пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
04.02.2020 | Андрій Діденко
Право на справедливий суд

Шлях в один кінець

Ілюстраційне зображення (RFE/RL)
   

Роздуми на тему, чому держава залишила близько тисячі своїх громадян повільно помирати в неволі. Мова піде про засуджених за радянським законодавством до вищої міри покарання.


 «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (з третьої статті Конституції України).

Нагадаємо, що Конституція України – основний закон, який має принцип прямої дії. Проте цей ключовий державотворчий документ, гарно написаний і нібито спрямований на досягнення впорядкування демократичних цінностей, на практиці чомусь нагадує Конституцію Радянського Союзу. У Конституції СРСР начебто й говорилося про права, але практично було інакше і що таке права людини, мало хто знав.

За часів незалежної України ми спостерігаємо точнісінько таку картину – говориться одне, а робиться абсолютно протилежне. Держава не тільки не відповідає перед людиною за свої дії, але й чхати хотіла на забезпечення людських прав і свобод, хоча саме це, відповідно до Основного Закону, мало би бути головним пріоритетом і обов’язком держави.

Ба більше! Держава викинула як непотріб цілу групу людей, яких іменем України засудили до вищої міри покарання – розстрілу (який потім замінила на довічне позбавлення волі), застосовуючи радянський Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) у редакції 1961 року. А це, за нашими підрахунками, ні додати ні відняти близько тисячі осіб. Скільки людей з цієї тисячі відбувають покарання за судовими рішеннями, що викликають розумний сумнів щодо своєї справедливості, можна тільки здогадуватися, адже в нашій країні виправдувальних вироків менше за один відсоток. Вважаємо, що це є однією з найгостріших проблем і не вирішених питань української правової системи.

Відсутність суду присяжних попри конституційні положення щодо існування такої моделі судочинства, також є проблемою, але тут вже є певні досягнення, але це – інша історія. Ми ж пропонуємо зосередитися на темі, без якої неможливі реформаторські зміни ні в судовій сфері, ні в прокуратурі – ідеться про необхідність виправлення судових помилок минулих років.

Десятирічний марафон, або Біг на місці

Наша країна називає себе цивілізованою, прагне опинитися в Європейському Союзі, член Ради Європи і при цьому має добру тисячу своїх громадян, засуджених апеляційним судом (як судом першої інстанції без права на апеляцію) до довічного терміну позбавлення волі без шансів на справедливість.

Харківська правозахисна група протягом десятиріччя голосно про це заявляє, використовуючи різні публічні майданчики та медіаресурси, проводячи також вуличні акції, перформенси, інсталяції, флешмоби тощо. ХПГ залучає фахівців національного та міжнародного рівня – у 2019 році провела спільно з партнерами European Prison Litigation Network дві науково-практичні конференцій за участі українських і закордонних науковців і експертів, які опікуються питаннями засуджених на довічний термін, а митці з ГО «Театральна платформа» підготували і презентували «Пеніта-оперу» в різних містах України, щоби привернути увагу суспільства до проблем засуджених довічно без права на звільнення.

Пеніта-опера (фото: Євген Марті)

Автор і виконавець Анатолій Горбонос у рамках лобіювання законопроєкту № 2033а навіть створив пісню «Життя нема в місцях неволі за ґратами людської долі».

Законопроєкт № 2033а, який у новому парламенті зареєстрований за № 0881 і знятий з реєстрації як такий, що втратив свою актуальність,був не єдиним шляхом вирішення питання перегляду вироків засуджених за радянським КПК у редакції 1961 року. Ми акцентували увагу на тому, що судова реформа, реформа прокуратури фактично не можлива і не можуть бути ефективними без створення у країні інструменту виправлення судових помилок. Для прикладу брали модель сусідньої Польщі, яка також свого часу перебувала під гнітом тоталітарної влади, але раніше за Україну позбулася ганебної спадщини радянщини.

У Польщі Омбудсмен у разі, коли судовий вирок, що набрав законної сили, викликає розумний сумнів щодо своєї справедливості, має право звернутися до Високого суду з клопотанням про його перегляд. Після комунікації з офісом Польського Омбудсмена спільно з представництвом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини був розроблений «Проєкт Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розширення підстав для перегляду судових рішень у кримінальному провадженні Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ та/або Верховним Судом України» за № 2107, яким передбачалася можливість перегляду судових рішень, які набрали законної сили, Високим судом після звернення Омбудсмена. Але після реєстрації законопроєкту в його тексті з’явились обмеження – один рік для засудженого і півтори роки для Омбудсмена для звернення до Високого суду після набуття вироком чинності. Тобто всі наші клієнти, які десятками років чекають на справедливий суд, не підпадали під дію цього законопроєкту, тож ми його й не лобіювали.

Чому ми розповідаємо про безчинство з боку держави саме стосовно цих людей? Для того, щоб показати глибину проблеми під назвою українське правосуддя. Тому що довічний строк покарання, коли людина засуджена несправедливо – це просто жах! А якщо людина, її рідні та близькі усвідомлюють цю брутальну несправедливість і нічого не можуть вдіяти протягом років – це ніщо інше, як дискримінація, тортури з боку держави щодо до певної групи людей. І якщо людина отримала 15 років позбавлення волі (максимальний термін покарання), вона все одно через певний час має шанс на звільнення.

Засуджені довічно за КПК у редакції 1961 року, які відбувають покарання десять, п’ятнадцять, двадцять і більше років такої можливості не мають.

Ми досліджуємо й розповідаємо такі історії з тих пір, як у 2010 році внаслідок так званої «малої судової реформи» Верховний суд України був позбавлений права на перегляд кримінальних вироків у порядку виключного провадження у разі суттєвих порушень норм матеріального і процесуального права в ході досудового, судового слідства.

Держава без справедливості є каральною машиною. У будь-якій демократичній країні світу існує процедура перегляду кримінальних вироків незалежно від терміну, якщо очевидно, що сталася судова помилка. І якщо агенти держави дізналися, що у якійсь в’язниці людина відбуває довічне покарання за сумнівним судовим рішенням, держава для підтримки свого авторитету й рейтингу цивілізованої країни має цю помилку виправити – через перегляд вироку.

Історії засуджених, забутих державою

Розповімо історії кількох людей, засуджених довічно сумнівними судовими вироками. Деякі продовжують відбувати покарання, деякі, не дочекавшися перегляду судового рішення, загинули у в’язниці – Віктор Щетка, Андрій Сорока, Олександр Рафальський, Степан Чернак та багато інших.

В публічній сфері можна знайти багато інформації стосовно цих людей. Харківська правозахисна група свого часу створила фотовиставку, яка демонструвалася у Парламенті попереднього скликання в рамках лобіювання законопроєкту № 2033, відомого також як «Законопроект останньої надії» – ми хотіли, щоби народні обранці подивились в очі засуджених довічно без права на перегляд свого вироку справедливим судом. Тепер ми повернулися на десять років у минуле.

Олександр Рафальський

Звинувачений у вбивстві п’ятьох осіб. 13 червня 2001 року затриманий у Києві як Олександр Рафальський. Потім 12 діб його як невстановлену особу тримали під вартою, а в цей час відбувалися слідчі дії (обшуки, допити свідків). Рафальського били ґумовими кийками, застосовували електричний струм, стріляли над головою сліпими набоями, вивозили до лісу копати собі могилу. І все це, щоби він підписав зізнання у злочині, якого не скоював. Олександр не зізнався у вбивствах та не підписав явку з повинною. Згодом йому зробили дві операції з видалення забійних гематом.

Олександр Рафальський

30 липня 2004 року Олександр Рафальський був засуджений до довічного позбавлення волі. Вирок суду побудований на свідченнях двох чоловіків, які нібито виступали співучасниками у вбивствах. На суді чоловіки категорично відмовилися від своїх свідчень та пояснили, що при затриманні їх катували. Не витримавши цього, вони підписали всі документи.

Вирок суду не відповідає фактичним обставинам події та матеріалам справи, при тому, що адвокати провели альтернативну державну експертизу, яка повністю спростовує як сам факт злочину, так і вину засуджених у справі.

Багато років безрезультатно тривають кримінальні провадження стосовно осіб, які катували фігурантів справи та фальсифікували матеріали. Адвокати час від часу звертаються із заявами про скоєння злочинів та перегляд вироку за нововиявленими обставинами. Прокуратура або закриває ці провадження, а суд знову відновлює, або суд закриває провадження, яке відновлюється в апеляційному порядку. На судові засідання приходять журналісти, спостерігачі Моніторингової місії ООН, народні депутати та їхні помічники, представники Омбудсмена – і так по колу багато років.

Справа Рафальського перебуває на контролі Моніторингової місії ООН. Ще у 2009 році представництво Верховного Комісара ООН з прав людини спрямувало Вербальну ноту до Уряду України з приводу порушень прав Рафальського. Україна до цього часу так і не спромоглася надати адекватну відповідь на поставлені запитання щодо незаконного затримання і тримання під вартою, а також інформацію про результати розслідування, проведеного стосовно працівників міліції, які катували Рафальського.

