пошук  
версія для друку
06.11.2017 | Євген Захаров

Чому Ленін досі з нами

   

Арсен Аваков написав свій текст «Ленин с нами» у 2007 році. У постскриптумі автор, дивлячись на пам’ятник душителю свободи Леніну на площі Свободи, запитує: «Невже Ленін, як і раніше, з нами?»

Уже понад три роки немає пам’ятника Леніну на головній площі Харкова, як і в усіх куточках країни, крім тимчасово окупованих територій. Але, на жаль, Ленін, як і раніше, з нами і в нас. Рядки комуністичної пісні – «Ленин всегда живой, Ленин всегда со мной… Ленин в тебе и во мне» – потрапили в яблучко. Навіть більше, з нами і в нас, як і раніше, й Сталін!

Я добре пам’ятаю сильне враження від віршів Бориса Чичибабіна «Не умер Сталин», прочитаних вперше в нас удома на Підгірній у 1959 році. Хоч і було мені лише сім років... Там були такі рядки:

…Пока, во лжи неукротимы,

сидят холеные, как ханы,

антисемитские кретины

и государственные хамы,

покуда взяточник заносчив

и волокитчик беспечален,

пока добычи ждет доносчик, –

не умер Сталин.

 

…А в нас самих, труслив и хищен,

не дух ли сталинский таится,

когда мы истины не ищем,

а только нового боимся?

Я на неправду чертом ринусь,

не уступлю в бою со старым,

но как тут быть, когда внутри нас

не умер Сталин?

Там ще було:

Пока мы лгать не перестанем

и не отучимся бояться, –

не умер Сталин.

І ще:

И не по старой ли привычке

невежды стали наготове –

навешать всяческие лычки

на свежее и молодое?

 

Усе нібито про те, що в нас сьогодні, чи не так?

Хай би про що ми говорили – про реформу поліції чи прокуратури, катування в СБУ чи боротьбу з корупцією, допомогу внутрішнім переселенцям чи черги на лінії розмежування – ми завжди відповідаємо на запитання: чи зневажає держава свободу людини та чи спрямована вона на припинення чи бодай пом’якшення людських страждань, або, навпаки, є до них байдужою? Це запитання, як лакмусовий папірець, відділяє тренд на відхід від пострадянської держави й перетворення на державу, в якій переважають європейські цінності, від консервативного тренду на збереження радянських рудиментів, закорінених у нелюдяних практиках Леніна і Сталіна.

Перемога у війні з Росією безпосередньо залежить від того, який тренд переможе. Україна здатна конкурувати зі значно більшою авторитарною та патерналістською Росією, тільки коли сама відкине патерналізм і стане справді вільною та демократичною державою. А відійшли ми від Росії ще недалеко й постійно задкуємо. Усвідомлення цього конфлікту трендів і постійна перевірка близькості державних рішень до комуністичних рецептів Леніна, Сталіна та їхніх послідовників і відмова від рішень радянського штибу мають убезпечити нас від поразки.

 

Як подолати старі радянські тренди?

 

Згадаймо: Німеччина докорінно змінилася після поразки у Другій світовій війні завдяки продуманій, послідовній і рішучій денацифікації. Й Україна вкрай потребує аналогічного процесу – реальної декомунізації. Того, що в нас вважається нею – відмова від символіки, зняття пам’ятників, перейменування міст, площ, проспектів, вулиць, провулків – замало. Безперечно, деміфологізація комунізму є необхідною. Але цього аж ніяк недостатньо. У моєму списку завдань декомунізації відмова від символіки – на останньому, шостому, місці. Ось перші п’ять[1].

