пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
11.08.2019 | Іван Ліщина

Скасування державою права власності: погляд ЄСПЛ (оновлене)

   

 

1. Вступ

 

Питання, пов’язані із скасуванням (визнанням недійсним) титулу на майно, зокрема, результатів раніше проведеної приватизації, вплив такого скасування на право власності має неабияке практичне значення. Зокрема, навіть поверхневий пошук в Єдиному державному реєстрі судових рішень дає 45 судових документів, що посилаються на рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine[1].

Однак, в науці це питання поки що не отримало достатньої уваги, що призводить, зокрема, до слабкого розуміння працівниками прокуратури та інших зацікавлених органів тих наслідків, до яких можуть призвести їхні дії із стягнення майна, яке вони вважають незаконно набутим.

 

2. Право власності в Європейській Конвенції та захист від свавільного відібрання майна

 

Як відомо, Перший Протокол до Європейської конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) в ст. 1 «Захист власності» (далі – П1-1) передбачає: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

Перші справи ЄСПЛ по П1-1 стосувались відібрання майна у приватних осіб для публічних потреб, тобто класичної експропріації. При цьому питання законності набуття майна його власниками не ставилось. У перебігу цієї практики ЄСПЛ виробив таке правило: відібрання майна в публічних інтересах без сплати компенсації може вважатись обґрунтованим тільки у виключних обставинах. При чому, така компенсація має бути обґрунтовано пов’язана із вартістю такого майна[2].

 

3. Виникнення практики Суду щодо скасування результатів роздержавлення майна

 

Розвал радянської системи та охоплення Конвенцією пострадянських країн призвело до виникнення цілої низки нових напрямків практики ЄСПЛ. Один з таких напрямків пов'язаний із скасуванням титулів на майно, який найчастіше стосується справ про перегляд результатів роздержавлення в широкому розумінні, тобто будь-який перехід майна від держави або державних організацій до приватних осіб як наслідок державної політики. Масовий характер передачі власності від держави до приватних осіб, помножений на неефективність та слабку стійкість до корупції пострадянського державного апарату із необхідністю призвів до численних випадків помилок та зловживань в процесі роздержавлення.

Перша пострадянська справа, що стосувалась переходу майна з державної власності до приватної, була Jahn and Others v. Germany[3]. У 1945 році в Радянській зоні окупації Німеччини було прийнято Декрет про реформу землі, за яким утворювався державний банк землі, з якого земля передавалась незаможним селянам. Цю землю не можна було продавати, але можна було успадкувати, якщо спадкоємець використовував її для сільськогосподарських цілей. У 1990 році, в ході об’єднання двох Німеччин, в НДР було прийнято закон Мордова, яким зареєстроване володіння такими ділянками було практично прирівняне до власності. В 1992 р. в ФРН було прийнято Закон про зміну прав власності, за яким якщо спадкоємець отримав ділянку землі в НДР незаконно або не використовував її для сільськогосподарських цілей, він позбавлявся права власності на такі ділянки без компенсації.

Заявники у справі або устаткували ділянки незаконно за часів НДР, або не вели на них сільськогосподарської діяльності і були позбавлені ділянок. Вони поскаржились до ЄСПЛ на порушення П1-1.

Палата ЄСПЛ з семи суддів у рішенні від 22 січня 2004 р. одноголосно визнала наявність порушення П1-1 у цій справі. Німеччина оскаржила це рішення до Великої палати ЄСПЛ, яка переглянула рішення Палати та 11 голосами проти 6 встановила відсутність порушення П1-1, посилаючись на виключні обставини справи, а саме:

(1) закон Мордова приймався парламентом, який не був демократично обраний у перехідний період, який із необхідністю був пов'язаний із непевністю, і заявники розуміли, що вони отримали ділянки в порушення закону;

(2) закон 1992 року було прийнято без зайвого зволікання;

(3) його метою було приведення ситуації, що склалася у зв’язку із законом Мордова, у відповідність до соціальної справедливості, щоб отримання землі за результатами реформи, що відбулась за часів НДР, не залежали від дії або бездіяльності радянських органів влади.

Необхідно зазначити, що інші пострадянські країни, на відміну від Німеччини, не приймали загальних законів щодо перегляду результатів приватизації. Такий перегляд мав «повзучий» характер, що призвело до інших висновків ЄСПЛ щодо позбавлення заявників майна.

 

4. ЄСПЛ починає визнавати порушення права власності у справах про скасування результатів роздержавлення. Молдовські справи

 

Однак, наступна практика ЄСПЛ продемонструвала, що Суд не збирається залишати питання приватизації поза своїм контролем. Справа Dacia S.R.L. v. Moldova[4] була першою, в якій ЄСПЛ встановив порушення П1-1 щодо скасування результатів приватизації. Справа стосувалась приватизації чотирьох-зіркового готелю «Дакія». Компанія-заявник набула право власності на готель в лютому 1999 р. за результатами приватизаційного аукціону, за яким вона сплатила суму близько 2 млн. доларів США за готель. Після цього вона інвестувала значні кошти в його ремонт та переобладнання і закупку меблів.

У 2003 році Генеральна прокуратура Молдови оскаржила договір, за яким готель було продано заявнику, на тих підставах, що (а) Державне Казначейство, яке було адміністратором готелю, не надавало своєї згоди на його продаж; (б) вся сума правочину була сплачена з прострочкою і (в) готель був проданий за ціною, що була нижчою за його реальну вартість. Суд погодився з прокуратурою, визнав договір продажу готелю недійсним та наказав державі повернути компанії суму, сплачену за договором в молдовських леях, яка на той час, в результаті інфляції впала до 1,219,055 євро. Трьох річний строк позовної давності суд не застосував на тій підставі, що чинне на той час законодавство Молдови виключало його застосування до позовів про витребування державного майна з незаконного володіння.

Компанія-заявник звернулась із заявою до ЄСПЛ, який встановив, що компанія протягом 4-х років володіла готелем і її право власності не ставилось під сумнів. Таким чином, компанія мала «майно» в розумінні П1-1 і, відповідно, позбавлення її цього майна становило втручання в її право власності. Крім того, ЄСПЛ встановив, що

  • компанія набула готель за ціною, вищою за стартову ціну аукціону, яку встановила держава, і не було будь-яких підстав вважати, що компанія якимось чином була причетна до заниження ціни;
  • Казначейство було частиною держави, яка продала готель на підставі закону, який було опубліковано, і, будучи адміністратором готелю, мало розуміти, що хтось інший управляє готелем з 1999, але воно не скаржилось на це до 2003 р.;
  • ціна за готель була сплачена в додатковий місячний строк, встановлений аукціонною комісією, і якщо держава понесла якісь витрати, то вона могла компенсувати їх іншим, ніж відібрання готелю, чином.

Отже, скасування результатів аукціону через чотири роки на формальних підставах, відповідальність за які лежить на державі, порушувало справедливий баланс між заявником та державою та, відповідно, П1-1.

Окремо ЄСПЛ розглянув питання порушення ст. 6 через неможливість компанії послатись на вичерпання строку позовної давності. Суд визнав, що «роль, яку відіграє строк позовної давності має велике значення, зважаючи на преамбулу Конвенції, яка … декларує верховенство права у якості загального спадку держав-учасниць». Суд встановив, що «не було надано … будь-яких підстав для звільнення державних організацій від обов’язку слідувати строку позовної давності». Більше того, ЄСПЛ встановив, що зміна ситуації, яка набула статусу остаточної через застосування строку позовної давності порушує принцип правової певності.

Розвитком цього напрямку аргументації стало наступне рішення у справі BaroulPartner-Av. Moldova[5]. Ця справа стосувалась приватизації Сорокського гранітно-щебеневого кар’єру, 65,86% акцій якого компанія-заявник набула в 2000 році. В 2003 році Аудиторська палата встановила, що в 1996 році Кар’єр отримав від державної компанії безоплатно 26 вагонів, якими з тих пір користувався.

У 2004 році суд за позовом Департаменту приватизації стягнув з Кар’єру ціну вагонів на користь держави. В грудні 2006 року Генеральна прокуратура Молдови подала позов про скасування результатів приватизації на тій підставі, що при продажі Кар’єру, ціна вагонів не була включена в загальну ціну підприємства, і тому ціна приватизації була заниженою. Суди Молдови погодились з цією аргументацією та визнали договір 2000 р. щодо купівлі-продажу акцій Кар’єру недійсним й зобов’язали компанію повернути державі отримані акції. Суди, зокрема, визнали, що хоча строк позовної давності в 3 роки застосовувався до позову прокуратури, він мав рахуватись від дати, коли прокуратура довідалась про відповідне порушення, що сталося в день винесення рішення про стягнення з Кар’єру ціни вагонів. 

Компанія звернулась до ЄСПЛ із заявою про порушення її прав, передбачених П1-1 та ст. 6 Конвенції. Суд визнав порушення обох статей Конвенції. ЄСПЛ зазначив, що держава була власником Кар’єру до 2000 року і не було жодних причин, чому вона не могла довідатись про вагони раніше, ніж після рішення суду про зобов’язання Кар’єру сплатити їхню ціну. Отже, таке застосування строку позовної давності Суд визнав таким, що суперечить принципу правової певності та встановив порушення ст. 6.

Крім того, Суд визнав, що аналіз обставин справи не дозволяє йому зробити висновок про те, що компанія якимось чином набула акції Кар’єру недобросовісним чином. Держава отримала компенсацію вартості вагонів, і незрозуміло, чому держава, яка заявляла, що діяла добросовісно, через два роки після цього вирішила експропріювати майно заявника. Цікаво, що у цій справі, на відміну від Dacia S.R.L., Суд визнав порушення строку позовної давності як елемент порушення П1-1, а не тільки ст. 6 Конвенції.

 

5. Українській колорит: боротьба за належне урядування

 

Здавалося б, практика ЄСПЛ у молдовських справах була проривною, проте, на сьогодні вона досить обережно використовується Судом у якості прецеденту. Зокрема, у справі щодо роздержавлення, яка стосувалась України, Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine ([2013], ECHR 439,16 May 2013), ЄСПЛ розглянув наступну ситуацію: в 1995 р. гуртожиток було передано на баланс компанії С. Згодом проти компанії розпочалась процедура банкрутства. В 2004 р. заявники спільно викупили гуртожиток у кредиторів С. У 2006 р. апеляційний суд визнав за поданням прокуратури, що гуртожиток був державною власністю, яка не могла передаватись на баланс підприємства-банкрута та передав гуртожиток у власність місцевої ради без сплати будь-якої компенсації заявникам. Щодо закінчення строку позовної давності (з 1995 р.), суд визнав, що він рахується від дати, коли прокуратура довідалась про порушення, тобто з 2005 р.

Перше, на що ЄСПЛ звернув увагу, розглядаючи справу, була явно нестабільна практика національних судів щодо приватизації гуртожитків, зокрема, національні суди приймали суперечливі рішення щодо того, чи виключені гуртожитки з житла, що підлягало приватизації відповідно до Закону «Про приватизацію державного майна».

Питання балансу інтересів Суд розглянув через призму принципу «належного урядування», який, зокрема, вимагає, щоб державні органи не могли мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій; ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; при виявленні помилки держава має діяти невідкладно, виправляючи свою помилку.

Важливим моментом в застосуванні принципу належного врядування у стосунку до П1-1 є застереження в § 64 Maksymenkoпро те, що в держави є обов’язок «у відповідних випадках виплатити адекватну компенсацію чи інше належне відшкодування добросовісному набувачеві». Це важлива позиція. Загальне правило, встановлене, як зазначено вище, в класичних справах по П1-1, таких як Lithgow, передбачає, що позбавлення «майна» буде завжди непропорційним, якщо не супроводжується сплатою відповідної компенсації, розмір якої обґрунтовано пов’язаний із вартістю майна, якщо не існує виключних обставин. Саме тому в Jahn Велика Палата ЄСПЛ визнала відсутність порушення П1-1 встановивши саме такі виключні обставини. Водночас, у справі Maksymenko принцип «належного врядування», по-перше, вимагає сплатити «адекватну компенсацію чи інше належне відшкодування», яке навіть термінологічно слабкіше за загальне правило і, як ми побачимо нижче у справах Bogdel та Romankevič, не вимагає сплати вартості майна. По-друге, ця вимога застосовна тільки при позбавленні майна добросовісного набувача. Це застереження робиться із посиланням на § 53 в справі Pincová and Pinc v. the Czech Republic, no. 36548/97, ECHR 2002‑VIII) та § 38 в рішенні Toşcuţă and Others v. Romania (no. 36900/03, 25 November 2008), жодне з яких не містить посилання на те, що для отримання компенсації заявник має бути bona fide набувачем. З іншого боку, посилання на добросовісність набувача перекликається із рішеннями щодо РФ, такими як Zhigalev та пізніше Zhidov. Зважаючи на те, що заявники в Maksymenko були добросовісними, таке застереження не вплинуло на кінцевий результат у справі, але розвиток цього принципу потребує додаткових роз’яснень від Суду.

Застосовуючи вищенаведені принципи у цій справі, Суд зазначив, що державні органи знали заздалегідь про існуючи ризики при продажі гуртожитка приватним особам, але мер міста прямо відмовився брати гуртожиток на баланс. Більше того, неможливість приватизувати гуртожиток, на яку посилалась прокуратура в національних судах, не відповідала тому факту, що жильцям було надано можливість приватизувати приміщення, в яких вони жили. Нарешті Суд зазначив, що, хоча національний суд присудив заявникам компенсацію з С., той факт, що це підприємство було банкрутом, зводило нанівець можливість отримати таку компенсацію. На зазначених підставах ЄСПЛ встановив порушення П1-1 в цій справі.

З іншого боку, ЄСПЛ не встановив порушення ст. 6 у зв’язку із незастосуванням строку позовної давності до вимог прокуратури. Важливо зазначити, що у цій справі суд не послався ані на Dacia S.R.L., ані на BaroulPartner-A.

Згодом підхід Суду до українських справ стосовно скасування помилково зареєстрованих прав на майно дещо спростився. У справі Kryvenkyy v. Ukraine[6]заявник отримав у 1997 р. сертифікат на право на земельну частку (пай) на 3,61 га. з земель, що належали колгоспу Великі Гадомці, Бердичівського району Житомирської області. В 1998 р. Верховна Рада прийняла закон, дозволивши експропріацію землі колгоспу на користь компанії, яка мала видобувати білу глину. При цьому компанія мала сплатити компенсацію за вилучену землю. Однак, компанія протягом тривалого часу не зверталась до відповідних органів для оформлення своєї власності на землю, яка залишалась у користуванні колишніх колгоспників. У 2003 р. заявник звернувся до місцевої ради, яка, на підставі свого попереднього рішення про виділ ділянок в натурі, видала йому сертифікат на право власності на землю. У 2005 р. прокуратура оскаржила рішення місцевої ради про виділення ділянок в натурі, і рада скасувала це рішення. В цивільному процесі, який продовжувався з 2005 по 2007 рік за позовом компанії, національні суди визнали земельний сертифікат недійсним. Компенсації за ділянку заявник не отримав ані від компанії, ані від держави.

ЄСПЛ не мав сумніву, що заявник мав право власності в розумінні П1-1: з 1997 р. він користувався ділянкою в натурі, а з 2003 р. отримав на неї державний сертифікат та сплачував податки. Скасування документів на землю, які були законні в момент видачі, Суд вважав втручанням у право власності у формі позбавлення майна і встановив, що принцип належного врядування вимагає сплати компенсації колишнім добросовісним (знову!) власникам майна. Заявник отримав земельну ділянку та сертифікат на неї відповідно до існуючої процедури та добросовісно. Отже, ЄСПЛ визнав відібрання майна заявника без сплати йому відповідної компенсації порушенням П1-1 та присудив йому 10000 євро компенсації.

Варто зазначити, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ видав особливий Інформаційний лист, присвячений справі Kryvenkyy v. Ukraine[7]. Метою цього Листа було «уникнення підстав для надходження до ЄСПЛ аналогічних заяв щодо порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції».

ВССУ загалом вірно описав фактичні обставини справи та висновки ЄСПЛ, зазначивши, зокрема, що «після розпаювання землі між членами колективного сільськогосподарського підприємства (КСП) заявник у 1997 році отримав сертифікат про право на земельну частку (пай). Однак у 1999 році Верховна Рада України прийняла Постанову про вилучення земель КСП, в межах яких була розташована земельна ділянка, якою користувався заявник, та передання їх у постійне користування іншому підприємству під розробку кар’єру каолінів. Незважаючи на це, заявник продовжував використовувати земельну ділянку і в 2003 р. … одержав державний акт про право власності на земельну ділянку. Проте у 2005 році районна прокуратура внесла протест на зазначене розпорядження, у зв’язку з чим розпорядженням голови районної державної адміністрації воно було скасоване. У 2006 році рішенням суду … виданий заявнику державний акт на право власності на земельну ділянку було визнано недійсним. Після цього заявник був позбавлений доступу до земельної ділянки та можливості обробляти її. Дослідивши наведені обставини у справі «Кривенький проти України», ЄСПЛ визнав, що користування заявником земельною ділянкою після розпаювання землі між членами КСП охоплюється поняттям «власність» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. …. На цих підставах ЄСПЛ дійшов висновку, що ретроспективне скасування дійсного права власності становило у цій справі позбавлення майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Водночас, щоб узгоджуватись з положеннями Конвенції, таке позбавлення має бути здійснене відповідно до закону і спрямоване на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника. З урахуванням правової підстави (Постанова Верховної Ради України) та мети вилучення земельної ділянки (для розробки кар’єру каолінів) ЄСПЛ визнав вилучення таким, що відповідало загальним інтересам суспільства та мало законну мету. Водночас, перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ визнав у цій справі порушення такого балансу у зв’язку з позбавленням заявника права користування земельною ділянкою (а згодом і права власності на неї) без сплати будь-якої компенсації».

Однак, висновки для української судової практики ВССУ сформулював виключно у світлі прав землевласників та землекористувачів за Земельним кодексом України, зазначивши, що «судам під час розгляду справ, пов’язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, слід неухильно дотримуватись положень ЗК щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, встановлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо захисту власності».

Отже, ВССУ не побачив більш ширшого контексту цієї справи та її впливу на розуміння в Україні питань експропріації, зокрема непрямої. Питання сплати компенсації взагалі не знайшли свого відображення в цьому Листі.

 

6. Страсті щодо «майна». Російські справи щодо роздержавлення

 

Перша справа проти Росії щодо скасування титулу на майно, отримане за результатами роздержавлення, Zhigalev v. Russia[8], була розглянута Судом після Jahn, але раніше за молдовські рішення. Справа стосовно приватизації майна, здавалось, не мала би викликати побоювань з боку держав. У справі колишній голова колгоспу організував у 1992 оформлення всієї землі, що належала колгоспу, на своє ім’я в порушення прав п’ятьох інших членів колгоспу. В 1999 році прокуратура подала позовну заяву про скасування рішення місцевих органів щодо видачі сертифікату на землю на ім’я заявника. Заявник звернувся до ЄСПЛ із скаргою на порушення його прав за П1-1 та ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд) у зв’язку із тим, що національне законодавство не надало йому можливості посилатись на сплив строку позовної давності (право на це мали тільки відповідачі, а заявник в судовому процесі був третьою стороною).

ЄСПЛ вирішив, що у даній справі у заявника не було «майна» в розумінні П1-1, отже, ця стаття не могла застосовуватись в цій справі:

  • рішення місцевої адміністрації, на підставі якого заявнику було видано сертифікати на землю, передбачали виділення землі всім шести членам колгоспу;
  • земельні сертифікати було видано в явне порушення відповідного Закону про фермерське господарство;
  • не було надано жодних доказів, окрім власне видачі сертифікатів, що заявник будь-коли вважався державою законним власником всієї землі колгоспу, державні органи прийняли заходи для скасування земельних сертифікатів, як тільки довідались про них, і заявнику мало бути відомо, що земельний сертифікат міг бути скасованим.

Посилання заявника на порушення його права за ст. 6 у зв’язку із неможливістю послатись на вичерпання строку позовної давності в якості аргументу захисту не було прийнято ЄСПЛ до уваги на тій підставі, що в нього не було «цивільного права» за національним правом, яке підлягало б захисту відповідно до ст. 6.

Хоча висновок щодо браку якості «майна» в зареєстрованих державою активах може виглядати виправданим по відношенню до наявних у справі фактів, воно погано співвідноситься із подальшою практикою Суду та принципом належного врядування.

Суд намагався виправити ситуацію у «свіжій» справі ZhidovandOthersv. Russia[9]. Справа дещо відрізняється від інших справ, описаних в статті, бо стосується не позбавлення титулу на майно, а знищення незаконно збудованих будівель. Тим не менше, справа демонструє розвиток практики Суду щодо автономного терміну «майно».

Чотири заявники збудували домівки в захищених зонах навколо газо- та нафтопроводів та зареєстрували їх в Єдиному реєстрі нерухомості за спрощеною процедурою. Ця процедура передбачала, що власники земельних ділянок мали право зареєструвати зведені будівлі на своїх ділянках, надаючи органам реєстрації дуже обмежене коло документів. Наприклад, заявники у справі отримали таку реєстрацію, надавши кадастровий паспорт, договір купівлі-продажу ділянки та акт прийняття будівлі в експлуатацію відповідно. При цьому законність зведення будівель не перевірялась. Згодом за позовами компаній, експлуатуючих газо- та нафтопроводи, домівки чотирьох заявників було знищено.

Суд, на відміну від Zhigalev, визнав, що навіть спрощена реєстрація надавала будівлям заявників якість «майна» в розумінні П1-1. Але, зважаючи на обставини справи (знищення незаконно збудованих будівель без позбавлення права власності на відповідні земельні ділянки), вирішив, що оскаржуваний захід був «контролем» за майном, а не його «позбавленням». При цьому, щодо балансу інтересів, Суд застосував підхід, використаний у справі Maksymenko, а саме «належне врядування», визнавши, що саме по собі знищення майна, зареєстрованого за спрощеною процедурою, без компенсації його вартості, не становить порушення П1-1.

Розглянувши кожну справу окремо, Суд визнав порушення П1-1 у двох заявах, в яких заявники отримали акт введення в експлуатацію будинка та згоду на будівництво. В двох інших справах Суд порушення на встановив: в одній заяві заявнику було відмовлено в згоді на будівництво та в підключенні комунікацій, а в другій – заявник при придбанні ділянки був повідомлений про заборону будівництва та не звертався за відповідними дозволами.

 

7. Скасування помилкового титулу в країні «здорової людини»: практика щодо Литви

 

Практика Суду щодо Литви демонструє, що проблеми із роздержавленням майна виникають й там, але методи їхнього вирішення значно відрізняються від тих, що прийняті в Україні, Молдові або Росії. Зокрема, справа Bogdel v. Lithuania[10] стосувалась ділянки землі, яку було придбано у приватну власність у місцевого муніципалітету в 1995 році. На цій землі, яка була розташована поблизу від туристичної пам’ятки, власниця землі поставила кафе. Після її смерті землю успадкували її чоловік та діти, які продовжили цей бізнес. У 1999 році, після низки розслідувань Державної аудиторської служби, продаж землі було визнано національним судом незаконним, бо він суперечив законодавству щодо захисту культурної спадщини та плануванню забудов міста. Суди вирішили, що трьох-річний строк позовної давності має рахуватись від часу, коли про порушення дізналась Державна аудиторська служба. За рішенням суду ціну ділянки, сплачену в 1995 р. було відшкодовано заявникам. Після рішень судів заявники звернулись до держави із відповідною заявою і отримали землю в оренду на 87 років.

Заявники скаржились до ЄСПЛ на порушення П1-1 та ст. 6 в зв’язку із незастосуванням національним судом строку позовної давності. ЄСПЛ, вивчивши обставини справи, визнав, що заявники були власниками майна відповідно до П1-1 та були позбавлені цього майна державою, яка, відповідно до принципу належного урядування мала сплатити «адекватну компенсацію чи інше належне відшкодування добросовісному набувачеві». Водночас ЄСПЛ звернув увагу на те, що заявникам було повернуто ціну, сплачену при купівлі майна, а також ділянка була надана в оренду на 87 років. З огляду на це ЄСПЛ визнав, що втручання з боку держави в право власності не порушило справедливий баланс.

Що стосується строку позовної давності, ЄСПЛ послався на Dacia S.R.L., але встановив відсутність порушення. Зокрема, він послався на висновок національного суду, що строк мав рахуватись від дати, коли державні органи довідались про порушення законодавства. Вивчивши подання сторін, ЄСПЛ дійшов висновку, що в цій справі не було порушення ст. 6.

У справі Romankevič v. Lithuania[11]заявнику в 2002 році було надано право власності на ділянку землі 0,53 га., яку за радянських часів було експропрійовано в його батька. Але в 2005 році прокуратура з’ясувала, що майно було видано помилково. Після кількох раундів судового розгляду національні суди погодились з прокуратурою та скасували рішення Вільнюської обласної адміністрації щодо виділення заявнику землі. Хоча заявнику не було надано компенсації за відібрану ділянку, в 2009 р. Вільнюська обласна адміністрація надала йому ділянку розміром 0,53 га., якою насправді володів його батько.

Заявник звернувся до ЄСПЛ із скаргою на порушення його права власності з огляду на те, що він був позбавлений власності незаконно та що не отримав відповідної компенсації. Зокрема ринкова ціна ділянки, яку він отримав в 2009 р. була значно нижчою за ту, яку в нього відібрали. ЄСПЛ не погодився із заявником щодо законності оскаржуваного заходу, вважаючи дії національних органів законними. Щодо їхньої пропорційності Суд, пославшись на принцип належного урядування, зазначив, що два роки між моментом, коли заявник був позбавлений ділянки та була надана нова, не можна вважати надмірним строком. Заявник не мав права на отримання ділянки із ринковою вартістю, що дорівнювала б тій, яку він отримав помилково. Таким чином, зважаючи, що заявник не ставив питання компенсації перед національними органами за затримку у наданні йому нової ділянки та Суд не встановив жодних негативних наслідків у такій затримці, ЄСПЛ встановив відсутність порушення ст. 1 Протоколу 1.

Таким чином, Суд демонструє, що обов’язок держави сплатити «адекватну компенсацію чи інше належне відшкодування добросовісному набувачеві» майна при скасуванні помилково наданого титулу не передбачає сплати повної ринкової вартості майна на момент відібрання. Зокрема, надання іншого майна, навіть нижчої вартості, на яке особа дійсно має право, або залишення активу в користуванні заявника при поверненні титулу державі можуть становити відповідне відшкодування в розумінні принципу «належного урядування».

 

8. Нові виклики

 

Розвиток подій останнім часом вказує на те, що продовження практики оскарження в цивільному суді законності набуття майна, яке було належним чином зареєстровано в державних реєстрах, може призвести до значних негативних наслідків різного спрямування. По-перше, це збільшення позовів іноземних інвесторів до міжнародних арбітражів, й, відповідно, значних витрат держави у разі перемоги інвесторів, та по-друге, це рішення ЄСПЛ, які можуть поставити під сумнів законність дій держави, що призведе до необхідності зміни законодавства та формування окремого напрямку нагляду за Україною з боку Комітету Міністрів Ради Європи (орган, який відповідно до ст. 46 § 2 Конвенції виконує нагляд за виконанням рішень ЄСПЛ).

Варто відзначити, що, хоча інвестиційні арбітражні трибунали, які утворюються на підставі дво- та багатосторонніх договорів про захист інвестицій, при розгляді справ щодо порушення прав іноземних інвесторів нечасто розглядають вплив судових рішень на такі права, широка практика втручання в права власності в Україні за допомогою судових рішень знайшла своє відображення й в їхній практиці. Зокрема, у рішенні OAOTatneftv. Ukraine (UNCITRAL) трибунал, утворений на підставі Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про заохочення та взаємний захист інвестицій, встановив порушення прав інвестора на рівне та справедливе поводження та повний захист та безпеку.

Такі висновки Трибунал зробив через серію судових процесів, ініційованих прокуратурою поза строками позовної давності. За рішеннями цих судів договори, за якими інвестор вносив свої інвестиції, були визнані недійсними, та він був позбавлений частки в спільному з НАК «Нафтогаз» підприємстві без будь-якої компенсації. В результаті трибунал задовільнив позов інвестора проти України на суму 112 млн. доларів США. Хоча справа стосувалась більш складної фактичної матриці, ніж описані вище рішення ЄСПЛ, воно мало багато спільних рис: порушення цивільного процесу прокуратурою поза строком позовної давності та позбавлення інвестора майна шляхом визнання судом відповідних договорів недійсними без сплати будь-яких компенсацій.

Таким чином, неконтрольоване оскарження державою дійсності раніше наданих титулів на майно може мати наслідки збільшення інвестиційних позовів проти України і, відповідно, значні витрати на компенсацію за рішеннями трибуналів.

Сумніви Суду відносно законності дій державних органів України у аналогічних ситуаціях можна побачити у справі BatkivskaTurbotaFoundationv. Ukraine[12]. Ця справа стосувалась майна колишніх радянських профспілок на території України. Зокрема, санаторій був у власності Української Ради Профспілок, був переданий у 1990 р. Федерації незалежних профспілок України, вона передала його Акціонерному Товариству «Укрпрофоздоровниця», яка зареєструвала Санаторій як свою власність в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та продала його заявнику, недержавній благодійній організації, що, після набуття, вклала в санаторій значні кошти для його ремонту.

Через сім років після набуття заявником санаторію, прокуратура подала позов до господарського суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу на тій підставі, що Санаторій відносився до майна радянських профспілок, яке після набуття Україною незалежності мало бути передано до державної власності. Суди, після тривалого розгляду, стали на бік прокуратури.

Зважаючи на те, що

  • санаторій був належним чином зареєстрований в державному реєстрі як власність Укрпрофоздоровниці,
  • позов був поданий через значний час після набуття заявником майна та
  • заявник був фактично позбавлений майна без сплати будь-якої компенсації,

висновок Суду про те, що втручання в право власності заявника було непропорційним, не викликає здивування.

Але в рішенні є додатковий пасаж, який викликає серйозне занепокоєння, а саме такий: «§ 56. …Суд звертає увагу на помітну суперечність у національній практиці щодо статусу майна Укрпрофоздоровниці…. Роль Суду не полягає у вирішенні того, які із суперечливих рішень були правильними…. Вбачається, що така ситуація виникла внаслідок відсутності в Україні закону, який би регулював правовий статус майна всесоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу, розташованого на території України, та передбачав інвентаризацію майна таких організацій. …. Загалом …, Суд має серйозні сумніви щодо того, чи відповідало оскаржуване втручання вимогам законності відповідно до Конвенції».

Хоча у справі MaksymenkoСуд звернув увагу на суперечливу практику українських судів щодо права власності на гуртожитки, він не пішов настільки далеко, щоб визнати оскаржувані заходи «незаконними». Вочевидь, в BatkivskaTurbota в Суду увірвався терпець, і він наразі готовий додатково до порушення справедливого балансу, яке вимагатиме для виправлення ситуації сплатити призначену Судом суму справедливої сатисфакції, також визнавати відповідне законодавство таким, що не є передбачуваним за відсутності єдиної судової практики, і, відповідно, дії держави щодо позбавлення заявника майна «незаконними». Таке рішення означає, що його виконання не обмежуватиметься питаннями справедливої сатисфакції, але вимагатиме значних додаткових зусиль, зокрема, щодо уніфікації судової практики і, можливо, й прийняття відповідного законодавства.

 

9. Висновки

 

Отже, підсумовуючи, ЄСПЛ у своїй практиці, застосовуючи П1-1, виходить з того, що

  1. наявність державного оформлення (реєстрації) титулу на майно, як правило, надає відповідному активу якість «майна» в розумінні П1-1;
  2. як правило, самого факту державної реєстрації достатньо для виникнення у держави обов’язку «належного врядування». Іноді, коли реєстрація відбувається за спрощеною процедурою або за сумнівних обставин, для його виникнення необхідні додаткові обставини, наприклад, визнання права власності заявника шляхом видачі дозволів на будівництво, стягнення податків з майна, дозволів на підключення комунікацій, значний проміжок часу між набуттям майна і поданням позову державою про визнання такого набуття недійсним;
  3. принцип «належного врядування» означає, зокрема, що держава не може виправляти власні помилки при визнанні переходу права власності майна до заявника коштом заявника. Зокрема, визнання недійсним титулу на майно не звільняє державу від обов’язку сплатити «адекватну компенсацію чи інше належне відшкодування добросовісному набувачеві»;
  4. «адекватна компенсація чи інше належне відшкодування» не обов’язково мають дорівнювати сумі, обґрунтовано пов’язаній із вартістю майна, і можуть складатись з надання іншого майна, на яке має право заявник, навіть якщо таке майно має нижчу ринкову вартість, або передання майна в користування заявникові;
  5. відповідно, держава може уникнути визнання порушення П1-1 в такій категорії справ трьома шляхами:
  1. довести на підставі відповідного, як правило, кримінального процесу, що заявник отримав майно недобросовісно;
  2. мають місце виключні обставини, як правило, пов’язані із значними соціальними процесами в країні;
  3. надати відповідну компенсацію.

Якщо жодної з перелічених дій у справі немає, скасування помилково наданого титулу на майно може призвести до відповідальності держави за П1-1 або, якщо майна був позбавлений іноземний інвестор – за дво- або багатостороннім договором про захист інвестицій.

 

[1]Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine (no. 49317/07, 16 May 2013). Тут та далі посилання на рішення ЄСПЛ робляться в порядку, прийнятому в практиці самого ЄСПЛ.

[2] James and Others v. the United Kingdom, judgment of 21 February 1986, Series A no. 98, § 54

[3] Остаточне рішення Великої Палати ЄСПЛ: Jahn and Others v. Germany ([GC], nos. 46720/99, 72203/01 and 72552/01, ECHR 2005-VI.

[4] Dacia S.R.L. v. Moldova, no. 3052/04, 18 March 2008

[5] Baroul Partner-A v. Moldova, no. 39815/07, 16 July 2009

[6] Kryvenkyy v. Ukraine, no. 43768/07, 16 February 2017

[7]Інформаційний лист ВССУ від 10 серпня 2017 р. № 93-1526/0/4-17 «Щодо вжиття заходів загального характеру, зумовлених порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яке встановлене в рішенні ЄСПЛ у справі « Кривенький проти України»

[8] Zhigalev v. Russia no. 54891/00, 6 July 2006.

[9] ZhidovandOthersv. Russia, no. 54490/10 et al., 16 October 2018

[10] Bogdel v. Lithuania, no. 41248/06, 26 November 2013.

[11] Romankevič v. Lithuania,no. 25747/07, 2 December 2014

[12] BatkivskaTurbotaFoundationv. Ukraine (5876/15, 9 October 2018)

 

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль