Справа Олександра Кирилюка
08.04.2004
Вже півроку триває в Садгірському районному суді Чернівецької обл. таємничий судовий процес. Таємничий — бо закритий. Нема туди входу ані журналістам, ані публіці. Щодва тижні приїжджають на нього дорогі адвокати на іномарках, а у тюремній машині привозять трьох підсудних — молодих, ситих, зовні цілком нормальних людей. Вони — колишні співробітники Чернівецького міського управління внутрішніх справ. На суді інтереси свого 25-річного сина, Олександра Кирилюка, життя, психіку й здоровя якого скалічили виродки в погонах, представляє мати — Ольга Попова. За офіційною версією, суд відбувається в Садгорі через те, що це така собі нейтральна територія. Периферійна, далека й глуха, додам від себе. Про трагедію цього хлопця з парламентської трибуни нещодавно сповістила Ніна Карпачова. «Убили, угробили мені дитину», — повторює Ольга Григорівна, тремтячими пальцями перебираючи документи судового процесу...
Лихо поламало їхні долі більше року тому. Мати не боїться нині нікого й нічого. «Мене застерігають, що можуть наркотики підкинути чи ще якусь провокацію вчинити, — говорить вона. — Вони, думаю, на все здатні, аби я замовкла. Але цього не буде! Можливо, вони й спробують запроторити мене в тюрму як наркоманку, однак і тоді я не здамся!».
Ось фото. Крупним планом — живіт із вилізлою назовні кишкою, чорне, розбите в юшку обличчя, в якому вже не пізнати юнацьких рис, понівечена грудна клітина, проломлена голова... Не тіло — місиво: самі садна, рани, кров. За якихось 12 годин бандити в міліцейських мундирах перетворили сильного, щасливого й енергійного юнака на інваліда. Ці фото зробила сама пані Ольга, коли примчала до сина в лікарню. Навіть в стресовому стані їй було ясно, що знімки зробити конче необхідно: в умовах прокурорської бездіяльності вони єдині могли стати запорукою притягнення нелюдів до відповідальності...
Ольга Григорівна не мала причин скаржитися на сина. Він не піддався ні на які кримінальні спокуси, відслужив армію. Працював, коли була робота — торгував канцелярським приладдям на Калинівському ринку, осередку криміналу і корупції. Жилося їм важко. Типові проблеми, типове тяжке життя...
Травневої великодньої ночі 2002 року у кварталі, де мешкала родина, невідомі викрали компютер із будинку громадян Альошиних, які мешкали по сусідству. Дізнавшись про крадіжку, Сашко сказав матері: «Добре, що мене тієї ночі взагалі в Чернівцях не було, хоч по міліціях не тягатимуть...». Саме в цей час він справді перебував за 12 кілометрів від Чернівців — у селі Чорнівка. Разом із двома друзями він уперше в житті зустрічав Великдень у церкві. Висловлюючись юридичною мовою, він мав «залізне алібі». У місцевої міліції ввійшло в звичку мало не після кожного злочину, що мав місце в райончику, хапати всіх юнаків підряд і тягти до відділення знімати відбитки пальців. Сашка вже кілька разів піддавали цій принизливій процедурі. Однак 14 травня 2002 р. о 7-й годині ранку в квартирі пролунав дзвінок. Ольга не дуже стривожилась. Було ясно, із якої причини нагодилися міліціонери — все таки вирішили розпитати Сашка про вкрадену оргтехніку, ну, то він розкаже, де був у ніч на Великдень. Вона не знала, що вже ніколи не побачить сина таким, яким він був того ранку...
Очолював «штурмову групу» капітан міліції Руслан Бартюк, а посіпаками в нього виступали «опер» Володимир Сергій і молодший сержант Сергій Скворцов. Всі троє були пяні. Не виключено, що за знайдення компютера їм пообіцяли винагороду, — надто вже оперативно діяла «трійка». Кількома годинами раніше вони затримали сироту Олександра Данилюка — парубка, який уже сім разів побував за гратами за дрібні крадіжки. Підстав підозрювати його в пограбуванні квартири Альошиних не було. Зате була можливість упритул з ним «попрацювати». Підігріта алкогольними парами «трійка» по-звірячому побила його, і він, аби вберегтися від іще жорстокіших тортур, звів наклеп на Сашка Кирилюка. Кирилюк був теж безпечним обєктом для «розслідування». «Вони шукали саме такого — бідного, безробітного, — переконана Ольга Григорівна. — Щоб був не крутий, не багатий, без впливових батьків...». Син матері-одиначки — хто бодай гіпотетично к нашій країні міг би за нього заступитися?..
Тільки-но завівши жертву до кабінету, вони посадили Сашка на диван і почали люто періщити по голові кийком. Про алібі питати його ніхто й не збирався. Як осатанілі, вони гамселили його по голові, нічого не слухаючи і запитуючи тільки одне: «Де компютер?».
«Я намагався прикрити голову руками, — згадує Сашко, повільно добираючи слова. — Тоді вони скували мені руки наручниками ззаду, щоб прикриватися я не міг...». «Зупиніться, ви ж зробите мене ідіотом!», — кричав він їм. Це їх навіть веселило: «Нічого, саме цього ми й хочемо!»...
Коли тімя і потилиця жертви перетворилася мало не на желе, Сашка почали бити по пятах. Поставили рачки (один тримав за плечі, другий — за ноги) і лупцювали щосили. Цей метод за часів рабовласництва використовували східні сатрапи: біль неймовірний, за лічені хвилини розхитується вся нервова система людини. Втомившись бити по пятах, били по ребрах, нирках, узагалі по чому попало. Коли втомлювалися орудувати кийком, дубасили руками, ногами, пляшкою. Винахідливий садист Володимир Сергій шмагав жертву по зраненій голові металевим дротом. У якийсь момент до кабінету зазирнув ще один міліцейський функціонер, подивився на «забави» колег і... сам до них долучився — двічі садонув Кирилюка поміж ніг. (До речі, цей небезпечний для суспільства субєкт невдовзі пішов на підвищення і нині обіймає посаду заступника начальника УМВС Чернівців).
Усвідомлюючи, що пяні й тупі виродки можуть забити його до смерті, Сашко пішов на хитрість. Йому здавалося: треба тільки дати знати матері, що з ним роблять у міліції, і він врятований. Хлопець сказав, що компютер у нього дома — «у комірчині сховав». Пяні «правоохоронці», прихопивши хлопця з собою, оперативно повернулися на вул. Пирогова, однак Ольга Григорівна вже пішла на роботу. Вітчим зажадав від міліціонерів ордер на обшук, і коли вони не змогли предявити його, не пустив їх на поріг...
І знову його били. Припиняли тортури лише тоді, коли влаштовували собі перекур Врешті-решт капітан Руслан Бартюк на правах начальника вирішив проявити фантазію: «Не хочеш говорити? Може захочеш, коли ми тебе згвалтуємо?». За наказом Бартюка Сашка поклали на диван. У той час як спільники тримали знесиленого хлопця, Бартюк зняв з нього штани й плавки, взяв гумовий кийок і засунув його в анальний отвір жертви мало не повністю. Потім ще кілька разів провернув, порвавши пряму кишку й пошкодивши нутрощі. Картина була сатанинська — і вони вирішили... зафіксувати її на фотоплівку. «Зробимо знімок і пошлемо в зону, де ти сидітимеш, — глумилися гуманоїди над жертвою, яка билася перед ними у конвульсіях. — Знаєш, що там роблять із такими, як ти — згвалтованими?». Сашко чув, як клацнув фотоапарат...
Звідкіля вони взялися? Де росли? Чому ці схиблені монстри озброюються і, оперуючи карним кодексом, мають змогу нападати на нас, затримувати, топтати чужі життя, реалізовувати на живому матеріалі свої збоченицькі, агресивні нахили? Професія міліціонера віднедавна — привабливий фах для тих небезпечних субєктів, які хочуть катувати, калічити, насолоджуватися необмеженою владою над людьми, навіть убивати їх, не чекаючи за це ніякої відплати... Як твердять чернівчани, нелюдські методи дізнання вже давно панували в стінах міського управління міліції.
Сашко вижив дивом — тілесні ушкодження, отримані ним, були майже не сумісні з життям. На додачу до цього, бузувіри, усвідомивши, що їхня жертва близька до агонії, почали думати не про те, як її госпіталізувати, а про те, як краще замісти сліди. Закінчивши екзекуцію, вони утримували конаючого хлопця у міліції ще кілька (!) годин, примушуючи підписувати то один, то інший документ. Спочатку вони вигадали версію про те, що Сашка побили в парку, і змусили хлопця це завізувати. Потім переписали «версію», мовляв, затриманий «скотився зі сходів, коли тікав»... Всі ці цинічні «версії», авторами яких є Бартюк, Сергій і Скворцов, і донині зберігаються в історії хвороби Олександра Кирилюка разом із діагнозом: «Закрита тупа травма живота, перитоніт. Травматичне пошкодження передньої стінки внутрішньочеревної частини прямої кишки. Розлитий каловий гнійно-фібрінозний перитоніт. Струс головного мозку. Гематома лівої орбітальної ділянки...». Диво дивне, що знайшовся хірург, який узявся оперувати Сашка. Кишки зшивали і промивали мало не по шматочках. Операція йшла з 21.00 вечора до 4.30 ранку. Втім, не скінчилися і ще довго не скінчаться Сашкові муки. Він переніс ще кілька операцій — скільки на них пішло ліків, скільки грошей! Зараз О. Кирилюк — інвалід 2-ї групи, завжди носить головний убір, оскільки бачити його голову — шок для оточуючих. Череп хлопця посередині перетинає глибока борозна — слід від ударів кийком. Сашко Кирилюк — хворий морально і фізично. «Як дивно, — іноді каже він матері. — Це сталося саме після того, як я уперше відстояв пасхальну службу...». Священики кажуть, треба прощати...
Що ж зробили органи внутрішніх справ, щоб заслужити прощення? Як повелися в цій ситуації? Чим загладжували провину? Щодо провини, то її міліцейське відомство не загладжувало нічим. Навпаки, коли мати вирішила притягнути до кримінальної відповідальності катів свого сина, мало не всі державні інституції виступили єдиним фронтом, аби їй перешкодити. Ольга Григорівна була наполеглива. Побачивши, що в Чернівцях судово-медична експертиза була «липова», поїхала до Києва, в Києві звернулася до Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової. Втім, можливо, навіть материнська наполегливість не допомогла б, якби не зустрілися на її шляху двоє принципових слідчих. Один з них, Віктор Добровольський, ухвалив рішення про затримання маніяків у погонах. Завдяки йому вдалося відправити їх у СІЗО. Після того як підсудні були ізольовані від суспільства, почали подавати голос і інші їхні жертви — чернівчани, побиті ними, вирішили розповісти слідству про пережите. А слідчий обласної прокуратури Ігор Галічанський зумів докладно розслідувати «одіссею» бузувірів і направити кримінальну справу до суду, кваліфікувавши обвинувачення за статтями, які передбачають від 7 до 12 років позбавлення волі. Втім суд силовики спромоглися зробити закритим. Ознак каяття підсудні не виявляють. Більше того, їхні адвокати весь час намагаються реанімувати в судовому залі цинічну версію про падіння Кирилюка зі сходів...
Самопочуття у підсудних, незважаючи на кількамісячне перебування в СІЗО, непогане. Конвой вільно дозволяє їм спілкуватися з родичами. Хлопці тримаються впевнено, не без зухвалості, курять, обіймають дружин. Буває, скалять зуби в напівпорожній зал, посилають у нього непристойні жести, які мають одного адресата — втомлену біляву жінку середнього віку, Ольгу Попову, яка вирішила боротися...
(«Сільські вісті», №62, 30 травня 2003 р.)
Лихо поламало їхні долі більше року тому. Мати не боїться нині нікого й нічого. «Мене застерігають, що можуть наркотики підкинути чи ще якусь провокацію вчинити, — говорить вона. — Вони, думаю, на все здатні, аби я замовкла. Але цього не буде! Можливо, вони й спробують запроторити мене в тюрму як наркоманку, однак і тоді я не здамся!».
Ось фото. Крупним планом — живіт із вилізлою назовні кишкою, чорне, розбите в юшку обличчя, в якому вже не пізнати юнацьких рис, понівечена грудна клітина, проломлена голова... Не тіло — місиво: самі садна, рани, кров. За якихось 12 годин бандити в міліцейських мундирах перетворили сильного, щасливого й енергійного юнака на інваліда. Ці фото зробила сама пані Ольга, коли примчала до сина в лікарню. Навіть в стресовому стані їй було ясно, що знімки зробити конче необхідно: в умовах прокурорської бездіяльності вони єдині могли стати запорукою притягнення нелюдів до відповідальності...
Ольга Григорівна не мала причин скаржитися на сина. Він не піддався ні на які кримінальні спокуси, відслужив армію. Працював, коли була робота — торгував канцелярським приладдям на Калинівському ринку, осередку криміналу і корупції. Жилося їм важко. Типові проблеми, типове тяжке життя...
Травневої великодньої ночі 2002 року у кварталі, де мешкала родина, невідомі викрали компютер із будинку громадян Альошиних, які мешкали по сусідству. Дізнавшись про крадіжку, Сашко сказав матері: «Добре, що мене тієї ночі взагалі в Чернівцях не було, хоч по міліціях не тягатимуть...». Саме в цей час він справді перебував за 12 кілометрів від Чернівців — у селі Чорнівка. Разом із двома друзями він уперше в житті зустрічав Великдень у церкві. Висловлюючись юридичною мовою, він мав «залізне алібі». У місцевої міліції ввійшло в звичку мало не після кожного злочину, що мав місце в райончику, хапати всіх юнаків підряд і тягти до відділення знімати відбитки пальців. Сашка вже кілька разів піддавали цій принизливій процедурі. Однак 14 травня 2002 р. о 7-й годині ранку в квартирі пролунав дзвінок. Ольга не дуже стривожилась. Було ясно, із якої причини нагодилися міліціонери — все таки вирішили розпитати Сашка про вкрадену оргтехніку, ну, то він розкаже, де був у ніч на Великдень. Вона не знала, що вже ніколи не побачить сина таким, яким він був того ранку...
Очолював «штурмову групу» капітан міліції Руслан Бартюк, а посіпаками в нього виступали «опер» Володимир Сергій і молодший сержант Сергій Скворцов. Всі троє були пяні. Не виключено, що за знайдення компютера їм пообіцяли винагороду, — надто вже оперативно діяла «трійка». Кількома годинами раніше вони затримали сироту Олександра Данилюка — парубка, який уже сім разів побував за гратами за дрібні крадіжки. Підстав підозрювати його в пограбуванні квартири Альошиних не було. Зате була можливість упритул з ним «попрацювати». Підігріта алкогольними парами «трійка» по-звірячому побила його, і він, аби вберегтися від іще жорстокіших тортур, звів наклеп на Сашка Кирилюка. Кирилюк був теж безпечним обєктом для «розслідування». «Вони шукали саме такого — бідного, безробітного, — переконана Ольга Григорівна. — Щоб був не крутий, не багатий, без впливових батьків...». Син матері-одиначки — хто бодай гіпотетично к нашій країні міг би за нього заступитися?..
Тільки-но завівши жертву до кабінету, вони посадили Сашка на диван і почали люто періщити по голові кийком. Про алібі питати його ніхто й не збирався. Як осатанілі, вони гамселили його по голові, нічого не слухаючи і запитуючи тільки одне: «Де компютер?».
«Я намагався прикрити голову руками, — згадує Сашко, повільно добираючи слова. — Тоді вони скували мені руки наручниками ззаду, щоб прикриватися я не міг...». «Зупиніться, ви ж зробите мене ідіотом!», — кричав він їм. Це їх навіть веселило: «Нічого, саме цього ми й хочемо!»...
Коли тімя і потилиця жертви перетворилася мало не на желе, Сашка почали бити по пятах. Поставили рачки (один тримав за плечі, другий — за ноги) і лупцювали щосили. Цей метод за часів рабовласництва використовували східні сатрапи: біль неймовірний, за лічені хвилини розхитується вся нервова система людини. Втомившись бити по пятах, били по ребрах, нирках, узагалі по чому попало. Коли втомлювалися орудувати кийком, дубасили руками, ногами, пляшкою. Винахідливий садист Володимир Сергій шмагав жертву по зраненій голові металевим дротом. У якийсь момент до кабінету зазирнув ще один міліцейський функціонер, подивився на «забави» колег і... сам до них долучився — двічі садонув Кирилюка поміж ніг. (До речі, цей небезпечний для суспільства субєкт невдовзі пішов на підвищення і нині обіймає посаду заступника начальника УМВС Чернівців).
Усвідомлюючи, що пяні й тупі виродки можуть забити його до смерті, Сашко пішов на хитрість. Йому здавалося: треба тільки дати знати матері, що з ним роблять у міліції, і він врятований. Хлопець сказав, що компютер у нього дома — «у комірчині сховав». Пяні «правоохоронці», прихопивши хлопця з собою, оперативно повернулися на вул. Пирогова, однак Ольга Григорівна вже пішла на роботу. Вітчим зажадав від міліціонерів ордер на обшук, і коли вони не змогли предявити його, не пустив їх на поріг...
І знову його били. Припиняли тортури лише тоді, коли влаштовували собі перекур Врешті-решт капітан Руслан Бартюк на правах начальника вирішив проявити фантазію: «Не хочеш говорити? Може захочеш, коли ми тебе згвалтуємо?». За наказом Бартюка Сашка поклали на диван. У той час як спільники тримали знесиленого хлопця, Бартюк зняв з нього штани й плавки, взяв гумовий кийок і засунув його в анальний отвір жертви мало не повністю. Потім ще кілька разів провернув, порвавши пряму кишку й пошкодивши нутрощі. Картина була сатанинська — і вони вирішили... зафіксувати її на фотоплівку. «Зробимо знімок і пошлемо в зону, де ти сидітимеш, — глумилися гуманоїди над жертвою, яка билася перед ними у конвульсіях. — Знаєш, що там роблять із такими, як ти — згвалтованими?». Сашко чув, як клацнув фотоапарат...
Звідкіля вони взялися? Де росли? Чому ці схиблені монстри озброюються і, оперуючи карним кодексом, мають змогу нападати на нас, затримувати, топтати чужі життя, реалізовувати на живому матеріалі свої збоченицькі, агресивні нахили? Професія міліціонера віднедавна — привабливий фах для тих небезпечних субєктів, які хочуть катувати, калічити, насолоджуватися необмеженою владою над людьми, навіть убивати їх, не чекаючи за це ніякої відплати... Як твердять чернівчани, нелюдські методи дізнання вже давно панували в стінах міського управління міліції.
Сашко вижив дивом — тілесні ушкодження, отримані ним, були майже не сумісні з життям. На додачу до цього, бузувіри, усвідомивши, що їхня жертва близька до агонії, почали думати не про те, як її госпіталізувати, а про те, як краще замісти сліди. Закінчивши екзекуцію, вони утримували конаючого хлопця у міліції ще кілька (!) годин, примушуючи підписувати то один, то інший документ. Спочатку вони вигадали версію про те, що Сашка побили в парку, і змусили хлопця це завізувати. Потім переписали «версію», мовляв, затриманий «скотився зі сходів, коли тікав»... Всі ці цинічні «версії», авторами яких є Бартюк, Сергій і Скворцов, і донині зберігаються в історії хвороби Олександра Кирилюка разом із діагнозом: «Закрита тупа травма живота, перитоніт. Травматичне пошкодження передньої стінки внутрішньочеревної частини прямої кишки. Розлитий каловий гнійно-фібрінозний перитоніт. Струс головного мозку. Гематома лівої орбітальної ділянки...». Диво дивне, що знайшовся хірург, який узявся оперувати Сашка. Кишки зшивали і промивали мало не по шматочках. Операція йшла з 21.00 вечора до 4.30 ранку. Втім, не скінчилися і ще довго не скінчаться Сашкові муки. Він переніс ще кілька операцій — скільки на них пішло ліків, скільки грошей! Зараз О. Кирилюк — інвалід 2-ї групи, завжди носить головний убір, оскільки бачити його голову — шок для оточуючих. Череп хлопця посередині перетинає глибока борозна — слід від ударів кийком. Сашко Кирилюк — хворий морально і фізично. «Як дивно, — іноді каже він матері. — Це сталося саме після того, як я уперше відстояв пасхальну службу...». Священики кажуть, треба прощати...
Що ж зробили органи внутрішніх справ, щоб заслужити прощення? Як повелися в цій ситуації? Чим загладжували провину? Щодо провини, то її міліцейське відомство не загладжувало нічим. Навпаки, коли мати вирішила притягнути до кримінальної відповідальності катів свого сина, мало не всі державні інституції виступили єдиним фронтом, аби їй перешкодити. Ольга Григорівна була наполеглива. Побачивши, що в Чернівцях судово-медична експертиза була «липова», поїхала до Києва, в Києві звернулася до Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової. Втім, можливо, навіть материнська наполегливість не допомогла б, якби не зустрілися на її шляху двоє принципових слідчих. Один з них, Віктор Добровольський, ухвалив рішення про затримання маніяків у погонах. Завдяки йому вдалося відправити їх у СІЗО. Після того як підсудні були ізольовані від суспільства, почали подавати голос і інші їхні жертви — чернівчани, побиті ними, вирішили розповісти слідству про пережите. А слідчий обласної прокуратури Ігор Галічанський зумів докладно розслідувати «одіссею» бузувірів і направити кримінальну справу до суду, кваліфікувавши обвинувачення за статтями, які передбачають від 7 до 12 років позбавлення волі. Втім суд силовики спромоглися зробити закритим. Ознак каяття підсудні не виявляють. Більше того, їхні адвокати весь час намагаються реанімувати в судовому залі цинічну версію про падіння Кирилюка зі сходів...
Самопочуття у підсудних, незважаючи на кількамісячне перебування в СІЗО, непогане. Конвой вільно дозволяє їм спілкуватися з родичами. Хлопці тримаються впевнено, не без зухвалості, курять, обіймають дружин. Буває, скалять зуби в напівпорожній зал, посилають у нього непристойні жести, які мають одного адресата — втомлену біляву жінку середнього віку, Ольгу Попову, яка вирішила боротися...
(«Сільські вісті», №62, 30 травня 2003 р.)