У Комітеті Верховної Ради з питань запобігання і протидії корупції, а також у Комітеті з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності двічі розглядалося питання порушень прав Рафальського, фабрикації матеріалів його кримінальної справи та неможливості на рівні національного законодавства домогтися перегляду вироку.

Два кримінальних провадження, у яких Рафальський був визнаний потерпілим, були відкриті Головним слідчим управлінням Генеральної прокуратури України стосовно фабрикації матеріалів справи, викрадення, катування з метою отримання зізнання, а потім з невідомих причин передані до прокуратури міста Києва за наказом заступника генпрокурора Юрія Столярчука, тривали декілька років і закінчилися закриттям за відсутності складу злочину.

Олександр Рафальський помер 20 жовтня 2016 року в Лук’янівському СІЗО за загадкових обставин (ми встигли записати його інтерв’ю).

Загадково померли й інші фігуранти справи: неповнолітня Олена Харченко, яка свідчила про тиск на неї з боку правоохоронних органів та примус до неправдивих свідчень; Володимир Харченко (адвокати зафіксували на тілі загиблого тілесні ушкодження); Степан Чернак (ми встигли записати його інтерв’ю). Саме на свідченнях Чернака побудоване обвинувачення. Жодна з цих смертей не була належним чином розслідувана.

З фігурантів справи серед живих залишився лише В’ячеслав Барановський, і ми непокоїмося за його життя та здоров’я.

Володимир Панасенко

Ми одні з перших розповіли історію цієї успішної колись людини публічно. Володимир Панасенко відбуває довічне покарання за обвинуваченням у замаху на вбивство свого ділового партнера і загибелі малолітньої дівчинки. Панасенка звинуватили в тому, що він у 2006 році начебто організував замах на умисне вбивство директора ТзОВ «Шувар» Романа Федишина. У результаті вибуху автомобіля Федишин отримав легкі тілесні ушкодження, а випадкова перехожа – школярка Марічка Куцинда – померла від крововтрати. Володимир Панасенко жодного разу не визнав своєї вини.

Володимир Панасенко

Висунуті йому обвинувачення ґрунтуються виключно на свідченнях Олександра Рудого (посередника у злочині), якого тримали у психіатричній лікарні, лікуючи від алкоголізму. Під тиском слідчого Романа Шарка (успішно проходить конкурс до оновленої ГПУ) він кілька разів змінював свої свідчення щодо обставин події та особи замовника. У суді Рудий відмовився від своїх свідчень, які дав слідчому стосовно Панасенка, наголосив на його непричетності до злочину і назвав справжнього замовника. Він також заявив, що на досудовому слідстві давав покази під тиском прокуратури та міліції. Його били, застосовували фізичний та психологічний тиск, кололи психотропні речовини, погрожували розправою над близькими (зазначимо, що на невинуватості Панасенка Рудий наполягає і тепер, вийшовши з місць позбавлення волі). Але суд виявився невблаганним і ухвалив свавільне рішення, засудивши Володимира Панасенка на довічно, тим самим покаравши всю його родину, позбавивши майбутнього. А суддя, який засудив Панасенка на довічно – Голубицький Станіслав Савелійович, – успішно пройшов до оновленого Верховного суду України, не зважаючи на критичні зауваження Громадської ради доброчесності.

Колишня Уповноважена ВР України з прав людини Ніна Карпачова з трибуни Верховної Ради не раз наголошувала, що Володимир Панасенко засуджений незаконно, а його справу треба переглянути.

«…Я відкрила провадження на звернення дружини і доньки цієї людини – Володимира Панасенка. []Вивчення цієї надзвичайно гучної, складної справи дає мені сьогодні підстави сказати, що у вироку суду відсутнє обґрунтування вмотивування засудженого до довічного позбавлення волі», – заявила Карпачова 24 червня 2009 року.

2010 рік – у спеціальній доповіді з нагоди 60-ти річчя Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Ніна Карпачова, говорячи про аргументи на користь скасування смертної кари, заявила, що справа Володимира Панасенка у цьому сенсі є показовою.

2011 рік – у щорічній доповіді Омбудсмана в черговий раз наголосила на несправедливості судового вироку і необхідності його перегляду.

«…Провадження Володимира Панасенка перебуває в моєму провадженні понад три роки. Я маю правовий висновок експертів до якого я особисто долучилася, що ця людина незаконно засуджена», – сказала Карпачова під час доповіді в парламенті 7 лютого 2012 року.

Українська Гельсінська Спілка з прав людини і Харківська правозахисна група публічно звернулися до Президента України Володимира Зеленського і всіх народних депутатів 9 скликання стосовно звільнення Володимира Панасенка.

Максим Орлов

Коли Максима Орлова засудили на довічне позбавлення волі йому був 21 рік. Його та чотирнадцятирічного Олександра Козлова звинуватили у вбивстві та пограбуванні подружжя пенсіонерів. У літніх людей вкрали пляшку алкоголю, 60 гривен і старий мобільний телефон.

Напередодні цього Сашко Козлов із мамою допомагав убитим на городі. Міліція змусила хлопчика зізнатися у вбивстві й  дати свідчення про причетність Орлова до вбивства.

У цій справі немає ніяких доказів. Відбитків пальців обвинувачених в будинку пенсіонерів не виявили. Відео-матеріали зі свідченнями хлопців чомусь зникли. Слідів крові теж не залишилося. Обвинувачення ґрунтується виключно на зізнаннях неповнолітнього Козлова, отриманих під тортурами та без участі захисника. І це не зважаючи на те, що, відповідно до закону, якщо особа обвинувачується у скоєнні злочину, а санкція статті передбачає довічне позбавлення волі – участь захисника є обов’язковою.

Окрім «щиросердних зізнань» підозрюваних жодних інших доказів вини в матеріалах справи немає. Незважаючи на чисельні розбіжності в позиції обвинувачення, Максим Орлов отримав довічний термін позбавлення волі, а Олександр Козлов – 12 років ув’язнення.

В’ячеслав Полішко

Засуджений у 2004 році до довічного позбавлення волі за вбивство двох жінок. Убивство було скоєне в кафе.

Двоє чоловіків – рідний брат засудженого Микола Полішко та братів друг Павло Мициков у 2003 році здійснили розбійний напад на працівників кафе, вбивши двох жінок. Злочинці забрали їхні гроші і втекли. Першим заарештували Мицикова. Дізнавшись про затримання Мицикова, Микола Полішко вирішив учинити самогубство і переконав брата зробити так само. Полішки порізали вени на руках. Микола помер, а В’ячеслав, прийшовши до тями викликав міліцію, яка його і затримала.

У своїх скаргах та зверненнях В’ячеслав Полішко наголошував, що його після затримання били гумовими палицями протягом чотирьох діб (цей факт підтверджений висновком експерта), після чого він узяв вину на себе. Жодна експертиза не вказує на причетність В’ячеслава Полішка до розбою та вбивств. У судових засіданнях не допитано свідків, що підтверджують алібі Полішка. Фотороботи можливих злочинців, створені зі слів потерпілих, з фізичними даними В’ячеслава Полішка не збігаються. Скажімо, згідно з первинними свідченнями потерпілих, у вбивці на обличчі були сліди від віспи, а у В’ячеслава Полішка таких слідів немає, зате вони були у Павла Мицикова.

Суд дав Павлу Мицикову 10 років в’язниці і він уже вийшов на свободу. В’ячеслав Полішко засуджений довічно.

Мераб Суслов

У 2009 році в меблевому гіпермаркеті «4ROOM» застрелили його співвласника та двох охоронців. У злочині обвинуватили Мераба Суслова. У 2010 році його заарештували в Росії, позбавили російського громадянства та видали Україні.

Обвинувачення загалом побудоване на свідченнях членів родини загиблого, які стверджували про погрози з боку Суслова. Адвокати стверджують, що у справі відсутні докази причетності Суслова до організації вбивства, керування ним, його фінансування, передачі зброї, а також будь-якого стосунку до виконавців убивства.

Після закінчення досудового слідства, без надання обвинуваченому матеріалів справи для ознайомлення в перекладі його рідною мовою, без можливості для адвокатів ознайомитися з матеріалами справу передали до Києво-Святошинського районного суду. Судовий процес під головуванням судді Юрія Бурбели відбувався без адвокатів, без свідків, які не з’явилися в судове засідання. Після кількох засідань через формальні причини процес було оголошено закритим.

Під час судового слідства суд не дослідив усіх версій злочину і всіх доказів по справі. Мераб Суслов також був видалений із зали суду до закінчення слухання справи без права участі в дебатах та без права останнього слова. Суслов був засуджений на довічне позбавлення волі.

Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, не зважаючи на чисельні порушення норм матеріального права та численні порушення процесу, вирок першої інстанції залишив без змін.

Станіслав Левенець

Дворазовий чемпіон світу з боїв без правил (Токіо, 2005 та Берлін, 2007)., багаторазовий чемпіон Європи та України, чемпіон і переможець міжнародних турнірів з боїв без правил, з вільної боротьби та самбо. Засуджений за обвинуваченням у подвійному вбивстві до довічного позбавлення волі.

У 2009 році працівники міліції Комінтернівського району Харкова затримали Станіслава Левенця та звинуватили його у розбійному нападі, який пізніше перекваліфікували на пограбування. Але на справді цього злочину скоєно не було. Міліціянти запропонували Левенцю заплатити «відкупних» 50 000 доларів США, а коли той відмовився, почали вибивати з нього зізнання у вбивстві. Станіслава довго били та катували, зокрема електричним струмом. Коли він втратив усі сили та відчув, що його можуть вбити, вимушений був підписати «явку з повинною», у якій зізнався у злочинах, яких не скоював.

Матеріали справи фальшувалися. Так, працівники міліції підкинули труп обгорілої людини, яку ніхто не бачив окрім самих правоохоронців, заявивши, що начебто Левенець спалив цю людину в ямі. Жінка віком 35–45 років, за експертним висновком, невідомо як стала літньою жінкою 65 років (це вік потерпілої).

Сила волі та духу допомогли Станіславу Левенцю зберегти жагу до життя та розвитку. Навіть незаслужено отримавши довічне покарання, він став письменником та продовжує боротися за відновлення справедливості. У квітні 2015 року Станіслав презентував першу книгу своєї трилогії «Эра водолея. Код древних».

Олександр Ощепков

Олександра Ощепкова заарештували у 1998 році та звинуватили в убивстві двох людей. З нього вибивали явку з повинною найжорстокішими катуваннями, зокрема пропускали електричний струм через ґеніталії і вдягали на голову поліетиленовий пакет. Незадовго до суду йому відрізали мочки вух. Під час слідства були знищені речові докази, які прямо вказували на його невинуватість, і за це ніхто не був покараний.

У 1999 році на підставі явки з повинною, вибитої під тортурами, Олександра Ощепкова засудили на смерть, згодом замінивши покарання на довічне ув’язнення. Ощепков перебуває за ґратами більше двадцяти років.

Ігор Вовкодав

Обвинувачений у 2000 році в організації вбивства двох людей і засуджений на довічне ув’язнення. Разом з ним довічне ув’язнення отримали двоє його знайомих за вбивство власника квартири в Києві. Проте за висновками експертизи, проведеної незалежним судовим експертом, обставини вбивства не досліджувалися судом, адже для експертних досліджень, які проводилися в ході досудового слідства та в суді, слідчий київської прокуратури надав два різних черепи, які звісно не могли належати одній людині.

У справі, де фігурували квартирні шахраї – «чорні ріелтори», – важко було розібратися. Тому з Вовкодава, який до того працював водієм, зробили організатора злочину: за версією слідства, саме він начебто ділив гроші за продані квартири. Ігоря катували, зокрема били по п’ятках. І він до останнього не знав, що йому інкримінують.

Адвокати стверджують, що справа сфальшована, а матеріали свідчать про сумнівні висновки суду. Вирок викликає розумний сумнів щодо своєї справедливості. Адвокати протягом п’яти років намагаються домогтися перегляду вироку за нововиявленими обставинами. Справа перебуває на розгляді Деснянського районного суду міста Києва, останнє засідання відбулося 4 листопада 2019 року. На наступному засіданні мали розглядати матеріали по суті, але суддя Тарасенко Н. В. пішла на лікарняний, який триває до теперішнього часу.

Микола Сливоцький

Микола Сливоцький провів у підвалі РВВС ІТТ МВС міста Вознесенська в камері два на три метри більше ніж 120 днів і ночей. Без їжі, без побачень з адвокатом чи з родичами, без бані. Ані прогулянок, ані навіть туалету. Замість туалету – сорокалітрова пластикова діжка, куди по черзі ходили всі арештанти ІТТ. А їх було в маленькій камері від 8 до 12 чоловік за той час, коли там сидів тракторист Сливоцький. Чотири нари на всіх.

Через тортури і побиття Микола підписав зізнання, що саме він вбив Віру Кришталь і гр. Грачову восени 2003 року у Вознесенську. Так міліція і прокуратура Миколаївщини покращували показники розкриття злочинів. Вбивство потерпілої Віри Кришталь, вчинене Таборовським маніяком Сергієм Кравченком в кукурудзяному полі 17 вересня 2003 року, повісили на двадцятидвохрічного річного хлопця, якого мав алібі.

Тракторист з Вознесенська і далі відбуває довічний строк ув’язнення за вбивство, якого не вчиняв.

Олександр Бахмач

Вироком апеляційного суду Черкаської області від 25 травня 2010 року Олександра Бахмача засуджено до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого. Адвокатка Галина Гнатюк звернулася із клопотанням про перегляд вироку через брутальні порушення в ході досудового та судового слідства. Вона акцентувала увагу на порушеннях права Бахмача на захист під час касаційного розгляду справи Верховним судом України.

Адвокатка заявляє про порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд), що тягне за собою скасування судового рішення. Також порушена стаття 3 (заборона катувань) Конвенції (аналогічні факти є у справі «Зякун проти України»).

Безрезультатно протягом тривалого часу слідчим відділом прокуратури Черкаської області проводиться досудове розслідування за заявою Бахмача про його катування у грудні 2008 року співробітниками Золотоніського МВУ МВС України в Черкаській області.

Рашитбек Ісаков

1959 року народження, мати кримська татарка, батько – узбек, мешкав у Криму. 5 листопада 2002 року до помешкання родини Ісакових увірвалися співробітники севастопольської міліції зі зброєю та в масках. Рашитбека Ісакова звинуватили у вбивстві сім’ї ромів – чоловіка, дружини і п’ятирічної дівчинки. Його привезли в Севастополь і протягом багатьох днів катували, змушуючи обмовити себе.

Рашидбек Ісаков

Рашитбек наполягав на тому, що ніколи в своєму житті не був у Севастополі і просто фізично не міг скоїти злочину. Також Ісакова тортурами змушували обмовити нібито причетного до скоєння злочину громадянина Таджикистану – Ідібека Заріпова, 1968 року народження, з яким він мав ділові стосунки. Смуглий таджик підходив слідству за усіма критеріями, а те, що він ніколи в житті не був у Севастополі, слідство не турбувало.

Оперативники возили Ісакова по ринках Джанкоя: шукали Заріпова, який нібито там торгував. Під час цих пошуків Ісакову вдалося втекти і записати відео-звернення до начальника Севастопольської міліції з надією, що це допоможе йому довести свою невинуватість. Цей відео-матеріал ми отримали тільки через 17 років після запису.

Громадянин Таджикистану Ідібек Заріпов отримав, як і Ісаков, довічне покарання, яке відбуває в Замковій виправній колонії міста Ізяслава Хмельницької області, відомої як «Монастир страждань».

Матеріали справи зберігаються у Криму, що ускладнює перегляд вироку навіть у рамках чинного законодавства за нововиявленими обставинами, про що каже адвокат Ісакова Олексій Гнатенко.

Іван Покотило

У середині буремних дев’яностих, у розквіт криміналітету і організованої злочинності, у Хмельницькій області сталося вбивство п’яти осіб. Стрілянина в центрі міста мала вигляд бандитських розборок. У стрілянині брали участь громадян Латвії і громадянин Республіки Дагестан.

Івана Покотила звинуватили в тому, що він замовив цю стрілянину й забезпечував учасників зброєю і засудили до вищої міри покарання – розстрілу. Більше ніж двадцять років Покотило відбуває довічне покарання.

Проте, як свідчить сам засуджений, а також його адвокати, у матеріалах справи відсутні докази його вини. Мало того, брутальні порушення і фальсифікація доказів у справі містять відвертий склад кримінального злочину, скоєного посадовими особами. Івана три доби тримали в невідомому місці й катували з метою отримання зізнання. Потім катування і знущання продовжувалися в ІТТ більш ніж півтора місяці.

Іван Покотило з родиною до ув’язнення

В обвинуваченні зазначено, що Покотило безпосередньо брав участь у скоєнні злочину, при тому, що у рішенні суду зазначено, що він фігурує як замовник. Під час судового слідства 15-й том матеріалів справи взагалі не досліджувався, а саме в цьому томі містяться докази, що підтверджують алібі Покотила й докази непричетності до скоєння злочину.

Як свідчить адвокат засудженого Олександр Білошкурський, обвинувачення ґрунтується на показах потерпілих і свідків події, які мешкають у Балтії, і так званих спільників, які свідчили, що на них чинився тиск під час слідства з метою примусити свідчити проти Покотила. Свідків з Латвії навіть не викликали в судове засідання. На даний час відкриті чотири кримінальні провадження за фактами катувань, фабрикації матеріалів справи, які тривають роками, але на жаль ні до чого не приводять.

Ярослав Мисяк

Ярослав Мисяк народився в християнській родині. Закінчив Київський теологічний коледж «Св’ятого Якова», деякий час працював у Біблійному коледжі Ужгорода, а також на посаді помічника єпископа євангельських церков Закарпатської області по роботі з християнською молоддю. З 45 прожитих років 22 відбуває покарання за злочин, якого не скоював.

18 жовтня 1999 року Закарпатським обласним судом за вбивство трьох людей засуджений до виняткової міри покарання – смертної кари. 22 червня 2000 року тим же судом з порушенням процесуальної форми ухвалення рішення смертний вирок замінений на довічне позбавлення волі. Вирок побудований на припущеннях та сфабрикованих доказах, на зізнаннях, отриманих погрозами із застосуванням насильства як до Мисяка, так і до членів його сім’ї, з порушенням права на справедливе і всебічне розслідування.

Висновки експертів не відповідають фактичним обставинам справи і не підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні. З 2015 року у судах Закарпатської області триває перегляд вироку за нововиявленними обставинами.

Порушені всі розумні строки розгляду справи. Суд безпідставно проігнорував алібі Мисяка, підтверджене двома свідками. Замість пошуку справжніх злочинців, представники прокуратури звинуватили не винну людину. Висновки спеціалістів ДУ ГБ СМЕ МОЗ України та Кафедри судової медицини НМУ України ім. О. Богомольця не були відомі ні суду, ні сторонам і свідчать про помилковість пояснень експерта, а відтак спростовують явку з повинною, а також відтворення обстановки та обставин події.

Наступне судове засідання відбудеться 25 лютого 2020 року о 10:00 годині у приміщенні Мукачівського міськрайонному суду Закарпатської області під головуванням суді Гейруша Віктора Бертолоновича за участі прокурора Мукачівської прокуратури Демка Василя Васильовича.

Виправдувальні вироки

У Великій Британії, Канаді, Франції, Норвегії, США, багатьох інших країнах світу кількість виправдувальних судових рішень у кримінальних справах сягає двадцяти-двадцяти п’яти відсотків. Це означає, що суд, розібравшися в суті обвинувачення, дослідивши аргументи й докази державного обвинувача, зваживши аргументи й докази захисту, ухвалює рішення про невинуватість особи у майже у чверті випадках.

В У країні після майже тридцяти років незалежності й реформаторських кроків у сфері кримінального права виправдувальних судових рішень менше за відсоток.

Чому така колосальна різниця? Чи не варто замислитися над прірвою між нормами права і практикою його застосування? Адже У КПК, навіть у редакції 1960 року, прописані доволі розумні і корисні речі: презумпція невинуватості, тобто недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості; обвинувачення не може ґрунтуватися виключно на зізнанні особи, а має бути підкріплене додатковими та обґрунтованими доказами; порушення права на захист неодмінно тягне за собою перегляд вироку. На практиці, на жаль, чомусь навпаки.

Складається враження, що люди, засуджені до найвищої міри покарання сумнівними щодо своєї справедливості вироками, кинуті напризволяще. Ніби наше суспільство вирішило дочекатися, поки всі ці люди помруть своєю смертю в неволі, не побачивши справедливого перегляду своїх вироків. Це ненормально, це ганебно і не по-людські. Про які реформи можна говорити, коли десятки людей, не причетні до скоєння злочинів, продовжують відбувати покарання, а їхні рідні перекваліфікувалися на професійних жебраків, які тільки тим і займаються, що оббивають пороги владних кабінетів, марно прохаючи про перегляд вироків. Проте в нашій країні протягом десятиліття відсутня правова можливість це зробити.

Про це написано десятки й сотні статей, знято безліч фільмів, проведено масу різноманітних публічних заходів – все марно. До слова, після ухвалення у 2012 році нового КПК ситуація з виправдувальними вироками, на жаль, не змінилася – кількість виправдувальних вироків не збільшилася. Отже, виходить, що вже за нового КПК десятки й сотні людей продовжують отримувати вироки за сумнівних обставин, не маючи шансів на перегляд справедливим судом.

Чому так відбувається? Логіка «правосуддя» в нашій країні залишилася з радянських часів, коли часто карали не тих, хто скоїв злочин, а «призначених» осіб. Радянська логіка не узгоджувалася із принципом, за яким працюють правові системи світу – краще звільнити десять винних, ніж засудити одного безневинного. Натомість принцип був такий: якщо ви досі не відбуваєте покарання, то це не ваша заслуга, а наше не доопрацювання, а звідти і так званий принцип Вишинського: зізнання – цариця доказів. Іншими словами – головне знайти претендента на покарання, а далі – справа техніки. Спеціально навчені громили використовують стародавні методи катувань з метою отримання зізнань. У суді, якщо особа відмовлялася від своїх свідчень і заявляла про тортури, її просто не слухали.

У цивілізованих країнах працює логіка, за якою якщо слідство і державне обвинувачення не довело в належний спосіб вину особи, яка постала перед судом, то її просто виправдовують, і це вважається нормальним. Після цього не усувають з посади прокурора і не притягують до дисциплінарної відповідальності слідчого, бо виправдувальні вироки вважаються нормою.

Мізерну кількість виправдувальних вироків в Україні можна зокрема пояснити прагненням силових відомств збільшити показник розкриття злочинів, а також інерцією, за якою діє правова система радянського зразка. Скажімо, ще у 1992 році Верховна Рада затвердила «Дисциплінарний статут прокуратури України», у якому зокрема сказано, що«винесення виправдувального вироку є однією з підстав, яка тягне за собою дисциплінарну відповідальність прокурорів та слідчих». Тож тільки-но суд визнає підозрюваного невинним, прокурор автоматично отримує щонайменше догану. Це означає, що наступні півроку він не отримуватиме премію, а це часто 30–40 відсотків зарплатні. Були внесені зміни й до чинного Закону «Про прокуратуру»: до дисциплінарної відповідальності прокурори притягаються, «якщо ними в процесі слідства були допущені недбалість або несумлінність». Але це не змінило практику виправлення минулих судових помилок. Без виправлення ж недоліків минулого неможливо побудувати повноцінну правову держави майбутнього.

Визнання судових помилок, навіть через десятки років, є звичайною світовою практикою, адже держава розуміє, що врятувати людину є важливішим, ніж утримати показники «правосуддя за радянським зразком». Ось кілька випадків з американської практики, коли засуджені були виправдані (навіть покарані смертю).

Ентоні Грейвз відсидів 18, а Реймонд Таулер 29 років, коли справи були переглянуті, а колишні засуджені – виправдані. Брати Генрі Макколлум і Леон Браун відсиділи по 30 років, причому Макколлум усі 30 років очікував виконання смертного вироку у важких умовах камери смертників. Гленн Форд провів 30 років у камері смертників, після чого звинувачення були зняті – адвокатам вдалося довести, що суд відбувався з чисельними порушеннями. Кемерон Тодд Уіллінгем був страчений у грудні 1991 року за вбивство своїх дітей. Пізніше з’ясувалося, що злочину він не вчиняв. Альфред Честнат, Эндрю Стюарт і Рэнсом Уоткінсон були визнані невинними в убивстві 14-літнього підлітка Девіта Даккета, яке сталося в 1983 році.

Кількість судових помилок сягає десятків, а те й сотень тисяч. Нещодавно був запроваджений досудовий вибірковий аналіз ДНК у 18 тисяч головних підозрюваних у різних справах. Результати приголомшили – чверть усіх протестованих були невинуватими! Між іншим, зі штатів, що застосовують смертну кару, лише Нью-Йорк та Іллінойс надавали можливість підсудним робити аналізи ДНК на їхню вимогу. На жаль, таке дослідження можливе як доказ невинуватості лише у випадках, коли злочинець залишає органічні сліди – наприклад, під час зґвалтування. Тому в США почастішали випадки виправдування «ґвалтівників», які встигли відсидіти в тюрмах десятки років, навіть у камерах смертників. Скільки невинуватих американців відбуває покарання за інші види злочинів, сказати не береться ніхто.

І на закінчення – звернення

Шановні панове Президенте, Генеральний прокуроре, народні депутати – представники «монобільшості»!

Протягом десятиріччя ми закликаємо владу схаменутися й розпочати свою діяльність з визнання минулих помилок та їх виправлення.

Не можна називати країну цивілізованою, прагнути її визнання на міжнародному рівні та одночасно усвідомлювати, що тисячі українців повільно помирають без жодного шансу на справедливість.

На національному рівні конче необхідний механізм виправлення судових помилок стосовно засуджених до вищої міри покарання за КПК 1961 року.


Проект ЄС «Боротьба проти катувань, поганого поводження та безкарності в Україні».

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль