пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
11.07.2019 | Тамара Горбачевська

Захист прав людини у збройному конфлікті між Україною та Росією: питання юрисдикції у світлі практики Європейського суду з прав людини. Позитивні зобов’язання номінальної держави (Частина II)

Європейський суд з прав людини
   

Перша частина – тут.

«В ситуації, коли двоє іранців перебувають на певній вулиці міста Баcри, і солдат Сполученого Королівства їх вбиває – одного перед арештом, а другого – після арешту, то виходить, що перший вмирає покинутим, позбавленим комфорту юрисдикції Сполученого Королівства, а другий є привілейованим, бо його життя було забраним з його тіла в рамках юрисдикції Сполученого Королівства. Той самий солдат Сполученого Королівства, та сама зброя, та сама амуніція, та сама частина вулиці – та сама невміла відмінність».

Al-Skeini and others v. The United Kingdom, 2011, concurring opinion of judge Bonello, § 15


Окрім відповідальності держави, яка здійснює фактичний або ж загальний фактичний контроль над певною територією іншої держави, Суд у трактуванні поняття «юрисдикція» за ст.1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) виділяє ще один важливий аспект – відповідальність держави, під номінальною юрисдикцією якої знаходиться відповідна територія.

Суддя ЄСПЛ Г. Юдківська ставить влучні питання щодо раціональності очікувань, чи «держава-жертва» повинна забезпечувати права людини на фактично непідконтрольній їй території? Чи можна, зазначає суддя, вимагати від держави, яка страждає від неправомірної поведінки іншої держави і не може реалізувати свою юрисдикцію, здійснення дій та актів на захист осіб, які по суті перебувають під контролем іншої держави?

Міжнародна практика виходить з принципу так званого «згладжування», коли номінальна держава, не зважаючи на обмеженість у діяльності, повинна здійснити все можливе для забезпечення хоча б мінімального захисту тих, кого вона втратила de facto, проте все ще має оберігати de jure. Держава, яка не спромоглась здійснити такий мінімум, за практикою ЄСПЛ, переходить у статус субсидіарного відповідача перед заявником на додаток до відповідальності держави-агресора.

Така відповідальність заснована на невиконанні двох аспектів: 1) незастосуванні усіх можливих політичних, дипломатичних, правових заходів для відновлення свого повноцінного контролю та влади над територією конфлікту та 2) нездійснення усіх можливих та доступних дій для захисту прав людини осіб, які знаходяться на такій території (Mozer v. The Respublic of Moldova and Russia, § 151).

Тобто, фактично, у разі порушення прав людини на території, яка перебуває під адміністрацією невизнаних утворень, Суд встановлює, чи виконали свої обов’язки по забезпеченню прав людини дві держави – номінальна держава та держава-агресор (або така, що всіляко підтримує локальну адміністрацію).

Розглянемо детальніше ці аспекти позитивних обов’язків номінальної держави, які випливають із практики інтерпретації ЄСПЛ поняття «юрисдикція».

а) Відновлення контролю

Перший аспект включає в себе два елементи. Як Суд визначив у своїй практиці, зокрема у справі Catan and others v. The Respublic of Moldova and Russia, § 145, позитивний обов’язок держави щодо відновлення контролю містить: по-перше, утримання від підтримки сепаратистського режиму; по-друге, діяти, вживаючи всі політичні, правові та інші заходи, які вона має у своєму розпорядженні для відновлення контролю над такою територією.

Перший елемент знайшов своє яскраве відображення у справі Güzelyurtlu and others v. Cyprus and Turkey. Суть даної справи полягає у тому, що заявники скаржились на те, що держави Кіпру та Туреччини не виконали свого обов’язку щодо ефективного розслідування вбивства на Кіпрі, де підозрювані втекли до «Турецької Республіки Північного Кіпру» (ТРПК). Таке розслідування здійснювалось одночасно і владою Кіпру, і адміністрацією ТРПК. Кіпр відмовився передавати матеріали розслідування на запит адміністрації ТРПК. Палата Суду у першому рішенні (no. 36925/07, §§ 218–226) вказала на те, що співпраця номінальної держави відповідно до ст. 1 Конвенції з органами невизнаних утворень у зв’язку з розслідуванням конкретного злочину проти людини не тягне за собою обов’язкового визнання чинності таких утворень.

