увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 01.10.2016 16:50
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Довічне позбавлення волі повинно бути скасоване

06.06.15 | Михайло Романов

Чинне кримінально-виконавче законодавство визначає виправлення і ресоціалізацію основними цілями, які стоять перед покаранням. Вказаним цілям підкорені, крім покарання, такі інститути як пробація, соціальна адаптація, інститути соціального патронажу.

Акцентування на цих, хоча і не завжди досяжних, цілях, є позитивною рисою вітчизняної кримінально-виконавчої системи, нехай це акцентування й існує на сьогодні лише на папері.

Слід зазначити, що навіть сам законодавець розуміє, що з реалізацією мети виправлення і ресоціалізації є проблеми. Про це згадується в Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України (Указ Президента України №631/2012 від 8 листопада 2012 р.). У документі зазначено, що існуюча система виконання кримінальних покарань та попереднього ув’язнення, побудована ще за радянських часів, не відповідає сучасному рівню соціально-економічного розвитку суспільства та принципам гуманізму і поваги до прав і свобод людини у процесі виконання покарань.

Отже, можна констатувати, що доктрина кримінально-виконавчого права України визнає виправлення і ресоціалізацію майже основною метою покарання і прагне відійти від суто каральної політики виконання покарань.

Враховуючи всю цю «свідомість» тим більш дивним здається те, що ані нормотворець, ані правозастосувач не звертає уваги, що покарання у вигляді довічного позбавлення волі не вміщується у формат досягнення мети виправлення і ресоціалізації.

Як відомо, виправлення засудженого – процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки (ч. 1. ст. 6 КВК). Ресоціалізація – свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві (ч. 2. ст. 6 КВК). Частина 3 цієї ж статті встановлює, що передумовою ресоціалізації є виправлення засудженого. Таким чином, ця мета є єдиною і неподільною і обов’язково передбачає певні позитивні зміни в особистості засудженого, які дозволяють йому нормально співіснувати в суспільстві вільних людей.

Зважаючи на те, що довічне позбавлення волі – це позбавлення свободи пересування, яке полягає у фізичній ізоляції особи на все її життя і, за загальним правилом, передбачає звільнення лише у зв’язку зі смертю.

За таких умов мета виправлення і ресоціалізації є несумісною з покаранням у виді довічного позбавлення волі, оскільки якщо немає перспективи звільнення або суттєвого покращення умов тримання, то навіщо поводити себе позитивно і сумлінно працювати і чогось взагалі прагнути. Логіка дуже проста, – якщо особа не мотивована, то вона й не буде намагатися змінюватися або хоча б поводити себе чемно.

Виходячи зі змісту ст. 50 КК у покаранні у вигляді довічного позбавлення волі залишається в якості мети лише загальна та індивідуальна превенція і кара. Щодо превентивності, то стримуючий ефект довічного позбавлення волі здається сумнівним, а індивідуальне попередження, лишаючись єдиним об’єктивним фактором, який може бути оцінений як ефект покарання, є тотожнім з ефектом від покарання у вигляді позбавлення волі на максимальний строк. Що ж до кари, то загальновизнаним є те, що покарання, яке переслідує лише мету кари, є неефективним та негуманним.

До речі, навіть якщо розглядати довічне позбавлення волі у філософському аспекті, то воно також видається дивним. Як відомо, всі філософські концепції визнають мінливу природу світу та людини. Це, в свою чергу, означає, що будь-яка людина змінюється і здібна переосмислювати власні вчинки. Ідея довічного позбавлення волі фактично демонструє недовіру до особи та презумпцію того, що існують особи, які не здатні змінюватися, навіть через тривалий строк. Очевидно, що це суперечить будь-яким науковим та правовим ідеям та доктринам.

Крім того, положення, які сформульовані в Концепції кримінально-виконавчої політики, орієнтовані на те, щоб система виконання покарань поступово відходила від каральної та перетворювалася на позитивну пробаційно-ресоціалізаційну діяльність.

З огляду на наведене виникає питання: в чому взагалі сенс покарання у вигляді довічного позбавлення волі?

Виходить, що це покарання волі суперечить доктрині кримінального і кримінально-виконавчого права і стає правовим феноменом, який не переслідує жодних соціально-позитивних цілей та не розглядає людину як найвищу соціальну цінність. Одночасно таке становище не відповідає вимогам ст.3 Конституції  України, яка визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю.

Довічне позбавлення волі залишає людину в умовах фізичної ізоляції без надії на звільнення, без намагання і стимулу до виправлення та інших особистісних змін, без будь-якої перспективи. До цього переліку залишається додати ще й те, що покарання у виді довічного позбавлення волі є невигідним з фінансової точки зору, залишаючись «довічним» тягарем для платників податків.

Зважаючи на всі ці негативні фактори, чи не є більш логічним і послідовним звернути увагу на тих, хто вчиняє особливо тяжкі злочини і надати їм шанс на зміни, зробити спробу дійсної зацікавленості в особі та її житті, створити зусилля, щоб повернути до суспільства ще одну особу, яка, можливо, буде для нього корисною?

Можливо, серед тих випадків, коли довічне позбавлення волі можна вважати виправданим, повинні бути залишені кримінальні правопорушення проти людства або проти миру та безпеки людства. У разі засудження особи за такі правопорушення, зважаючи на їх масштабність і неможливість реально оцінити ту шкоду, яка заподіяна, а також неможливість з гуманітарної точки зору застосувати такі категорії як розуміння, прощення та каяття, припустимо застосування покарань, які не враховують загальноприйняту мету кримінально-виконавчої діяльності.

Для всіх інших видів правопорушень необхідно застосовувати покарання, які обмежені строками. Безумовно, що ці строки можуть бути більш тривалими, ніж, скажімо, максимальний строк позбавлення волі, передбачений чинним кримінальним законодавством.

Тому на мою думку довічне позбавлення волі не витримує жодної критики як вид кримінального покарання, і є таким, що повинно бути скасоване.

Довідка про автора: Михайло Романов – к.ю.н., доцент кафедри кримінології Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, експерт ХПГ з питань кримінально-виконавчого права

коментарі

новий коментар