Кошеня на колючому дроті

30 років тому зупинилося серце легендарного політ-в’язня-націоналіста Михайла Сороки. Про те, як це сталося, згадує його друг Михайло Горинь

17 червня голові Української Всесвітньої координаційної ради Михайлові Гориню виповнюється 71 рік. Видатний правозахисник, політик і громадський діяч залишається на сторожі української справи. Доля подарувала йому не тільки роки поневірянь комуністичними тюрмами та таборами, але й близьке знайомство і дружбу з чільними учасниками національно-визвольного спротиву.

Один із них — Михайло Сорока. Спершу його посадили до Берези Картузької поляки (1937-1939 рр.). 1940 року, незабаром після "золотого вересня", його висилають у Воркуту "перші совіти". 49-го, буквально на два місяці, він повертається до Львова. Відтак – заслання в Красноярський край, а вже там – засудження на смертну кару, пізніше замінену 25-літнім терміном.

Серце Сороки зупинилося тридцять років тому — 16 червня 1971 року, у далекій Мордовії. Це сталося напередодні дня народження Михайла Гориня. Й ті харчі, які він приготував для відзначення свята, пішли на проводи друга в останню путь.

Вашій увазі пропонується уривок зі спогадів Михайла Гориня, де йдеться про останні дні незламного націоналіста.

—- Перший день у таборі. Ведуть нас – мене та Михайла Осадчого, а назустріч іде чоловік — голова поголена, очі такі голубі, з кров’яними прожилками, дуже втомлені очі. І йде він якось так дивно — наче ноги є протезами. У майці — тоді можна було в майці ходити. Дивлюся: така статура — збитий як м’яч накачаний. Це я вже потім дізнався, що він був ґімнастом європейського класу.

Коли влітку 1970 року я повернувся з Володимирської тюрми в 17-й табір, то ми вирішили відзначити сторіччя з дня народження Лесі Українки. Тоді ще можна було присилати книги в табір, то брат Богдан переслав мені її твори. Наукова конференція тривала 10 днів. Я взяв унікальну тему — "Філософія поразки в творчості Лесі Українки". Михайло Сорока взявся за головну доповідь — "Життя і творчість Лесі Українки". Він прекрасно це зробив!

Є у мене один його зошит. З нього видно інтереси Михайла Сороки. Подивіться, що він виписує: Куприн, Чернишевський, Кіплінґ, Максим Рильський. Молодь партизанська тоді казала: "Я Рильського читатиму? Та то комуняка!" Ось далі Шевченко, "Великий льох". Оце духовний світ цієї людини. Я не випадково це гортаю — Михайло Сорока не був зациклений, вузько обмежений націоналістично орієнтований чоловік. Бачите: і Кіплінґ, і Чернишевський, але все воно спрямоване на утвердження української національної ідеї.

Ми були дуже близькі друзі. Щовечора ходили навколо бараку, і вели розмови, перетрушували весь період визвольних змагань. Кілька місяців підряд були прогулянки, унікальні розмови, якесь єднання душ. Він був архітектор за освітою, гарно малював і посилав малюнки різних птахів моїй маленькій дочці Оксані. Я постійно собі думав: "Боже мій, якби на чолі нашого руху опору був Михайло, а не Степан (Бандера - В.К.) — той рух був би не на один щабель вищий. Він би його своєю особистістю облагородив. Від духовної стелі лідера залежить духовна стеля цілого руху". Стосунки між людьми, рівень стосунків, людське благородство може або культивуватися або може бути кинутим під пси, розумієте. Я тою людиною захоплений.

Треба сказати, що в таборі були люди, які після роботи не мали чим зайнятися, хіба в шахи грати. З ними тяжко співіснувати. Ми ж приходили з роботи і кидалися до книжки, читали, конспектували чи писали. А якщо людина не мала чим зайняти свій інтелект, то це, знаєте, ставало джерелом усяких непорозумінь. Там побилися, там побилися — це було досить типовим. Михайло був не лише арбітром у таких справах, але архітектором нормальних міжлюдських стосунків.

Михайло Сорока дуже переживав за в’язнів, щоб вони не деґрадували. Я йому ніби лекції читав вечорами з психології взаємин, дав йому літературу з фізіології, з психології. На їх основі він написав унікальну брошуру про конфлікти, які виникали в таборі між в’язнями. Один екземпляр її повинен бути в Івана Кандиби, наскільки я собі пригадую. Починається ця брошура десь так: "Я бачу таку картину: молодий хлопець умивається, роздягнутий до пояса, а біля нього стоїть його колеґа, політв’язень. Той молодий чоловік, збуджений водою в тепле літо, бризкає водою на того, що стоїть поруч. Той вибухнув. І чому вибухнув, чому не зрозумів жарту? Чому в нього така напружена психіка, що він готовий кинутися? Це — комплекс: людина боїться, щоб хтось не подумав, що їй можна ставати на голову."

У таборі заборонено було що-небудь вирощувати. Хіба квіти. Але Михайло між квітами садив салат, петрушку, і в один прекрасний день пройде поміж квітами (бо він квітами цікавився) збере, помиє — і є ціла мидниця салата. Він збирав усю українську громаду в 17-му таборі — чоловік п’ятдесят, не більше. Ми приходили за той стіл, їли і вели розмови. Це була форма зближення.

Михайло розповідав, що в нього вже був інфаркт. У нього очі — як дві рани, з такими кров’яними прожилками. А тіло — як набитий м’яч. Щоб показати, що він може робити, каже: "Дивися, Михайлику!" — падає на руки і стає свічкою, а руками йде по землі. Отакий він був, коли мав 60 років.

16 червня 1971 року після вечері ми знову вийшли на прогулянку. Це доріжка між бараком і "запреткою" (огорожа з колючого дроту — В.К.), десять метрів, не більше. Ми там завжди ходили. А там такий невеличкий спуск. Михайло казав мені, щоб я йшов уперед. Кажу: "В чому справа, Михайле?" — "Та ви знаєте, мені трохи тяжко спускатися". Я йшов поволі і знав, у якому місці він повинен мене догнати. Михайло мене не догнав. Обертаюся, а він стоїть зігнувшись. Я тоді відразу кладу його: "Лягайте, Михайле!"

Побіг до санітара. Кажу: "Іди подивися — Сорока дуже тяжко хворий". А він ще й іти не хоче, бо в нього з Михайлом був конфлікт. Я був у трансі — Михайло така близька мені, як батько, людина. Беру швабру в руки. Може б Михайло й так не вижив у таборі, але цей нещасний чоловік, санітар, який нічого не знав у медицині, сказав, що треба робити руками штучне дихання. А був такий Гаврилов — капітан підводного човна, який написав книжку з критикою радянської влади, за що йому дали 12 років. Так отой Гаврилов сідає Сороці на коліна і робить штучне дихання. Махнув 5-6 разів руками Михайловими — тут у нього покотилася сльоза з ока — і Михайло вмер. Ми самі його добили. Якби, може, не ця руханка, якби відразу його поклали, якби відразу могли дати хоч що-небудь, укол або хоч валідол, щоб той тромб проскочив, Михайло, можливо, вижив би.

Але, знаєте, я переконаний, що люди відчувають свій кінець. Був такий Пірус Василь — районний провідник СБ, дуже міцна, але грубувата людина. Того самого дня, за кілька годин до смерті, йдемо з Михайлом по доріжці і бачимо, що на дроті на "запретці" висить меленьке кошеня, поранило собі шубку, кров тече з боку — таке маленьке кошеня, як долоня. І Михайло кричить: "Дивіться, кров, кров!" А Пірус: "Ну і що, що кров? От знайшов велику біду! Ви що — крові не бачили?". І я тоді відчув, що щось з Михайлом відбувається — він ніколи так не реаґував, то була дуже спокійна людина. То був останній його день.

Коли ми занесли Сороку до медпункту, то Гриць Пришляк (один із провідників СБ ОУН, мав 25 років – В.К.) узяв твори Шевченка, і читав, як Псалтир. Ми його відпровадили. На другий день привезли труну, поклали його в труну. Ми на роботу не пішли і ніхто нас не карав за це.

Записали Вахтанг Кіпіані, Василь Овсієнко

P.S. На місці, де помер Михайло Сорока, українські політв’язні висадили кущ шипшини і грядочку квітів, поливали їх. Одного дня виявилося, що кущ зник, а квіти витоптано. Це начальник дільниці капітан Зіненко (землячок, який чимало крові Чорноволової та Стусової попив!), наказав кримінальникам викопати шипшину і посадити перед штабом "учреждения ЖХ-385/11". Так табірне начальство зліквідувало місце, де, мовляв, "украинцы сотворили себе святыню".