Не зважаючи на політичний/воєнний конфлікт, пріоритет прав людини повинен бути першочерговим та виступати базисом для досудового розслідування, що стосується злочинів, вчинених на окупованій території. Така співпраця є необхідною та очевидною для заповнення прогалини у забезпеченні прав людини, передбаченого Конвенцією, і виникає за наявності фактичного контролю на певній території у поєднанні з відсутністю політичної волі до співпраці у номінальної держави. Відповідні дії не несуть за собою визнання такого сепаратистського режиму як неправомірного, адже не стосуються визнання чи невизнання такого утворення, а стосуються забезпечення прав потерпілого.

Проте, Велика палата Суду дійшла іншого висновку, зважаючи на наступне. Суд висловлював позицію у попередній практиці, «що при тлумаченні Конвенції необхідно враховувати її особливий характер як договору про колективне дотримання прав людини і основних свобод (Ireland v. the United Kingdom, 18 January 1978, § 239, Series A no. 25, referring to its Preamble; Loizidou v. Turkey (preliminary objections), § 70; and Nada v. Switzerland [GC], no. 10593/08, § 196, ECHR 2012). Цей колективний характер може, за певних обставин, передбачати обов’язок Договірних держав діяти спільно і співпрацювати з метою захисту прав і свобод, які вони зобов’язалися забезпечити в межах своєї юрисдикції. Це означає, що зацікавлені держави повинні вжити будь-яких розумних кроків, щоб вони могли співпрацювати один з одним, добросовісно вичерпуючи наявні можливості, передбачені відповідними міжнародними документами про взаємну правову допомогу та співробітництво у кримінальних справах» (Güzelyurtlu and others v. Cyprus and Turkey (no. 36925/07, 29.01.2019, §§ 232, 235).

Також Суд звернувся до справи Ilaşcu and Others v. The Respublic of Moldova and Russia, де вказав, що неофіційні відносини в судовій та безпековій сфері в інтересах запобігання злочинності між Договірною державою і сепаратистським режимом, створеним на її території, не можуть вважатися підтримкою такого суб’єкта, враховуючи природу і обмежений характер такої співпраці (Ilaşcu and Others, §§ 177 and 345). Це було зроблено в контексті оцінки Судом, чи Республіка Молдова виконала свої позитивні зобов’язання щодо заявників у цій справі, які були затримані в межах території, що контролювалася придністровським de facto режимом. Вони включали зобов’язання з боку Молдови по відновленню контролю над Придністров’ям і утримання від підтримки сепаратистського режиму. Однак Суд зазначив, що ці неофіційні відносини в основному стосувалися зв’язку між молдавськими прокурорами або офіцерами та їхніми колегами в Придністров’ї, зокрема, щоб отримати інформація і викликати свідків» (Güzelyurtlu and others v. Cyprus and Turkey (no. 36925/07, 29.01.2019, § 251).

У ситуації, що виникла між урядами Кіпру та ТРПК, Велика палата дійшла висновку, що у конкретних обставинах вимагати від Уряду Кіпру передання матеріалів справи до органів ТРПК було намаганням змусити Кіпр визнати існування ТРПК і її правової системи, що було б у суперечності з обов’язком утримання від підтримки сепаратистського режиму. «Суд вважає, що подання всього досьє справи на розслідування до «ТРПК» з можливістю використання доказів для допитування підозрюваних і без будь-якої гарантії того, що вони будуть передані кіпрським властям, виходить за рамки простої співпраці між поліцією або органами прокуратури (на відміну від Ilaşcu та інших, наведених вище, § 177). Вона по суті містила б передачу кримінальної справи Кіпром до судів «ТРСК», і Кіпр таким чином відмовився би від своєї кримінальної юрисдикції за вбивство, вчинене в його контрольованій зоні на користь судів невизнаного суб’єкта, створеного в межах її території. Дійсно, здійснення кримінальної юрисдикції є однією з головних особливостей суверенітету держави. Тому Суд погоджується з кіпрським урядом, що в такій конкретній ситуації не було необґрунтованим відмовитися від своєї кримінальної юрисдикції на користь судів «ТРСК» (Güzelyurtlu and others v. Cyprus and Turkey (no. 36925/07, 29.01.2019, § 253). Таким чином, Велика палата визнала порушення щодо співпраці лише з боку Туреччини, підконтрольний уряд ТРПК якої відмовився здійснити екстрадицію підозрюваних.

Другий елемент щодо вживання державою усіх доступних їй політичних, правових та інші заходів, які вона має у своєму розпорядженні для відновлення контролю над такою територією, проходить «тест на вичерпання заходів» у кожній справі такого характеру, яка розглядається в ЄСПЛ. У кожному рішенні Суд, оцінюючи історію розгортання конфлікту з самого його початку, заяви сторін щодо оцінки природи такого конфлікту та усі спроби до мирного врегулювання такого конфлікту, доходить висновку, чи зробила номінальна держава все для того, щоб відновити власний фактичний контроль на території конфлікту.

Особливістю пошуку відповідей на цей тест є те, що Суд одночасно застосовує поняття «відновлення контролю» та «утримування від підтримки сепаратистського режиму», що видається раціонально протилежними вимогами щодо дій номінальної держави. Проте, Суд вказує на те, що відносини із конкуруючою державою, такі як економічна чи інша підтримка жителів непідконтрольних територій, свідчить не про підтримку самопроголошених утворень, а навпаки – прагнення щодо відновлення свого контролю. Така інтерпретація є дискусійною. На думку Г. Юдківської, такі висновки є взаємовиключними і штучно створеними ЄСПЛ, що можуть призводити до непомірного тягаря для номінальної держави, який буде неможливо виконати. На нашу думку, дані побоювання не є абсолютно виправданими, адже суть такого роду конфліктів є не тільки правовою, але й включає політичні, історичні, культурні та економічні чинники. Тому звертатись лише до визнаних юридичних конструкцій передбачало б застосування лише формального підходу правозастосування, який, очевидно, не може дати відповіді на всі питання, поставлені сторонами у збройних (не)міжнародних конфліктах.

Зважаючи на складність та ємність пошуку відповідей на це питання через його комплексність, Суд звертається до думки авторитетних міжнародних організацій та їх позицій, викладених у резолюціях, звітах та інших документах. Особлива ж увага надається заявам та загальному статусу і поведінці на світовій політичній арені держави, яка вичинила чи вчиняє міжнародну протиправну поведінку. У цьому контексті цікавою видається аргументація суду у справі Ilaşcu and Others v. The Respublic of Moldova and Russia. Суд зазначив, що «у цій справі, від початку бойових дій у 1991–92 рр., молдавська влада ніколи не припиняла скаржитися на агресію і відхилила декларацію про незалежність МРТ. На думку Суду, у випадку зіткнення з режимом, який підтримувався у військовому, політичному та економічному відношенні такою владою, як Російська Федерація (див. §§ 111–61), Молдова мало що могла зробити для відновлення своєї влади над придністровською територією. Про це свідчить результат військового конфлікту, який показав, що молдавська влада не має коштів, щоб перемогти на придністровській території проти повстанських сил, підтриманих 14-ою армією СРСР» (Ilaşcu and Others v. The Respublic of Moldova and Russia, § 341).

