пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201523
13.08.2015 | Антон Биченко

Аналіз української судової практики щодо людей, які живуть з ВІЛ

   

Міськрайонною громадською організацією «Чугуївська правозахисна група» проведено аналіз судової практики за 2014-2015 роки в справах, де брали участь ВІЛ-інфіковані особи. Аналіз був здійснений на підставі вивчення змісту 30 кримінальних та 10 цивільних справ, які були предметом розгляду місцевих та апеляційних судів різних регіонів України.

Як повідомляє сайт «Медичні права вимушених переселенців», серед розглянутих кримінальних справ, були вивчені наступні категорії:

З кримінальних:

- про заміну міри запобіжного заходу – 5 справ;

- про застосування Закону України «Про амністію» – 11 справ;

- апеляційні скарги на вироки та ухвали – 6 справ;

- вироки – 4 справи;

- про розгляд клопотання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання – 2 справи;

- про затвердження угоди про примирення між обвинуваченим та потерпілою – 1 справа;

- про відстрочку виконання вироку – 1 справа.

З цивільних:

- про стягнення аліментів – 4 справи;

- про зменшення розміру аліментів – 3 справи;

- про розірвання шлюбу – 3 справи;

- про позбавлення батьківських прав – 1 справа.

Аналіз даних справ свідчить про таке:

В кримінальних справах найчастіше ВІЛ-інфіковані особи притягуються до кримінальної відповідальності за ст. 185 Кримінального кодексу України (таємне викрадення чужого майна, крадіжка); ст. 186 КК України (відкрите викрадення чужого майна, грабіж); ст. 309 КК України (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту).

В ході судових процесів з кримінальних справ та під час відбування покарання ВІЛ-інфіковані особи найбільш часто заявляють клопотання про заміну міри запобіжного заходу на більш м`який, застосування ЗУ «Про амністію», умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Але в більшості випадків суди виносять рішення не на користь ВІЛ-інфікованих та відмовляють у задоволенні заяв (клопотань) останніх.

Так, у 3 з 5 вивчених справ про заміну міри запобіжного заходу суди відмовляли особам у задоволені клопотання. Хоча у 2 справах клопотання все ж таки було задоволено.

Зокрема, в постанові від 06 лютого 2014 року Ватутінського міського суду Черкаської області суд зазначив: «Заслухавши думку прокурора, який посилається на розсуд суду, а також заслухавши інших учасників судового процесу, які підтримали дане клопотання, суд вважає, оскільки підсудний ОСОБА_6 дійсно на даний час має незадовільний стан здоров’я, а саме ВІЛ-інфікований. Дана хвороба прогресує, що вимагає негайного втручання з боку кваліфікованих фахівців і проходження лікування в спеціалізованих закладах, а також враховуючи те, що на час розгляду справи підсудний вину свою у вчиненні злочину визнав повністю та не перешкоджає встановленню істини по справі. А також враховуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практику Європейського суду з прав людини та загальну спрямованість реформи кримінального судочинства на гуманізацію та підвищення гарантії захисту прав особи, згідно з яким, тримання особи під вартою має бути винятковим запобіжним заходом, суд вважає за можливе заявлене клопотання задовольнити та змінити підсудному ОСОБА_6 міру запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд, поклавши на нього певні обов’язки».

У 8 з 11 вивчених справ про застосування ЗУ «Про амністію» суди відмовляли у задоволенні клопотань. У більшості випадків підставою для відмови у задоволенні клопотання про застосування ЗУ «Про амністію» ставав п «в» ст. 4 ЗУ «Про застосування амністії в Україні». Вказаний пункт передбачає, що амністія не застосовується до осіб, які мають дві і більше судимості, за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів.

Для прикладу, ухвалою від 12 червня 2014 року Вінницький районний суд Вінницької області вирішив «відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_2 про застосування до нього ст. 1 п. «г» ЗУ «Про амністію у 2014 р.» та застосування акту амністії». В основі рішення суд навів наступні обґрунтування: «Заслухавши пояснення, оглянувши матеріали особової справи засудженого, суд враховує, що у відповідності до ст. 4 п. «в» ЗУ «Про застосування амністії в Україні», амністія не застосовується до осіб, які мають дві і більше судимості, за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів. Як встановлено з матеріалів особової справи засудженого – ОСОБА_2 є раніш судимим за скоєння тяжких злочинів, а саме, за вироком від 23.11.1998 р. Красноперекопського районного суду АР Крим за ст. 142 ч. 2 КК України, та за вироком від 12.10.2007 р. постановленого Красноперекопським районним судом АР Крим засуджений також був засуджений за за ст.307 ч.2 КК України, що відносяться до категорії тяжких злочинів. Судимість за вироком від 23.11.1998 р. Красноперекопського районного суду АР Крим не є погашеною. Тому, враховуючи зазначене, суд вважає, що засуджений ОСОБА_2 за вимогами ст. 4 п. «в» ЗУ «Про застосування амністії в Україні» не підлягає до звільнення за актом амністії».

При цьому, як бачимо, стан здоров’я засудженого судом до уваги не приймався.

У цивільних справах найчастіше ВІЛ-інфіковані особи виступають у якості відповідачів у справах щодо розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, стягнення (збільшення) аліментів.

Серед усіх вивчених справ лише в одній ВІЛ-інфікована особа брала участь у якості позивача. Даний чоловік звернувся з позовом про зменшення розміру аліментів, які він сплачував. Суд позов задовольнив частково, прийнявши до уваги доводи позивача про те, що «після винесення рішення у нього народився син ОСОБА_4, який перебуває на його утриманні. Крім того, 17 січня 2013 року позивач був звільнений з роботи. З 31.07.2013 року позивач перебуває на диспансерному обліку в Київському міському центрі профілактики та боротьби зі СНІДом з діагнозом «ВІЛ-інфекція, 3 клінічна стадія, орофарингеальний кандидоз, хронічний гепатит С, період мінімальної активності». Отже, як бачимо, судом було взято до уваги та враховано при винесенні рішення належність позивача до ВІЛ-інфікованих осіб та поганий стан здоров’я.

Втім, як правило, суди задовольняють позовні вимоги та ухвалюють рішення не на користь ВІЛ-інфікованих осіб.

Так, рішенням від 17 липня 2014 року Гуляйпільський районний суд Запорізької області визнав: «Позов Гуляйпільської районної державної адміністрації Запорізької області в інтересах малолітньої ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, до ОСОБА_2 про стягнення аліментів задовольнити». В ході судового розгляду відповідач зазначала, що «проживає одна, мешкає у чужому будинку, за який не сплачує, має тимчасові заробітки, майнового паю не має, грошових внесків в установах банків, стягнень з доходів не має, аліментних зобов’язань на користь інших осіб не має, стан її здоров’я незадовільний, так як є ВІЛ-інфікованою, має 40 соток земельної ділянки, на якій вирощує городину, тримає курей».

Проте при задоволенні позову та при обґрунтуванні суд взагалі не звернув увагу на те, що відповідачка є ВІЛ-інфікованою особою, та не навів доводів, чому вказаний факт не було взято до уваги.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що в більшості судових рішень українське правосуддя, на жаль, знаходиться не на стороні ВІЛ-інфікованих осіб.

Антон Биченко, Чугуївська правозахисна група

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори