"Что там на завтрак — опять Иисус?!"
Юрій Шевчук (з пісні)
Наприкінці лютого на телевізії промайнула передача "Сніданок з 1+1", зміст і тональність якої можна вважати знаковими для сьогоднішньої України. Ведучі ефіру Ганна Безулик та Анатолій Ярема, як звикле, розсіваючи ранкові бадьорі посмішки, запропонували глядачам не більше ні менше — відповісти на запитання: "За яких умов Ви погодилися б стати КАТОМ?". Гадаю, Ви уявляєте собі цей традиційний для "нового" TV тип, з дозволу сказати, міркувань у стилі "Don’t warry — be happy", між естрадним роликами та рекламою чергового чогось, що неодмінно змінить ваше життя на краще? Так от, були запропоновані і варіанти відповідей:
"За гроші",
"За ідею",
"З жалю".
Зауважте, що відповіді про неможливість позбавлення людини життя "ні за яких обставин" режисерами передачі навіть не було передбачено. Як і зворотного погляду на питання: "А за яких умов Ви погодилися б стати жертвою ката?" Про що це свідчить? Невже в новітньому українському суспільстві покінчено назавжди з дебатами про моральність і правову легітимність смертного вироку? Можливо, загалом покінчено і з іншими європейськими потугами? Слід зауважити, що у відповідності з тональністю безхмарного ранкового шоу ведучі, як і очікувалося, не обтяжували телеаудиторію ані моральними, ані ідеологічними, ані правовими, ані чисто утилітарними аргументами за чи проти смертної кари. Не зверталися ані до Платона, ані до Достоєвського, ані до сумного досвіду тоталітарних суспільних формацій 20 століття. Обійшлися низочкою анекдотів з життя середньовічних і сучасних катів. І ніхто, зауважте, НІХТО, не потурбував безтурботний ефір власним обуренням: про що і як ми говоримо, панове?! Звичайно, кожен має право на сніданок з 1+1, і все ж. Тим часом набігала "статистична сукупність". За гроші була згідна на усе переважна більшість ранкових респондентів: 297. Коментарі, як то кажуть, зайві. Віват, Україно! На щастя, ведучі не стали з’ясовувати у публіки, яку суму, хто і чому вважає в таких випадках прийнятною. Респонденти також особливо не обтяжували себе додатковими аргументами на тему, за яких конкретно обставин, вони вважають пропоновану їм "роботу" легітимною. Власне, що відрізняє справу ката від справи найманого "вбивці"? З усього виходило, що такі речі для означеної категорії наших співгромадян не так уже й важливі. "Ідейних" катів назбиралося у два з лишком рази менше, аніж "меркантильних": лишень 130, але метал у телефонних голосах (здебільшого жіночих) свідчив, що "ідея" жива. Звучало тоном доведеної істини, що "кожен громадянин зобов’язаний робити це із зрадниками, маніяками, і всякими подонками", а дехто намагався присоромити опонентів, що спокусилися златом, заявою, що буцімто, "якщо треба очистити державу від погані, то про які гроші може йти мова?". "М’якосердих" катів зголосилося ледве 90. Частіше за інші звучав аргумент про невиліковні захворювання, в тому числі СНІД. Неоднозначні і нові для нашого соціуму аргументи за — проти ефтаназії пані Безулик та пан Ярема майже не коментували. І знову ж, шановні європейці, жоден, хто не вважає для себе можливим участь в страті за будь-яких обставин, не додзвонився до редакції. Справа, звісна річ, не лише в тому, аби робити закиди етичного або правового характеру редакторам передачі. Порушена тема зайвий раз віддзеркалює неораність суспільного поля у його ставленні до проблеми моральності та припустимості страти. У пережиті нами історичні періоди майже аксіомою було уявлення про конкретне людське життя, як річ нижчого вартісного порядку, аніж певні культові, суспільно-політичні, військові і т.п. цілі ("за Веру, Царя, Отечество", "за победу над супостати", "именем Революции", "за Ленина-Сталина" вбити було не лише припустимо, але й почесно). Але те, що у світоглядному вакуумі, який виник після саморуйнування тоталітарних ідеологем, уже не перший рік працюють одвічно християнські цінності ("не убий"), що проголошено верховенство права, зрештою, те, що скресли штучні перепони для нормального культурного обміну в часі і просторі, погодьтеся, мало б спонукати зміни в суспільних пріоритетах в напрямку гуманізації. В той час доводиться спостерігати, як на зміну політичному культу прийшов культ примітивного споживацтва, "культ Мамони", при якому ринкова ціна, гроші, стають вищі за вартість людського життя. Очевидним є разюча відстань, що досі відділяє нас від суспільств, які проголосили право кожного на життя фундаментальним (природним, елементарним правом, якого ніхто, в тому числі суспільна влада, не може позбавити. Зрештою, таку декларацію зробили і наші прекраснодушні парламентарі (ст.3 Конституції України), чистої води декларацію, не наповнену ніяким реальним змістом, жодними практичними кроками не підкріплену. Хочеться мимоволі процитувати одного Голого Короля: "То яку, скажіть мені, державу ми. так би мовити. будуємо?". Я гадаю, що як мовимо, так і будуємо. Принаймні внесок влади і останнім часом — загальнонаціональних ЗМІ в проблему гуманізації суспільних відносин набуває скоріше за все від’ємної якості. Відповідальність за те, щоб людське життя стало в новому суспільстві самодостатньою вартістю, фундаментальною ідеєю лежить і на нас, представниках НДО, і на духовенстві, і на ЗМІ, і гуманітаріях загалом. Пропоную активізувати обговорення теми на сторінках "ПЛ". В час наростання суспільної напруги це ще більш актуально. Люди потребують певного сталого і універсального вартісного орієнтиру для своїх дій.
Я працюю лікарем з 1983 року. Останні п’ятнадцять років в реанімації. Біля краю життя і хворі, і медики особливо гостро відчувають його цінність. Переконаний, що проблема припустимості чи неприпустимості позбавлення життя повинна розглядатися перш за все в колі категорій моральних, а не політичних, ідеологічних, утилітарних і, звичайно ж, не економічних. Лише після того, як фундаментальна цінність людського життя стане моральною аксіомою для суспільства, вона оформиться, і як мені здається, оформиться досить швидко, в конкретну правову форму.