Суддя Пінто де Альбукерке висловив слушну, на наш погляд, думку стосовно цієї проблеми: «залишається непроголошеним, але припущеним у більшості міркувань те, що Суд більше не буде чекати політиків з метою вирішити долю Нагорно-Карабаського конфлікту і його наслідків для людей. У разі потреби Суд прагне замінити дипломатію, зважаючи на факт, встановлений більшістю, що мирні переговори «ще не дали жодного відчутного результату» (Sargsyan v Azerbaijan [GC] App no. 40167/06 (ECtHR, 16 June 2015), Dissenting Opinion of Judge Pinto de Albuquerque).

б) Здійснення усіх можливих та доступних дій для захисту прав людини

Другим аспектом що випливає із категорії «юрисдикція» за ст.1 Конвенції, є позитивний обов’язок держави зі вчинення усіх можливих дій для захисту особи, що перебуває під її юрисдикцією.

Практика ЄСПЛ щодо забезпечення країнами цього аспекту варіюється від справи до справи. Так, у справі Catan and others v. The Respublic of Moldova and Russia, що стосувалася забезпечення права на освіту осіб, що проживають на території Придністров’я, § 147, Суд зазначив, що Уряд Молдови доклав значних зусиль для підтримки заявників. Зокрема, після реквізиції колишніх будинків шкіл «МРТ», уряд Молдови заплатив за оренду та реконструкцію нових приміщень, а також оплатив все обладнання, зарплати персоналу та транспортні витрати, що дозволило школам продовжувати працювати, а діти продовжували навчання молдавською мовою, хоча і в далеких від ідеальних умовах.

У справі Ilaşcu and Others v. The Respublic of Moldova and Russia, §§ 348–52, Суд вказав, що Молдова не виконала повністю своїх позитивних зобов’язань, з травня 2001 р. не вжила всіх необхідних заходів у ході переговорів з «МРТ» і російською владою, щоб покласти край порушенню прав заявників. В той же час Суд зазначив, що уряд Молдови доклав значних зусиль для підтримки заявника. Зокрема, влада зробила ряд звернень до різних міжурядових організацій та іноземних держав, зокрема Росії, з проханням допомогти у забезпеченні прав заявника (Ibid, § 51). Коли заявник звернувся до Верховного суду Республіки Молдова з проханням скасувати його засудження, він отримав таке рішення (Ibid, § 26), і прокуратура зрештою зробила всі можливі кроки для розслідування тверджень заявника щодо його незаконного затримання. Проте, Суд дійшов остаточного висновку, що Молдова не виконала своїх зобов’язань щодо якомога повнішого забезпечення прав заявників.

Особливої уваги Суд приділяє питанню створення номінальною державою механізмів, які б уможливили заповнення правової прогалини у захисті прав людини хоча б на мінімальному рівні, який не може бути обмеженим.

Як зазначає Т. В. Маляренко, в Україні практично не передбачено жодних спеціальних норм щодо регулювання ситуації злочинності на територіях, які знаходяться під обмеженим контролем України. Кримінальні провадження регулюються загальними нормами матеріального та процесуального права, які фактично не здатні забезпечити ефективності розслідування злочинів.

Важливого значення набуває питання фінансових компенсацій, які повинні бути передбачені номінальною державою для виплат потерпілим від дій в зоні конфлікту. Такі компенсації є безпосереднім та реальним втіленням принципу «згладжування» шкоди, завданої внаслідок протиправної поведінки держави-окупанта. ЄСПЛ у своїй практиці визначив, що передбачення розмірів виплат для постраждалих на непідконтрольних територіях не є непомірним тягарем для номінальної держави і повинно забезпечуватись відповідно до норм міжнародного права.

Загальновживаним міжнародним документом щодо реституції є так звані «Принципи Пінхеріо» (Принципи ООН щодо компенсацій стосовно житла та майна біженців та переміщених осіб). У ст. 2 Принципів зазначено, що стосовно усіх осіб, які були позбавлені майна чи житла, повинні бути передбачені ефективні механізми повернення такого майна або ж відповідні компенсації. Дані компенсації виступають ключовим елементом відновлювального правосуддя та повинні ставитись в пріоритет державами, які відповідають за порушення права власності людини на непідконтрольних територіях. Суд застосовує дані принципи в усіх справах, що стосуються порушення ст. 1 Протоколу № 1 до ЄКПЛ.

У справі Sargsyan v Azerbaijan [GC] App no. 40167/06 (ECtHR, 16 June 2015), Суд вказав, що безпосереднім обов’язком Азербайджану було передбачення механізму відновлення порушеного права власності заявника, адже він не міг повернутись до свого житла внаслідок Нагорно-Карабаського конфлікту, чим природньо отримав право компенсації. Проте держава Азербайджану не передбачила ніякого механізму щодо здійснення такої компенсації.

В Україні існує ідентична проблема, яка пов’язана з відсутністю в державному бюджеті коштів на виплати компенсацій особам, які втратили своє майно, чи таке майно було значно пошкоджено внаслідок збройного конфлікту. Десятки справ вже чекають свого розгляду в ЄСПЛ і, видається, в таких справах буде застосовуватись та сама категорія позитивного обов’язку держави стосовно впровадження компенсацій потерпілим, яка визнається Судом тим мінімальним засобом, до якого кожна держава повинна вдаватись з метою часткового полегшення втрат, спричинених збройним конфліктом.

Стан конфлікту між Україною та Росією викликає багато складних правових питань. Одним з них є питання юрисдикції. Україна прагне, базуючись на територіальному принципі юрисдикції, зберегти території збройного конфлікту, які de jure підвладні їй. В той же час Росія, користуючись правом окупації, здійснює фактичний контроль над територіями Криму та Донбасу. Ця міждержавна боротьба включає в себе не тільки правові, але й політичні, історичні, культурні та економічні чинники, що робить перспективи вирішення даного конфлікту компліментарними та багатошаровими. Думається, що головною проблемою у цьому протистоянні є дотримання прав людини для осіб, що знаходяться на території конфлікту. І Україна, і Росія прагнуть визнання міжнародною спільнотою відсутності їх відповідальності за скоєні правопорушення.

Поняття «юрисдикції» в інтерпретації ЄСПЛ включає два головних фактори: 1) встановлення того, чи здійснює держава-агресор фактичний контроль на певній території, від чого залежатиме її відповідальність; 2) визначення, чи забезпечила номінальна держава виконання всіх можливих заходів для відновлення контролю над оспорюваними територіями і чи забезпечила вона той мінімум захисту прав людини, який вимагається в демократичному суспільстві та не може бути нівельованим.

Пряма присутність офіційних агентів Російської Федерації на територіях Луганської та Донецької областей складно доказова. Спірним з правової точки зору залишається і те, чи буде достатнім для Суду визнати за Росією здійснення фактичного контролю на території даних областей на основі лише політичних, економічних та дипломатичних доказів. Від визнання чи невизнання такого контролю з боку Росії буде залежати і подальший об’єм відповідальності України за невиконання позитивних обов’язків стосовно захисту прав людини, які існують у номінальної держави в контексті поняття «юрисдикція» за ст.1 Конвенції.

Аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що Суд робить усе можливе для забезпечення прав людини на територіях, де самостійне забезпечення таких прав є ілюзорним та сумнівним. Суд у таких справах надає перевагу правам конкретних індивідів, а не інтересам, зокрема політичним, інших держав. Це підтверджується цілою низкою ключових рішень ЄСПЛ, які визнали порушення Конвенції як номінальною державою, так і державою, що вчиняє міжнародну протиправну поведінку. Такі рішення червоною ниткою пронизують політичні правила гри і вкотре нагадують державам, що для них головною цінністю повинна виступати людина. Як сказав суддя Бонелло у своїй окремій думці: «Я хочу наголосити, що до цих держав не слід ставитися як до двох маленьких розбещених дітей, чиї батьки, коли вони роблять щось неправильне, лають обох з них однаково, не вдаючись у подробиці всієї сварки, щоб хтось з них не відчував себе гірше, ніж інші. Держави повинні вважатися відповідальними за свої акти та дії відповідно до норм міжнародного публічного права».

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль