19 - 25 вересня 2003 р

Проблеми законодавства

Радимо прочитати — Інна Сухорукова. Абсурд у країні абсурду, або Дещо про новий Цивільний кодекс// «Объектив-Но», №38, 18 сентября 2003 г.

***

Сьогодні, попри всі закони та кодекси, український пацієнт залишається майже безправним. Нині правові відносини лікар-пацієнт регулюють понад 30 законодавчих документів. Усі вони гарантують права пацієнтів. Але по суті ці статті не діють. У програмі захисту прав споживачів на 2003-2005 роки є пункт щодо розроблення проекту Закону «Про захист прав пацієнтів». Наразі навколо цього документа вже точаться справжні дебати, бо він змінює усталену систему, коли на першу сходинку ставилися права медичних установ та лікарів, а про пацієнтів говорили в останню чергу.

Віктор Сердюк, віце-президент Національної ради захисту прав та безпеки пацієнтів, лікар-невропатолог:

«Досі статистики лікарських помилок в Україні не існує. Про наслідки лікарських помилок інколи страшно згадувати., наприклад, переливання несумісної крові або застосування медикаменту не за призначенням. Постфактум довести злочинну халатність лікаря майже неможливо. Оцінкою недбалості лікарів займається експертиза. Щоправда, і там без суперечок не обходиться. Одні фахівці, керуючись виписками із історії хвороби, визнають помилку свого колеги. Інші заперечують. Буває, що навіть досвідчені фахівці йдуть на компроміс із совістю, вигороджуючи своїх колег. Головним доказом при експертизі є медичні довідки та історія хвороби. З цих документів слід завжди робити собі копії. Бо коли справ доходить до суду, найкмітливіші з медперсоналу «замітають сліди»: виривають з історії хвороби аркуші, дописують щось заднім числом, узагалі змінюють документ. Об’єктивна експертиза — доволі умовна річ. По-перше, в Україні немає офіційно затверджених, а отже, обов’язкових для виконання стандартів лікування. А, по-друге, корпоративна солідарність серед медиків міцна. Тому експертиза повинна відбуватися на території іншої лікарні, а ще краще — іншої області. Тоді лікарю легше зробити правильний висновок, а не «мити руки» своєму колезі.

Здійснити експертизу якості лікування чи лікарської помилки можна через суд або страхову компанію. Звісно, якщо ви застраховані. Страхові компанії економлять свої фінанси і зацікавлені, щоб їхнього підопічного пролікували у короткі терміни. Щоправда, серед українців застрахованих обмаль. І «розкіш» довести недбале «лікування» можливо тільки за додаткову плату. Гарантій же, що ваш «винуватець» відшкодує вам збитки, немає. Хоча довести вину лікаря наше законодавство дозволяє, адекватно покарати винуватця не завжди вдається.

Найбільша тенденція позовів поки на стоматологів. Деякі стоматологи вже «зуби з’їли» на хитрих хворих, які відвідуваннями лікарів заробляють собі на життя, і теж почали страхуватися, перенавчатися та освоювати медичне право. Може тому минулого року зафіксовано лише 400 скарг від невдоволених пацієнтів.

Найпростіше «вибити» гроші за шкоду в приватних лікарів. Коли людина подає позов на приватну клініку, то працівники суду можуть заблокувати рахунки установи. Тоді найчастіше головний лікар приватної клініки сам приходить до невдоволеного, і починається досудове вирішення всіх проблем. У всьому світі 90% таких справ не доходить до суду. Лікарі державних медзакладів, за нашим законодавством, наймані працівники і не виступають як суб’єкти права у процесі надання пацієнтові медичної допомоги. Тож збитки сплачують самі установи. У бюджеті лікарні є рядки на ремонт, купівлю пігулок, але суми на відшкодування моральних збитків там не значаться.

Факти порушень прав пацієнтів трапляються майже на кожному кроці. Наприклад, якщо вам роблять рентген апаратом випуску шістдесятих років минулого століття. Свідченням того, що ви не отримали зайвих променів, є знімок з темними краями. Якщо край знімка не відрізняється від середини, то рентген світив на вас більше потрібного.

Якщо пацієнт сумнівається у точності діагнозу і правильності лікування, він може сміливо вимагати думки іншого медика чи навіть скликати цілий консиліум, тим паче, змінити медика...».

(«Україна молода», №159, 2 вересня 2003 р.)

***

Микола Хандурін, кандидат юридичних наук, автор Великого судового кодексу України:

Судова влада і правосуддя в Україні, завданням яких є захист прав і основних свобод людини і громадянина на засадах верховенства права, перебувають у глибокій кризі. На кінець 2002 року в загальних місцевих судах України залишилися нерозглянутими кожна шоста цивільна і кожна п’ята кримінальна справи. Зросла бюрократизація судів. Що зробило їх менш доступними для населення, з’явилася тенденція до збільшення судових помилок, порушення правил судової етики з боку суддів. Про це, зокрема, свідчить значне зростання скарг на роботу судів.

Суди залишаються органами кримінального переслідування. При відсутності достатніх доказів для постановлення обвинувальних вироків всупереч юридичним канонам десятки тисяч справ суди направляють на додаткове досудове слідство для продовження кримінального переслідування обвинувачених, а не постановляють виправдальні вироки. Незважаючи на прийняття нового Кримінального кодексу України, суди щодо третини засуджених призначають покарання у вигляді позбавлення волі. Як наслідок — у місцях позбавлення волі утримується майже 200 тисяч засуджених і близько 50 тисяч обвинувачених і підсудних — у місцях попереднього ув’язнення. Це — один з найгірших показників у світі: 400 осіб на 100 тисяч населення в Україні за вироками судів щорічно утримуються в місцях позбавлення волі, у той час як у європейських країнах - шістдесят осіб на сто тисяч населення. Якщо додати до цього арешти за адміністративні правопорушення, які в європейських країнах є кримінальними проступками, то цей показник становитиме близько 1000 осіб на 100000 населення. Загалом показник судимості населення в Україні у три рази перевищує середній показник у країнах Європи. Наведені цифри свідчать про те, що в Україні на словах декларується правова, а фактично будується поліцейська держава. До того ж, у минулому році через відсутність законодавчого врегулювання конституційного права громадян на отримання безоплатної юридичної допомоги у випадках, встановлених законом, двадцять сім відсотків громадян України, що перебувають, за офіційними даними, за межею бідності, а також половина підсудних, які були малозабезпеченими, що захищали себе у кримінальних справах у судах самостійно, без участі захисників, фактично були позбавлені конституційного права на судовий захист. Це є кричущим порушенням основних прав і свобод людини.

Практика європейського і нашого судочинства свідчить про те, що в апеляційні суди оскаржується не більше двадцяти відсотків судових рішень місцевих судів, тому співвідношення кількості суддів апеляційних і місцевих загальних судів у європейських країнах становить 1 до 5. В Україні ж кількість суддів загальних апеляційних судів збільшили, перевівши до них суддів загальних місцевих судів з 1000 до 2000, а загальних місцевих судів - з 3500 до 4600 суддів, близько 1000 посад яких не укомплектовано. Тобто співвідношення кількості суддів у зазначених судах склало 1 до 2. Ця диспропорція призвела до того, що середньомісячне навантаження на одного суддю загального апеляційного суду становить усього 7 справ, а на одного суддю загального місцевого суду - 106 справ. Отож загальні апеляційні суди були не завантаженими і працювали, по суті, вхолосту. 11 вересня ц.р. планується прийняти у другому читанні Цивільний процесуальний і Кримінально-процесуальний кодекси України, що побудовані на Законі "Про судоустрій України", в якому закладено систему судів, що не узгоджується з положеннями Конституції України і не відповідає стандартам Ради Європи. У той час, як у європейських країнах порядок розгляду цивільних, господарських і адміністративних справ, за винятком кількох країн, врегульовано тільки цивільними процесуальними кодексами, в Україні передбачається врегулювати процедуру розгляду цих справ трьома окремими - Цивільним процесуальним, Господарським процесуальним та Адміністративним процесуальним кодексами. Це зменшить доступність правосуддя для громадян, а також потягне за собою реалізацію хибних положень, передбачених Законом "Про судоустрій України" щодо створення окремої ланки спеціалізованих адміністративних судів з 600-800 суддями, знову ж таки за рахунок суддів загальних місцевих судів. Слід зауважити, що проект Цивільного процесуального кодексу України побудований на тоталітарній концепції старих радянських часів - "у нас немає нічого приватного, у нас усе публічне". Він також зберігає інститут перегляду справ за нововиявленими обставинами, який суперечить принципам справедливого розгляду справ у розумні строки і правової певності, закріплених у статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, йде врозріз із конституційними засадами змагальності сторін і обов’язковості судових рішень, що набрали законної сили. Цей інститут не відомий європейському судочинству. Його збереження становить загрозу скасування судових рішень, що набрали законної сили, незалежно від часу їх постановлення та використання в будь-який час як інструменту перерозподілу власності. Крім того, проект Кримінально-процесуального кодексу України визначає роль судів як органів кримінального переслідування, покладаючи на них обов’язок встановлювати всі обставини злочину та повертати справи на додаткове розслідування, якщо неможливо встановити в суді ці обставини. В ньому також не закладено засад змагальності і рівності сторін, спрощено порядок розгляду справ у судах при визнанні вини обвинуваченим. Усе це може призвести в цих умовах до масового винесення неправосудних вироків. Як відомо, 4 квітня 2003 року група народних депутатів України, ще до внесення проектів цих процесуальних кодексів, внесла на розгляд Верховної Ради України проект Великого судового кодексу України (№3338), який передбачає комплексне реформування судової системи і судочинства, що повністю узгоджується з Конституцією України і Рекомендаціями експертів Ради Європи. На жаль, цей проект досі не розглянуто на засіданнях Комітетів Верховної Ради України та на пленарному засіданні Верховної Ради України. Глибоко переконаний, що народним депутатам притаманне почуття патріотизму в ім’я побудови незалежної демократичної України, глибокої відповідальності за становлення справедливого правосуддя для кожної людини в нашій державі».

(«Україна молода», №165, 10 вересня 2003 р.)

Резонансні справи

У липні цього року до Верховного Суду України надійшла касаційна скарга на вирок Голосіївського місцевого суду від 25 грудня 2002 року, яким до різних строків ув’язнення були засуджені учасники подій 9 березня. Однак ВСУ відмовив адвокатам політв’язнів навіть у витребуванні матеріалів справи.

Між іншим, початок судового провадження за касаційною скаргою полягає саме у витребуванні матеріалів справи. Оскільки подібного кроку зроблено не було, схоже, що течія «справи 9 березня» не залишає свого русла, второваного ще під час попередніх судових слухань.

Постановами, виданими суддею Верховного Суду Коноваловим, адвокатів, задіяних у справі, — Янка та Ніколенка — сповістили про те, що вони у своїх скаргах хоч і посилаються на «неправильне застосування кримінального закону», однак «зміст скарг свідчить про те, що в дійсності оспорюються висновки суду щодо фактичних обставин справи». «Проте фактичні обставини справи, — зазначається у рішенні ВСУ, — були предметом оцінки суду першої інстанції та апеляційної інстанції і повторному перегляду в касаційному порядку не підлягають».

«Суд безпідставно відмовив нам у прийнятті справи до свого провадження, — коментує Євген Ніколенко. — Є три підстави для розгляду справи у касаційному порядку: неправильне застосування кримінального закону, істотні порушення кримінально-процесуального закону та невідповідність тяжкості злочину мірі покарання засудженого. На третю підставу посилався, зокрема, Микола Янко, оскаржуючи міру покарання Миколи Ляховича. Я відсотків вісімдесят своєї скарги присвятив процесуальним порушенням, решта ж матеріалів торкалася неправильного застосування кримінального закону. На першу частину моєї скарги суд узагалі не звернув уваги... Неправильне застосування закону — це неправильний вибір кримінальної статті. Бо «масові безпорядки», інкриміновані підсудним, означають погроми, підпали, знищення майна, застосування зброї. Найбільш абсурдні ознаки цього злочину Апеляційний суд уже відкинув. Лишилася ще така ознака, як «насильство над особою», хоч так і не зрозуміло, як і над ким його вчиняли підсудні. 13 серпня ми з Миколою Янком подали вже другу скаргу, на яку протягом місяця має надійти відповідь. Паралельно з цим ми готуємо скарги і до Європейського суду».

(«Україна молода», №161, 4 вересня 2003 р.)
Див. також — «Без цензури», №26, 5 вересня 2003 р.

***

24 сентября в Одесском апелляционном суде началось слушание по делу комсомольцев-террористов, которым инкриминируется организация взрыва возле здания СБУ в Киеве в октябре 2002 года, ряд убийств и ограблений ювелирных магазинов в Одессе.

Как сообщает информагентство «Обозреватель», несмотря на то, что процесс проходит открыто, в зал не смогли попасть все желающие. Людей собралось очень много, они пытались выломать двери в здание суда, которые были закрыты охраной из за того, что зал не может вместить всех желающих попасть на процесс.

(«Факты», №175, 25 сентября 2003 г.)

Правоохоронні органи

Николай Билоконь, министр внутренних дел:

«... Все вы принимаете самое активное участие в политической жизни нашего государства. Для меня непонятно, когда говорят, что такая институция, как милиция, вне политики. Это говорит человек, который не читал словаря Ожегова. Политика — это участие в общественной жизни. Более того, как можно жить в обществе и не принимать участия в его жизни. Моя хата с краю... Такого не будет. Другое дело, что мы вне партий, движений. Но яуверен, как гражданин, что лет через 20 весь этот зал будет наполнен членами той или иной партии. Это нормально. За границей так же. Разве это мешает полицейским работать? Совсем нет.

Проводятся акции «Долой Кучму», еще кого-то. Это что, законная акция? Незаконная. Где правоохранители? Где их реакция? Нет реакции. А она должна быть. Мы должны стоять на защите прав наших граждан».

(«Досье», г. Запорожье, №39, 18 сентября 2003 г.)

Ксенофобія чи некоректність?

Тетяна Харченко. П’ять днів вирок читали і таки покарали харківські правоохоронці спритного осетина.

Фундатора чи не найпотужнішої харківської «фінансової піраміди» «Швидкі гроші» 35-річного осетина Олександра Єлоєва (справжнє ім’я Асхарбек)... нарешті покарано... Кажуть, Олександра Єлоєва і його напарників шукали з 97-го... Сам же Асхарбек по праву може позмагатися за світове визнання зі своїм співвітчизником Сергієм Мавроді...

(«Україна молода», №164, 9 вересня 2003 р.)

Права дітей

Уповноважений Верховної Ради України Ніна Карпачова вважає, що органи виконавчої влади повинні більш уважно ставитись до питань дотримання прав дітей. Зокрема, вона стурбована ситуацією, яка склалась у сфері захисту їх майнових інтересів. Нині мусимо з сумом констатувати — житлові права дітей порушуються не лише з вини батьків, але й з боку державних органів та посадових осіб, які насамперед і покликані стояти на стороні інтересів дітей. Якщо раніше жертвами аферистів були літні люди, то сьогодні все частіше — соціально уразливі сім’ї та діти, позбавлені батьківського піклування.

«У пошуках поживи, — говорить Н. Карпачова, — спритні ділки цинічно використовують вікові особливості неповнолітніх, відсутність у них життєвого досвіду, правову необізнаність, а також байдужість дорослих. Нерідко це відбувається за потурання або бездіяльності місцевої влади. Доказ тому — збільшення кількості скарг, які надходять з усіх регіонів України».

Нещодавно, наприклад, до Карпачової звернулася народний депутат України Алла Александровська, попросивши допомогти у відновленні права власності на житло неповнолітньої мешканки Харкова Ольги К. Після смерті матері та засудження батька дівчинка проживала у своєї бабусі на Сумщині. А тим часом її харківську квартиру аферисти аж двічі перепродали. Неправомірні дії органів виконавчої влади тепер оскаржуватимуть у суді. Окрім того, виявлені порушення за зверненням Уповноваженого вже перевіряє і Генеральна прокуратура.

(«Робітнича газета», №131, 3 вересня 2003 р.)

Соціально-економічні проблеми — здоров’я нації

Количество ВИЧ-инфицированных, зарегистрированных в Донецкой области достигло 18557 человек.

(«Популярные ведомости», г. Павлоград, №37, 11 сентября 2003 г.)

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ 

Загальні проблеми

Законодавцям вдалося "розширити територію правди", прийнявши ряд законів щодо ЗМІ. Так вважає голова парламентського Комітету з питань свободи слова Микола Томенко

Скільки таких актів встигли проголосувати законодавці протягом минулої сесії і якими є "творчі плани" нардепів зараз - про це кореспонденту "УМ" розповідає голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова Микола Томенко:

"Думаю, що програму мінімум ми виконали: зупинили величезні позови проти ЗМІ, розширили, так би мовити, територію правди... Вступив у дію закон про боротьбу з цензурою. Можемо похвалитися тим, що маємо вже порядка десяти судових рішень на підставі цього закону. Йдеться про випадки, коли судові справи взагалі не порушувалися, тому що позивачем виступали органи державної влади чи місцевого самоуправління або їхній розгляд призупинявся, бо справа торкалася оціночних суджень, на які журналіст має право". На цю сесію ми запланували два ключові законопроекти. Це - закон про Національну раду з питань телебачення (його прийняли у першому читанні), а також закон про телебачення і радіомовлення, який ми встигли підтримати комітетом, але не встигли прийняти у першому читанні. Що стосується Національної ради, то в законі повністю виписана процедура ліцензування, яка зніме багато конфліктів. Це - механізм чіткого прийняття рішення та перетворення Нацради у колегіальний орган. Закон же про телебачення і радіомовлення передбачає врегулювання взаємин між національною телекомпанією, регіональною компанією та оператором кабельного мовлення. На сьогоднішній день ведеться дискусія довкола соціального пакета (так званого - вузького) та комерційного пакетів операторів кабельного мовлення. Наша позиція така: все, що стосується вузького пакета, в законі повинно бути виписано. В обов’язковому порядку в цей пакет входять усі загальнонаціональні та регіональні телеканали. Якщо залишається вільне місце - можна залучати решту - російські, німецькі телекомпанії, які завгодно. Тоді як в комерційному пакеті кабельного мовлення за гроші можна залучати будь-яких мовників...

Якщо закон про цензуру дає журналістам більше простору в політичному контексті, то закон про рекламу розширює їхні економічні можливості. Ми довго дебатували з приводу того, як розширити економічні можливості друкованих засобів масової інформації. Після прийняття цього закону ми прогнозуємо збільшення фінансових ін’єкцій у друковані ЗМІ, підтримку українських телерадіокомпаній, спробу налагодити ретрансляцію іноземних радіокомпаній з їхньою (платною!) рекламою. Цей закон дає серйозний фінансовий поштовх для економічної самостійності мас-медіа".

Водночас, зауважує Микола Томенко, у сфері законодавчих новинок благополучно плодяться та множаться такі норми, які жодним чином не можуть бути зараховані до прогресивних, демократичних чи тих, що стоять на сторожі свободи слова. Чого варта хоча б одна зі статей нещодавно ухваленого Цивільного кодексу, яка визначає, що "негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною". Натомість достовірною проголошується інформація, "яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків". Зацитовані статті для будь-якого чиновника (сумлінного, а тим паче - несумлінного) - справжнісінька золота жила. Адже відтепер кожна нісенітниця, кожна відверта брехня, народжена "при виконанні службових обов’язків" є тим абсолютом, який не допускає сумнівів або найменшого скепсису. Виходить так, що ті, хто при портфелях та при чиновницьких кріслах, заздалегідь праві. Їх треба слухати, уважно запам’ятовувати та ще й любити, бо всіляка "негативна інформація", поширена про них, перетворює її автора на брехуна та наклепника.

"Ми внесли пропозиції змін до Цивільного кодексу, оскільки він ще не вступив у силу і набирає чинності тільки 1 січня 2004 року. Зокрема, ми пропонуємо змінити цю абсурдну незрозумілу 277 статтю ("негативна інформація є недостовірною") та подібні їй речі. Думаю, що провідний комітет у розробці цього кодексу до 1 січня нашу пропозицію розглян. На жаль, наших голосів не вистачило, щоб запобігти прийняттю іншого шкідливого закону - закону про державну таємницю. Згідно з цим законом, працівник СБУ може прийти до вас як до журналіста і з’ясовувати, звідки у вашійстатті ті чи інші джерела інформації. Може просто без дозволу  допитувати будь-якого журналіста..."

Дійсно, прийнятий Верховною Радою 9 липня цього року закон (його повна назва "Про внесення змін у деякі законодавчі акти України") значно розширює можливості Служби безпеки та, відповідно, звужує право громадян на вільне висловлювання. Адже тепер право друкованих засобів масової інформації вільно шукати, отримувати, фіксувати, зберігати і розповсюджувати інформацію відноситься тільки до "відкритої за режимом доступу" інформації. (До речі, за словами Томенка, депутати планують провести "день уряду, на якому уряд поінформував би нас щодо використання обмежувальних грифів на інформацію.

Нині використовуються три типи грифів: "для службового використання", "не для публікації" та "таємно". Виявляється, що під останню категорію підпадають, приміром, штатні розклади АП, розклади митної служби чи Податкової адміністрації. Тобто ті речі, які, згідно з чинним законодавством, є відкритими").

Згаданий закон також надає право співробітникам СБУ затримувати журналістів для складання протоколів у випадку порушення мас-медійниками законодавства про державну таємницю, проводити їхній особистий обшук та обшук речей затриманого. А ще законодавці пропонують штрафувати громадян за зберігання, придбання і використання технічних засобів для зняття інформації у розмірі від 50 до 300 неоподатковуваних мінімумів, а посадових осіб - від 200 до 500. Словом, скоро на носіння з собою диктофона буде потрібен такий самий дозвіл, як і на носіння пістолета абощо. Цікаво, чи слід розуміти факт створення подібного законопроекту як надто буквальне розуміння метафори  "слово - це зброя", чи декому з депутатського корпусу постійно ввижається майор Мельниченко та чуються відомі голоси?

«Але це ще не останній сюрприз від парламентаріїв і не остання згадка в законодавчих актах Служби безпеки. "З’явився ще один закон - про моніторинг телекомунікацій, - розповідає Томенко. - Він не менш небезпечний, і на  комітеті ми його відхилили. Згідно з цим законом фактично легалізується право СБУ прослуховувати будь-кого. У мене є підозри, що й так прослуховують всіх, кого хочуть. Тоді як, за чинним законодавством, нас з вами можуть прослуховувати тільки за рішенням суду. Тепер не потрібні ніякі суди, було б лише бажання Служби безпеки. Запропоновану редакцію закону про моніторинг телекомунікацій комітет одноголосно відхилив".

("Україна молода", №171, 18 вересня 2003 р.)

***

Андрій Шкіль народний депутат України:

На жаль, про будь-яке розширення "території правди" мова не йтиме навіть у тому випадку, якщо Верховна Рада прийме не мінімум, а максимум законів, які торкаються ЗМІ. Адже Верховна Рада не має жодних повноважень контролювати виконання цих законів, тим паче коли це виконання поділене між іншими гілками влади. Зупинити вбивства журналістів не можна буде жодним законом. Так само жодним законом не реально покласти край застосуванню цензури. Ясна річ, що закони прямої дії, пов’язані з проблемами преси (подібні до прийнятих) є необхідними, бо регламентують діяльність мас-медіа в демократичній державі. Але, щоб ці закони діяли, треба створити саме таку державу. Державу, в якій журналісти будуть де-факто четвертою владою. Іншого шляху просто не має.

Звичайно, роботи ще дуже багато. Потрібно чіткіше попрацювати над законом про політичну рекламу, регламентувати це поняття, а також всі прояви прихованої політичної реклами. Це, безумовно, послабить тиск на журналістів, бо займатися політичною рекламою - це одне, а змушувати журналістів обслуговувати чиїсь інтереси, ще й проти власної волі, - це вже зовсім інше.

Не прийнята ще ціла низка надзвичайно потрібних законів, і це притому, що замість якісного продукту з’являються такі проекти, як новий Кримінально-процесуальний кодекс. А він, між іншим, покликаний контролювати кроки тих людей, що перебувають на вістрі боротьби зі свавіллям влади в Україні, перебувають постійно, а відтак повинні бути добре захищені законодавчо. Йдеться і про журналістів, які, виконуючи свою безпосередню роботу, дослухаючись до свого покликання, повинні знати, що їхні права не просто будуть дотримані в будь-якій ситуації, а гарантовано будуть дотримані.

Біда в тому, що в цій державі немає поваги ані до самих журналістів, ані до тих законів, які унормовують їхню діяльність. Зрештою, поважати чи ні  окрему людину - це справа кожного. Але повага до закону не має піддаватися сумнівам за жодних обставин. Бо без цього не працюватиме жодний прийнятий Верховний Радою акт. І закон про боротьбу з цензурою не зупинить цензуру як таку (бо вона лишатиметься у внутрішніх, прихованих формах), доки соціум не звільниться від гніту тоталітарної системи, яка зневажає усе й уся. Ліквідує цензуру лише вільне суспільство, де журналістика посяде гідне її місце.

Наразі ще не прописані закони, які регламентують дещо інший спектр проблем - зокрема, персональний захист журналіста, а також захист інформаційного поля.

("Україна молода", №171, 18 вересня 2003 р.)

Утиски з політичних мотивів

Дочернее литовское предприятие — издательский центр «Такі справи» — решил направить в Европейский суд по правам человека иск о защите прав директора фирмы «Рембудпроект» Валентина Романова. В ноябре 2002 года он был осужден Соломенским районным судом Киева на 6,5 лет лишения свободы с конфискацией имущества. Среди предъявленных ему обвинений — уклонение от уплаты налогов при соучастии «Таких справ».

Генеральный директор издательского центра Александр Данилов сейчас находится в Вильнюсе и работает на головном предприятии. По его словам. Романова «привязали» к его фирме искусственно, поскольку он выступил заказчиком печати книги о Юлии Тимошенко «Невыполненный заказ». Конфликт между властью и издательством фигурировал в отчете за прошлый год авторитетной международной правозащитной организации «Human Rights Watch» как один из примеров нарушения свободы слова в Украине.

(«Вечерние вести», №125, 21 августа 2003 г.)

***

Львівська податкова знову опинилася в центрі уваги місцевої преси. Численні «придирки» від ДПА до «Львівської газети» довели журналістів до краю, от ті й вирішили в переддень першої річниці газети, яка припадає на 16 вересня, подати на податківців до суду. У Львові знають, що інвесторами «неправильної газети» є місцеві бізнесмени Маркіян Іващишин та Ярослав Рущишин. Вони вважаються наближеними до блоку «Наша Україна». 8 вересня юристи ТзОВ «Львівська газета» подали судовий позов до Сергія Медведчука, голови Львівської ДПА, який, на думку газети, розповсюдив на одній зі своїх прес-конференцій недостовірну інформацію про діяльність газети. Тижневик просить суд заборонити Медведчукові поширювати неправдиві відомості.

«Львівська ДПА спробувала нарахувати газеті таку суму штрафу, на підставі якої можна порушити кримінальну справу. Нам нарахували 23 тисячі гривень на основі помилкових рішень податкових інспекторів. З них близько 17 тисяч штрафу — за використання газетою інтернету та телефонного зв’язку нібито не в господарських цілях. Але ж журналісти будь-якого виду ЗМІ не можуть працювати без цих сучасних засобів масової комунікації», — обурюється директор видання Юрій Назарук.

На думку редактора газети Олега Ониська, методи, які застосовують податківці, свідчать про інші цілі, аніж звичайна документальна перевірка. Чіпляння інспекторів, припускає редакція, мають під собою політичне підгрунтя, оскільки більше нагадують «тотальний пресинг на газету».

(«Україна молода», №167, 12 вересня 2003 р.)
Див. Також — «Сільські вісті», №110, 19 вересня 2003 р.,
«Україна молода», №172, 19 вересня 2003 р.

Судові справи за участю ЗМІ

Судебные иски правоохранителей к журналистам «о защите чести и достоинства» в Днепропетровске не редкость. Сейчас, например, начальник областного УБОПа судится с собкором одного из всеукраинских еженедельников.

(«Комсомольская правда в Украине», №174, 20 сентября 2003 г.)

Злочини проти журналістів

В нейрохирургии больницы им. Калинина в Донецке оказался четвертый сотрудник СМИ — оператор «Первого муниципального» Николай Тужиков. Пострадавший находится в бессознательном состоянии. По словам его сестры, на брата нападают уже не первый раз. Мать потерпевшего предполагает, что избиение сына связано с его профессиональной деятельностью. Состояние здоровья Николая врачи расценивают, как тяжелое.

В настоящее время предварительным выяснением обстоятельств происшедшего занимаются сотрудники Ленинского райотдела милиции.

(«Популярные ведомости», г. Павлоград, №37, 11 сентября 2003 г.)