пошук  
версія для друку
12.07.2016 | Інна Сухорукова

Християнство та права людини

   

Захист прав людини – це історичний процес, який почався ще у 16-у сторіччі. Тоді Джон Локк вперше поставив питання  про природні права людини, як засадничі основи існування суспільства. Писав про права громадянина і Гегель. Право на життя, свободу і власність – оцю тріаду він вважав найважливішою для існування людини і суспільства.

Але системно правами громадян зайнялися французькі просвітителі у 18-у сторіччі. Вольтер, Дідро, Руссо та інші вперше в своїх творах заговорили про права і свободи людини і громадянина. На жаль – це не мало практичного виміру. Вимоги дотримання прав людини залишилося у філософських творах, в Декларації прав людини і громадянина, а революційна Франція радо розправлялася зі своїми чи наявними, чи вигаданими опонентами за допомогою гільйотини і не думала про права тих, кого страчувала. Однак слово є слово. І з 18-го сторіччя саме поняття «права людини» входить в історичний і свідомий контекст інтелектуального буття. Навіть в російській імперії «права людини,», «права громадян», «права народу» стає основним чинником ліберально-демократичного руху серед верхівки суспільства. І це дало поштовх до руху проти ортодоксального самодержавства. Руху, який потім призвів до повстання декабристів, потопленого Миколою І у крові.

Але ліберально-демократична налаштованість російської інтелігенції не зникала, а навпаки, стала поширюватися. Такі імена як Герцен, Чаадаєв, звісно, Пушкін і Лермонтов увійдуть в історію боротьби за «права людини» і стануть наріжним каменем історії ліберально-демократичного руху, який, до речі, приймав в Росії екстремальні форми, переходячи, як у Франції 19-го сторіччя, до терору проти царів і царських поплічників, і, як відомо, закінчилося це революцією 1917 року.

Повернемося до Франції 18-го сторіччя. Просвітителі за своїми переконаннями були або атеїстами, або не сприймали церкву, як структуру, що порушує права людини. Але нікому з них не спало на думку, що права людини і християнство – тісно пов’язані в філософсько-етичному контексті. Можна сказати, що першим правозахисником у світі був Ісус Христос.

10 заповідей Божих, з яких найважливіші «не убій», «не вкради», «полюби ближнього свого, як самого себе» - це катехизіс і правозахисту теж.

От чому таким дивним є середньовіччя, коли фанати християнства вбивали єретиків, щоб укріпити церкву. От чому просвітителі в боротьбі з церквою-вбивцею – постали і проти самого Христа. Цікаво, що там, де революції, які вершилися нібито для того, щоб зробити людей вільними і дарувати їм права і свободи, але втілювані атеїстами, після перемоги відібрали у народу і права, і свободи.

Революція в Росії призвела до появи Радянського Союзу, тоталітарного чудовиська, з яким можна порівняти тільки нацистську Німеччину, де фюрер – Гітлер – теж був атеїстом. Комунізм став в СРСР квазірелігією і всі, хто були не згодні з цією доктриною, мали бути або знищені фізично, або загнані в глухий кут самотності і мовчання. Атеїстичні режими в країнах Сходу – в Китаї, Камбоджі, В’єтнамі – теж були тоталітарними і теж мали на своєму рахунку мільйони жертв, хоча патріархальні релігії цих країн не надавали таких чітких постулатів стосовно прав людини, як християнство, все ж таки відмова від патріархального світогляду призвела ці країни до повного нехтування людськими життями.

Християнська церква в СРСР довго була поза законом. Храми рушили, священиків вбивали або кидали в табори. Тільки під час Другої Світової війни Сталін  пішов на зближення з православною Церквою. І ця угода з дияволом призвела до того, що тільки одна церква – Московського патріархату мала право на існування.

Всі інші релігії, чи релігійні течії залишалися поза законом до самого розпаду СРСР. Отже, тоталітарна держава порушувала всі відомі права людини : право на життя, право на свободу думки і свободу слова, право на релігійні переконання тощо.

І тому правозахисний рух, який виник в 60-ті роки, як спротив тоталітарній системі, прагнув всі ці права відновити. Ми знаємо, про переслідування священиків УГКЦ, з яких найвидатнішою постаттю є кардинал Йосип Сліпий, який провів у радянських таборах більше половини свого життя. Ми знаємо українських шестидесятників, яких кидали за грати за те, що вони відстоювали своє право розмовляти українською мовою і ходити в ті церкви, які вони вибирали. Сьогоднішній проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович, правозахисник і в’язень сумління, в своїх спогадах описує, як саме обраний ним шлях відстоювання прав людини привів його до Бога.

Можу сказати теж саме і про себе. Неприйняття радянської влади, умови повної несвободи думки, висловлювань, релігійних переконань, призвели до того, що я начала читати майже заборонені Біблію і Євангеліє і відкрила собі цим шлях до свободи в собі, свободи вибору, свободи переконань.

Християнство – це взагалі релігія свободи, релігія, де добро втілюється в думку, а думка в слова, мислення, світогляд. І все це – наріжний камінь самої філософії прав людини.

В радянських таборах відбували покарання баптисти, єговісти – тих, кого радянська влада зверхньо іменувала «сектами».

Українські правозахисники в своїх спогадах про табори відзначають, що ці «сектанти» були на диво мужніми і спокійними, вони сприймали своє ув’язнення, як неминучу платню за свої переконання. Правозахисний рух, до якого входили і релігійні,рухи, поступово підточували могутність радянської держави. Окрім того, в умовах тотальної несвободи – політичної, духовної, економічної – держава довго існувати не може. СРСР впав під власною вагою, і тільки тоді стало наявним, як багато зробили для цього правозахисники, більшість з яких були або переконаними християнами, або відстоювали свободу релігійних переконань.

Не дивно, що там, де системно починається порушення прав людини, воно не оминає релігійні свободи. Так ми бачимо переслідування віруючих Української православної церкви в анексованому Росією Криму. Утиски і навіть катування  священиків-баптистів, католиків і української православної церкви в ЛНР і ДНР. Бо свобода поглядів і переконань і релігійна свобода йдуть пліч-о-пліч. Будемо сподіватися, що Росію чекає невдовзі доля СРСР, бо нехтування правами людини – насправді міна уповільненої дії для будь-якої держави.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори