Нещодавно за підтримки Міжнародного фонду „Відродження” Полтавський обласний медіа-клуб вперше в історії преси Полтавщини видав Білу книгу Полтавської журналістики (1997-2003 рр.) Її презентація відбулася 19 листопада у Національній спілці журналістів України.
На днях президент Полтавского областного медиа-клуба Людмила Кучеренко презентовала в НСЖУ «Белую книгу полтавской журналистики», в которой собраны документы, мысли специалистов, материалы СМИ о состоянии свободы слова и прессы в регионе в 1997-2003 годах. Большинство полтавских чиновников до сих пор убеждают европейское сообщество, что политическую цензуру придумали оппозиционные журналисты. А в официальных справках облпресинформа говорится: «Вся палитра периодики обеспечивает практическую реализацию конституционного права граждан на свободу слова, информацию, демократизм...». Впрочем, представители четвертой власти решили написать о «покушениях на правду» и «заблокированной совести» некоторых чиновников. По словам Людмилы Кучеренко, Полтавщина по уровню свободы печати занимает 22-е место в Украине. Опальные журналисты часто попадают в поле зрения налоговиков, СЭС, пожарных. Предпринимателей предупреждают о «неэффективности» размещения рекламы в оппозиционных изданиях. В сборник включены не все факты давления на СМИ, угроз физического уничтожения и даже покушения на жизнь журналистов. Некоторые руководители масс-медиа не захотели «иметь неприятности» от власти и не представили материалы.
(«Голос Украины», №220, 20 ноября 2003 г.)
***
Біла книга полтавської журналістики - перша спроба дати узагальнену картину мас-медійної ситуації на Полтавщині, насамперед утисків свободи преси та журналістів. Це – збірник, до якого увійшли різноманітні офіційні документи, матеріали засобів масової інформації, листи читачів, слухачів і глядачів.
Можна сказати, що Біла книга... - це літопис нищення вільного слова і водночас літопис боротьби за право журналістів висловити свою думку, право громадян знати правду про всі сторони суспільного життя. У цій книзі – громадянська позиція й велич духу одних і ницість інших, і не лише чиновників, а, на жаль, і нашого брата журналіста теж...
Місцями Біла книга за накалом пристрастей матеріалів, розміщених у хронологічному порядку, нагадує детектив.
Начальник полтавського облпресінформу Юрій Дмитренко, котрий першим повинен би стояти на варті свободи слова в області та якого газета „Інформаційний бюлетень” небезпідставно назвала „ворогом преси” на Полтавщині, вважає, що „політична цензура на Полтавщині є вигадкою опозиційних журналістів”. У всіх офіційних довідках облпресінформу чорним по білому вказано, що „вся палітра періодики забезпечує практичну реалізацію конституційного права громадян на свободу слова, інформації, демократизм...”
Наскільки це не відповідає дійсності й наскільки чиновникам притаманна подвійна мораль (декларують одне, роблять – інше), читачі Білої книги полтавської журналістики зможуть переконатися з поданих у ній матеріалів і документів. Якщо за кількістю назв недержавні друковані ЗМІ переважають, то за тиражами вони програють державним і комунальним ЗМІ в десятки разів.
За даними проведеної 2000 року Центром „Суспільство” громадської експертизи, Полтавщина за рівнем свободи преси посідає 22-ге місце в Україні з 26-ти суб‘єктів (25-ть областей та м. Київ). За останні роки ситуація не поліпшилася, і Полтавщина ще ніколи не була так далеко від демократії, як зараз. Утиски свободи слова стали на Полтавщині звичним явищем. А як відомо, порушення прав журналістів на вільне збирання й поширення інформації автоматично порушує права тисяч, десятків і сотень тисяч громадян (якщо йдеться про телебачення, то й мільйонів) на отримання об‘єктивної й неупередженої інформації. Здається, немає такої форми утисків з „джентльменського набору”, застосовуваного українською владою, які б не були відпрацьовані й на Полтавщині.
Це:
— звільнення з роботи журналістів і редакторів, які дозволяють собі критикувати владу;
— використання податківців, СЕС, пожежників і т.д. для припинення роботи неугодних ЗМІ;
— накладення арешту на майно та банківські рахунки неугодних владі ЗМІ;
— неофіційна заборона типографіям друкувати опозиційні ЗМІ;
— заборона підприємцям розміщувати рекламу в неугодних владі ЗМІ;
— заборона реалі заторам періодики продавати опозиційні ЗМІ;
— вилучення спецслужбами під виглядом крадіжки тиражів опозиційних ЗМІ з видавництв;
— випуск фальшивих номерів опозиційних ЗМІ;
— перешкода опозиційним ЗМІ під час передплатних кампаній;
— недоставляння передплатникам під різними приводами передплачених ними опозиційних видань;
— перешкоджання представникам неугодних владі ЗМІ у доступі до джерел інформації (недопущення на наради, сесії, прес-конференції, ігнорування інформаційних запитів тощо);
— організація в провладних ЗМІ кампаній цькування неугодних владі журналістів (так зване „інформаційне кілерство”);
— величезні суми позовів до опозиційних ЗМІ та журналістів і задоволення їх корумпованими судами;
— глушіння закордонних західних радіостанцій передачами місцевих радіокомпаній, які їх повинні ретранслювати;
— глушіння неугодних владі телекомпаній військовими радіорелейними станціями;
— незаконне вимкнення з кабельних мереж неугодних владі телекомпаній;
— погрози і побиття опозиційних журналістів;
— організація замахів на життя журналістів і їх фізичне знищення.
Так, і фізичне знищення. Адже першим журналістом, котрий загинув у незалежній Україні (1992 року), був народний депутат від Кременчука, молодий тележурналіст популярної тоді телестудії „Гарт” Вадим Бойко, премію за журналістську мужність імені якого Полтавський медіа-клуб заснував 2002 року.
Зрозуміло, що при нинішньому режимі Л.Кучми не можна говорити про свободу слова в окремо взятій області. Певною мірою за останні два роки вкрай тяжку ситуацію зі свободою преси на Полтавщині зусиллями самих журналістів, опозиційних партій, громадських організацій вдалося якщо не поліпшити, то хоча б стабілізувати. Але, як і раніше, не мають легального друку в області такі газети, як кременчуцький „Інформаційний бюлетень”, „Миргородська правда”, бюлетень „ПолтаваРухінформ”. Полтавський обласний медіа-клуб вісім місяців судився з видавництвами „Полтава” та „Кобеляки”, які у 2001 році за вказівкою з „білого дому” відмовили друкувати його газету „Новий день”, пройшовши навіть апеляційну інстанцію господарських судів, доки отримав рішення, якими ці видавництва зобов‘язані друкувати газету.
Колишній голова Полтавської облдержадміністрації Є.Томін у березні 2003 року офіційно заявив, що „Інформбюлетень” не друкуватимуть комунальні видавництва Полтавщини доти, доки... парламент не ухвалить закон „Про опозицію”. І саме влада дає вказівки витурювати опозиційні газети з видавництв, порушувати проти опозиційних ЗМІ надумані кримінальні справи, переслідувати неугодні ЗМІ й журналістів, які хочуть чесно й відповідально виконувати свою місію, у різні способи.
Органи прокуратури, які повинні б стояти на сторожі закону і конституційних прав і свобод громадян, на практиці є ланкою кругової поруки владних структур: органи виконавчої влади – силові відомства – прокуратура – суд. Так, прокуратура Полтавської області відмовила в порушенні кримінальної справи за ч.1 ст.171 Кримінального кодексу України (перешкоджання законній журналістській діяльності), коли Полтавська міськрада не надала відповіді на інформаційний запит полтавського кореспондента радіо „Свобода” Л. Кучеренко. Миргородська прокуратура не завбачила грубого порушення законності в тому, що редактора газети „Миргородська правда” В. Козоріза побили й за вказівкою голови Миргородської райдержадміністрації П. Кандиби вигнали з наради.
Знищена донедавна краща ефірна телекомпанія у Полтавський області – ТРК „ЮТА”: у 2001 році оператори кабельного телебачення м. Полтави „вимкнули” її з кабеля, а цього року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення в оголошених нею конкурсах на двох полтавських каналах визнала переможцями... київську й донецьку ТРК, позбавивши Полтавщину єдиної відносно незалежної телекомпанії.
І таких прикладів на Полтавщині чимало.
Та окрім політичної цензури, у полтавських ЗМІ широко розповсюджена і самоцензура редакторів та журналістів, і не лише в державних і комунальних ЗМІ, а й у формально недержавних.
Біла книга полтавської журналістики видана дуже малим накладом – усього 200 примірників. Відверто кажучи, коли ми її задумували, не очікували, що зберемо таку велику кількість матеріалів і вона матиме солідний обсяг. Тож сподіваємося, що вдасться перевидати її більшим тиражем, щоб хоча б задовольнити попит журналістів, дослідників та представників громадських організацій, на яких вона у першу розрахована.
До речі, провладна полтавська преса відреагувала на подію в журналістському й громадському житті Полтавщини, якою є вихід Білої книги, інформаційною блокадою: жодного рядка про її презентацію, що відбулася в Будинку преси у Полтаві, не донесла цю інформацію до членів полтавської територіальної громади, яка своїми податками до бюджету вже оплатила своє право знати, що відбувається у політичному й суспільному житті області.
На прес-конференції з нагоди перших ста днів перебування на посаді голови Полтавської облдержадміністрації Олександра Удовиченка, я, подарувавши йому примірник Білої книги, висловила щире сподівання, що це буде перша, але остання Біла книга полтавської журналістики, щоб більше не було матеріалів для неї. Як бачимо, свій перший внесок до „другого тому” державні ЗМІ вже зробили (Людмила Кучеренко
(«Полтавський обласний медіа-клуб, №57, 24 листопада 2003 р.)