  1. Комунізм знищив приватну власність, і внаслідок цього суттєво змінилася свідомість людини. Найперше завдання декомунізації – повернення людям почуття власника та формування сильного середнього класу. Справді, людина без власності не може усвідомлювати себе громадянином, а отже, розмови про наявність сильного громадянського суспільства є наразі доволі умоглядними.
  2. Комунізм ліквідував свободу думки, свободу слова, свободу зібрань, свободу асоціацій та інші фундаментальні свободи й демократію як таку. Повернення фундаментальних свобод не лише на папері, а й у реальності, утвердження демократичних цінностей і народовладдя – друге головне завдання декомунізації.
  3. Створення суспільства справедливого розподілу матеріальних благ державою призвело до патерналізму. Доти, доки люди чекатимуть, що держава забезпечить їм житло, робочі місця, належну зарплатню, безкоштовну освіту та медицину, соціальний захист – комунізм житиме. Тому третє завдання декомунізації – утвердження у свідомості людей відмови від патерналістських очікувань і права вільно визначати власну долю. У цій площині можна спостерігати певний прогрес: сьогодні більшість людей уже не сподівається, що держава забезпечить їм «гарне життя», а розраховує на себе та своїх близьких.
  4. Один із постулатів комунізму – це колективізм, влада колективу, відмова від індивідуальності. Повернення індивідуалізму, усвідомлення того, що тільки вільна й автономна людина, незалежна від волі колективу може вповні скористатися інтелектуальною й економічною свободою, стати незалежною, заможною та щасливою – це четверте завдання декомунізації.
  5. Комунізм запровадив інтернаціоналізм, який у радянській практиці призвів до ідеї злиття націй і намагання викоренити національну свідомість і буття, розчинити національні меншини в загальній масі «радянських людей». Розвиток національної самобутності, національних культур – це ще одне завдання декомунізації, не менш важливе, ніж уже перелічені.

Здійснення усіх завдань декомунізації має суттєво змінити пріоритети розвитку й суспільства, й держави. До того ж треба вилікувати старі українські хвороби – всі політичні сили керуються політичною доцільністю й нехтують правом, ігнорують судову владу й намагаються керувати нею, а в багатьох людей – і в державі, і в суспільстві – зберігається хибне уявлення, що складні проблеми мають простий розв’язок – за допомогою застосування сили і примусу. Як наслідок, у суспільстві панує популізм, а в державних і місцевих органах здебільшого зберігається радянська командно-адміністративна система управління. Наведімо деякі приклади.

Засоби проведення шостої хвилі мобілізації в деяких місцях, зокрема, в Харкові, були не лише неприйнятними в демократичному суспільстві, а й такими, що здатні дискредитувати українську державу в очах цивілізованого світу. Люди в цивільному, що представлялися працівниками міліції, затримували молодих людей на вулицях, ринках, станціях метро, в навчальних закладах під час здачі ЗНО та отримання дипломів під різними приводами – встановлення особи, схожість із підозрюваним в скоєнні злочину тощо. Затримання процесуально не оформлювалося. Затриманих відвозили безпосередньо на збірний пункт Харківського обласного військкомату. Там виписували і вручали повістки (за відсутності документів повістки заповнювали зі слів затриманих). А зі збірного пункту вже нікуди не випускали й вивозили у військову частину – служити. Родичів не повідомляли.

Такий варварський спосіб виконання плану мобілізації ганьбить і армію, й державу загалом. Військовий конфлікт на Південному Сході країни спонукає українську владу згуртувати населення, воно має бути зацікавлене в максимальній підтримці держави й армії. Усі українці повинні поділитися на дві частини – ті, хто захищає країну від агресора, й ті, хто їм допомагає. Але хто захоче підтримувати державу, яка брутально порушує права людини й діє як той самий агресор (згадаймо точно такі ж облави, які влаштовували в Росії, щоб послати солдатів на другу чеченську війну)? Нічого шкідливішого для України на радість російській пропаганді не можна й вигадати, їй навіть брехати не треба. А найгірше те, що ця практика, яка є очевидним рудиментом радянського способу мислення та дій, вважається цілком прийнятною великою частиною українського чиновництва.

Такий самий рудимент ми вбачаємо в байдужому ставленні до надто довгого перепідпорядкування пенсіонерів міста Щастя від окупованого Луганська до Сєверодонецька, які вісім місяців не отримували пенсії. Аналогічна історія сталася з смт Мироновське та Луганське й містом Світлодарськ, які були підпорядковані Дебальцевому, а після його здачі в лютому 2015 року мали перейти в підпорядкування Артемівська (нині – Бахмут). І ось усі бюджетники не отримували зарплатні та пенсій від січня до серпня, й у цих містах був справжній голод, що ми побачили наочно, коли привезли туди продукти.

Ці приклади показують, що комунізм залишився в головах людей, і його так просто не прибрати. Доки комуністичні стереотипи не буде вичищено зі свідомості людей, суттєвих змін не може бути. А керівництво держави має усвідомити, що політичний режим, який дедалі більше порушує права людини, приречений на поразку.

За часів комунізму стався конфлікт двох головних інстинктів – інстинкту самозбереження та морального інстинкту: чинити добре й не чинити зле. Релігійні люди вважають, що моральний інстинкт – від Бога. Оскільки практика комунізму вела до злочинів, то будь-яка мисляча людина розуміла, що вчиняється зло. Але інстинкт самозбереження примушував притлумити це розуміння, мовчати, аби вижити. Так було з переважною масою людей. Інстинкт моральний провадив до дисенту, до спротиву, внаслідок чого люди ставали жертвами репресій. Відхід від цього конфлікту означає створення такої системи умов і суспільних відносин, коли інстинкт самозбереження не веде до поганих вчинків, а інстинкт моральний вимагає не лише назвати вчинки комуністичної держави злочином, а й спокутувати цей гріх. Має відбутися катарсис, очищення від цього гріха, яке можливе лише тоді, коли злочин буде доведено на правничому рівні й визнано в суспільній свідомості. Тому відома теза Конрада Аденауера – «Комунізм може бути переможений тільки переконаним християнством» – є цілком вірною, і це означає, що звільнення від  кайданів комунізму триватиме довго[2].

 

Сумні висновки

 

З усього сказаного випливає невтішне резюме, що Ленін і Сталін будуть із нами ще дуже довго. Хоча радянський період уже став глибокою історією, а люди, що народилися в незалежній Україні, часто взагалі не знають, хто це такі й чим «уславилися». У радянському дитячому саду ми всі прекрасно знали, хто такий Ленін, і з цього приводу була купа анекдотів. А в 1998 році, коли соціологи опитували семиліток, ровесників Незалежності, виявилося, що жодна дитина цього не знала. У Харкові на алеї від пам’ятника Шевченку до університету є дитячий майданчик, на якому розташовано скульптури дітей, у тому числі й маленького Володі Ульянова. І ось нещодавно я чую, проходячи повз, як молода мама каже своєму дитинчаті: ставай, я тебе поруч із хлопчиком сфотографую! Але мислячі люди не можуть не розуміти, яку зловісну роль відіграли Ленін і Сталін учора й продовжують відігравати сьогодні.

Гадаю, Василь Гроссман у своїй чудовій повісті «Усе тече» мав цілковиту рацію, коли назвав Леніна втіленням російського національного історичного начала, а Сталіна – російської радянської державності. Але звідси негайно випливає, що Росія, доки вона існує, не змінить своєї імперської політики щодо України та що ця політика – плоть від плоті російської національної самосвідомості. Тому тим актуальнішим для нас є завдання усвідомити це і стати іншими, справді позбутися їхнього впливу та спадщини, що, як важкі тягарі на ногах, не дають нам можливості жити. І стати сильними, тому що світ по-справжньому поважає й допомагає тільки сильним.

Ось як про Леніна висловлювалися інші його видатні сучасники. «По суті, – подумав я, – ця людина, така проста, ввічлива та здорова, є набагато страшнішою від Нерона, Тиберія, Івана Грозного. Ті, попри всю свою душевну потворність, були все-таки людьми, яким були приступні примхи дня та коливання характеру. Цей же – щось на зразок каменю, на кшталт скелі, який відірвався від гірського кряжа і стрімко котиться вниз, нищачи все на своєму шляху. І до того ж – подумайте! – камінь цей внаслідок якогось чаклунства – мислить. Немає в нього ні почуттів, ні бажань, ні інстинктів. Одна гостра, суха непереможна думка: падаючи – нищу» (О. І. Купрін). А ось суворі слова Івана Буніна: «Виродок, моральний ідіот від народження, Ленін явив світові якраз у самий розпал своєї діяльності щось жахливе, приголомшливе; він сплюндрував найбільшу у світі країну й убив кілька мільйонів людей – і все-таки світ настільки збожеволів, що серед білого дня сперечаються, благодійник він людства чи ні?» (переклад мій – Є.З.)

Таке розуміння Леніна й таке неприйняття масових убивств як практики державного управління є надзвичайно актуальними сьогодні. І нам украй необхідно дати не лише політичну, а й правову оцінку діям комуністичного режиму.

 

Комунізм чекає на свій Нюрнберґ

 

Наслідки злочинів комуністичного режиму, трагічного спадку Леніна та Сталіна  – жахливі, вони стосуються «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Тарас Шевченко). Окрім мільйонів загиблих від політичних репресій і ненароджених, що саме по собі суттєво вплинуло на генофонд і розвиток українського народу, ці злочини боляче вдарили й тих, хто залишився живим. Вони негативно вплинули на їхню соціальну та політичну активність, посіяли страх перед владою. Історична пам’ять і психологія тих, хто вижив, була скалічена згадками про розкуркулення, масові арешти та розстріли, людожерство під час голоду, доноси на сусідів тощо. Ці трагічні події досі відбиваються у психології їхніх нащадків. 

Масові репресії, про які заборонялося знати до кінця вісімдесятих років ХХ ст., призвели до розриву поступовості в інтелектуальному розвиткові українського народу, до втрати ідентичності та спільних цінностей. Вони мали наслідком також неусвідомлений комплекс меншовартості у значної частини українців. 

Постгеноцидне українське суспільство нагально потребує спокійної совісті, вивільнення від психологічних комплексів, свободи від страху. Цього неможливо досягти без публічного визнання дій комуністичного режиму злочином, яке має бути здійснене на правовому рівні. Це є моральним обов’язком нації перед загиблими, це необхідно для утвердження історичної справедливості, зміцнення імунної системи українського народу проти політичних  репресій, насильства, невиправданого державного примусу.

У Європі ставлення до Сталіна та комунізму мало відрізняється від ставлення до Гітлера та нацизму, що легко побачити в численних резолюціях Європарламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), Комітету Міністрів ПАРЄ, ОБСЄ. І, зокрема, безпосередньо України стосуються п.5 та 6 Резолюції ПАРЄ №1481 (2006) «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів»:

«Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародним розслідуванням їхніх злочинів. Ба більше, міжнародне співтовариство не притягнуло виконавців цих злочинів до суду, як це було з жахливими злочинами націонал-соціалізму (нацизму).

Відповідно широкій громадськості майже не відомі злочини тоталітарних комуністичних режимів. У деяких країнах комуністичні партії легально існують та все ще активно діють, попри те, що інколи вони навіть не відмежувалися від злочинів, учинених у минулому тоталітарними комуністичними режимами.

Асамблея впевнена, що знання історії є однією з передумов запобігання подібним злочинам у майбутньому. До того ж, моральна оцінка й засудження вчинених злочинів мають велике значення для виховання молодих поколінь. Чітко визначене ставлення міжнародного співтовариства до минулого може стати орієнтиром на майбутнє.

Крім того, Асамблея впевнена, що жертви злочинів тоталітарних комуністичних режимів, які продовжують жити сьогодні, або їхні родини, заслуговують на співчуття, розуміння й визнання їхніх страждань».

В Україні створено всі передумови, щоб організувати повноцінний судовий процес для правової кваліфікації штучного голоду 1932–1933 рр. на підставі матеріалів слідства, здійсненого СБУ в 2009 р., і керівництво держави мало би підтримати організацію такого процесу. Такі ж процеси слід ініціювати й щодо інших злочинів комуністичного режиму. Насправді немає жодних сумнівів у тому, що Сталін і його підручні винні в умисних масових вбивствах, а комуністичний тоталітарний режим, який перетворив масовий терор на практику державного управління в СРСР, сам по собі є злочинним. Однак необхідно встановити ці факти в правовій площині. Для цього, оскільки всі обвинувачені померли, потрібно створити спеціальні правила для такого суду подібно до Статуту Міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 року.

Нагадаймо, що в судовому рішенні Конституційного Суду Російської Федерації, прийнятому 30 листопада 1992 р., було чітко констатовано: «У країні протягом тривалого часу панував режим необмеженої, опертої на насильство влади вузької групи комуністичних функціонерів, об’єднаних у Політбюро ЦК КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК КПРС».

Перелік злочинів радянського режиму за всі роки від 1917 року є доволі великим, включає безліч подій і займає багато сторінок. Тому наведімо лише список найсерйозніших і найзначущіших злочинів комуністичного режиму, підтверджених документально[3].

1. Організація т.зв. «Червоного терору», коли згідно з постановою радянського уряду 5 вересня 1918 р. було запроваджено практику взяття заручників, позасудових розстрілів й організовано концтабори для «соціально-чужих» верств населення та політичних супротивників.

2. Масові репресії проти селян – т.зв. «розкуркулення», виселення, арешти та розстріли за рішеннями трійок Повпредств ОДПУ. 19301931 рр.

3. Організоване Сталіним і Політбюро ЦК ВКП (б) масштабне вилучення зерна для засипання в державні сховища та продажу за кордон, унаслідок чого виник штучний голод. Від голоду загинуло в СРСР за різними оцінками від 7 до 12 млн. чоловік, у тому числі близько 4 млн. населення України, 19321933 рр.

4. Масові арешти та розстріли за т.зв. «куркульською» операцією НКВС – розстріли згідно із заздалегідь окресленими квотами. Липень 1937 – листопад 1938 рр. (Заарештовано 767 397 осіб, із них 386 798 розстріляно)

5. Масові арешти та розстріли за національною ознакою в рамках т.зв. «національних операцій» НКВС (німецької, польської, «харбінської», латиської тощо). Липень 1937 – листопад 1938 рр. (Заарештовано близько 350 тис. осіб, з них 250 тис. розстріляно).

6. Масові арешти та розстріли громадян Монголії, здійснені радянським НКВС. 19371938 рр. (Заарештовано близько 25 тис. чоловік, з них близько 20 тис. розстріляно).

7. Репресії проти членів сімей засуджених за «зраду батьківщини». У період 19371938 рр. як «членів сімей зрадників батьківщини» (ЧСЗР) було заарештовано понад 18 тис. жінок і 25 тис. дітей були поміщено в дитячі приймальники НКВС.

8. Розстріли та засудження за т.зв. «розстрільними списками», коли міра покарання визначалася не судовими органами, а самим Сталіним і його найближчими соратниками у Політбюро – Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем, Ждановим, Мікояном та ін. За період лютий 1937 – жовтень 1938 рр. було винесено санкції на засудження за 383 списками, що містили 44 тис. прізвищ, з них 39 тис. – до розстрілу.

9. Санкція Сталіна про застосування в НКВС під час слідства т.зв. «заходів фізичного впливу» – тобто катувань. Телеграма, підписана Сталіним 10 лютого 1939 р., підтвердила «правомірність» цієї практики, прийнятої в 1937 р. Пізніше Сталін і далі давав вказівки про застосування тортур, наприклад, у т.зв. «справі лікарів» у 19521953 рр.

10. Підписання т.зв. «Пакту про ненапад» із Німеччиною та підписання секретного протоколу про розмежування сфер впливу СРСР і Третього Рейху. Згідно з цим таємним протоколом СРСР почав здійснювати акти захоплення сусідніх територій і як союзник Гітлера брав участь у розгромі державності Польщі, розпочав війну з Фінляндією, окупував Литву, Латвію, Естонію, Бесарабію. Унаслідок таких дій СРСР було звинувачено міжнародним співтовариством у здійсненні агресивної експансіоністської політики й виключено з Ліги націй. Серпень 1939 – літо 1940 рр.

11. Санкціоновані Сталіним і Політбюро ЦК ВКП(б) масові депортації цивільного населення за т.зв. «класовою» та національною ознаками:

– Виселення польських громадян із території Західної України та Західної Білорусії у 1939–1940 рр.

– Виселення громадян з Литви, Латвії, Естонії та Молдови в травні – червні 1941 р.

– Виселення німців, калмиків, чеченців та інгушів, карачаївців, кримських татар та інших народів у 1941–1945 рр.

– Виселення з Литви, Латвії, Естонії та Молдови в 1949 р. т.зв. «куркулів».

– Виселення українців у другій половині 40-х років «за допомогу УПА».

12. Масовий розстріл військовополонених польських офіцерів і цивільних осіб за рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) від 5 березня 1940 р.: у квітні-травні 1940 р. органами НКВС у Катині, Мідному та Харкові розстріляно 21857 польських громадян.

13. Проведені за вказівками Сталіна безсудні розстріли ув’язнених: влітку 1941 р. у Західній Україні, восени –  в Орловській в’язниці, в московських в’язницях, в Куйбишеві.

14. Санкціоновані особисто Сталіним акти індивідуального терору – таємні політичні вбивства, здійснені держбезпекою за кордоном і в СРСР.

15. Організовані за вказівками Сталіна радниками МДБ СРСР показові судові процеси в Угорщині, Болгарії та Чехословаччині в 1949–1952 рр.

Перед українським суспільством і державою стоїть нагальне завдання правової кваліфікації злочинів комунізму як злочинів проти людяності та геноциду, що стосувалися України, перерахованих і багатьох інших, як, наприклад, репресій проти українських церков. І правдивої розповіді про нашу історію та про злочини комуністичного режиму. Що краще буде виконано це завдання, то менше рудиментів комунізму буде в житті наших дітей та онуків.

 

[1] Близькі ідеї щодо декомунізації висловлював Володимир Панченко у статті «Як позбутися розрухи в головах» («Український тиждень», №3 (427) від 21 січня 2016 року).

[2] Це обґрунтування тези Конрада Аденауера належить Мирославу Мариновичу.

[3] Список складено Науково-інформаційним та просвітницьким центром міжнародного товариства «Меморіал».

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори