Березовський проти України
Рада Європи
Європейський Суд з прав людини
ДРУГА СЕКЦІЯ
РІШЕННЯ
ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
заяви № 70908/01, яку подав
Юрій Олексійович БЕРЕЗОВСЬКИЙ
проти України
Неофіційний переклад
Європейський суд з прав людини (Друга Секція), засідаючи 15 червня 2004 року палатою, до складу якої увійшли:
п. Ж.-П.КОСТА (J.-P. Costa), Голова,
п. А.Б.БАКА (A.B. Baka),
п. Л.ЛУКАЙДЕС (L. Loucaides),
п. С.БІРСАН (C. Birsan),
п. К.ЮНГВЕРТ (K. Jungwiert),
п. В.БУТКЕВИЧ (V. Butkevych),
пані А.МУЛАРОНІ (A. Mularoni), судді,
та пані С.ДОЛЛЄ (S. Dolle), секретар cекції,
беручи до уваги вищезгадану заяву, подану 30 січня 2001 року,
враховуючи пояснення, надані Урядом-відповідачем та зустрічні пояснення заявника,
після наради виносить таке рішення:
ФАКТИ
Заявник -- Юрій Олексійович Березовський, громадянин України, народився 19 жовтня 1937 року в Донецькій області, проживає в м. Євпаторія, Крим. Він офіцер прокуратури України у відставці.
Уряд-відповідач представляли його Уповноважені – пані Валерія Лутковська, а пізніше – її наступниця -- пані Зоряна Бортновська.
А. Обставини справи
Факти справи, як вони були надані сторонами, можуть бути викладені таким чином.
У 1964 році заявник почав працювати в прокуратурі. 22 березня 1996 року він звільнився з посади слідчого-криміналіста Відділу криміналістики прокуратури Криму. Проте, його призначили на посаду знову і він продовжив працювати там до 1 січня 1999 року. Того дня він звільнився за власним бажанням. Оскільки з 22 березня 1996 він почав одержувати пенсію, вирахувану на підставі ст. 50-1 Закону України „Про прокуратуру” та вислуги років.
З 1 липня Указом Президента від 16 квітня 1999 року була запроваджена надбавка до заробітної плати для працівників прокуратури у відповідності до їх чинів. Це положення про надбавку було введене в дію постановою Кабінету Міністрів від 16 листопада 1999 року та від 13 грудня 1999 року.
В березні 2000 року заявник звернувся з заявою про перерахунок його пенсії. 4 квітня 2000 року Євпаторійське міське відділення соціального захисту відмовилося перерахувати пенсію заявника й послалося на період роботи заявника між 1996 та 1999 роками, обґрунтовуючи своє рішення листом, датованим 7 березня 2000 року Міністерства праці та соціальної політики (№ 01-3/329-02-06), де, між іншим, зазначалося, що Закон України „Про прокуратуру” не передбачає перерахунку пенсій у звязку з наданням надбавки до заробітної плати. У вказаному рішенні стверджувалося, що спеціальної інструкції Кабінету Міністрів стосовно перерахунку пенсій у звязку з наданням надбавок до заробітної плати не існує.
Заявник поскаржився на таке рішення до Міністерства праці та соціальної політики Криму. 7 квітня 2000 року це міністерство відмовило заявникові з тієї підстави, що закон не передбачає перерахунку його пенсії, і послалося на рекомендацію Верховного Суду, надану листом, датованим 5 червня 2000 року (№ 1-4/229). Верховний Суд рекомендував судам нижчих інстанцій, щоби Указ Президента від 16 квітня 1999 року та інструкція
Кабінету Міністрів від 13 грудня 1999 року стосовно перерахунку пенсій не застосовувалися до осіб, які стали пенсіонерами відповідно до ст.50-1 Закону України „Про прокуратуру”.
17 квітня 2000 року заявник ініціював провадження проти рішення Євпаторійського міського відділення соціального захисту. 7 серпня 2000 року Євпаторійський міський суд
відхилив скаргу заявника на підставі того, що вона була необґрунтованою, й послався на лист-рекомендацію Верховного Суду України від 18 травня та 5 червня 2000 року.
Зокрема, суд постановив, що:
„Суд встановив, що Березовський Ю.О., колишній працівник прокуратури, в даний час – пенсіонер, звернувся до Відділення соціального захисту за перерахунком пенсії. Він стверджував, що оскільки заробітна плата працівників прокуратури мала бути підвищена відповідно до Указу Президента України, то тому його пенсія мала бути перерахована. Відділення соціального захисту відмовилося здійснити перерахунок, обґрунтовуючи свою відмову відсутністю спеціальних інструкцій Кабінету Міністрів, що стосувалася б даного питання. Закон України „Про прокуратуру” не передбачає перерахунку пенсій з причини підвищення заробітної плати. Оскільки Відділення соціального захисту діяло згідно з поясненнями суддівських органів, то скарга Березовського на їх дії є безпідставною...”
14 серпня 2000 року заявник оскаржив це рішення в порядку касації.
11 вересня 2000 року Верховний Суд Криму підтримав попереднє судове рішення, зазначаючи, що:
„Розглянувши матеріали справи та обговоривши суть скарг заявника, викладених в касаційній скарзі, заслухавши пояснення Березовського Ю.О., судова палата вважає, що у неї немає підстав для задоволення скарг заявника. Це рішення прийнято згідно з законодавством та встановленими в справі доказами.
Висновки суду правильні, ґрунтуються на фактичних обставинах справи та відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Суд правильно оцінив пояснення заявника та обставини справи.
Скарги заявника на те, що рішення суду прийнято на підставі не встановлених фактичних обставин справи і не відповідало вимогам законодавства, є
необґрунтованими. Докази були оцінені у відповідності зі ст. 62 Цивільно-процесуального кодексу і тому немає підстав вважати рішення суду помилковим.
Рішення суду правильне і мотивоване. Підстави для його скасування відсутні.
Стосовно рекомендацій суддівських органів, судова палата вважає, що необхідно виключити з рішення суду посилання на лист Верховного Суду щодо цього питання... оскільки воно не ґрунтується на законі.
Висновки
Залишити рішення Євпаторійського міського суду від 7 серпня 2000 року без змін, у задоволенні вимог Березовського Ю.А. відмовити.
Виключити з мотивувальної части рішення думку та посилання суду, у звязку зі скаргою Березовського Ю.О., на рекомендації Верховного Суду України, адресовану суддівським органам, …»
Заявник скаржився на це рішення до Міністерства праці та соціальної політики України. 7 грудня 2000 року це міністерство відмовило заявникові у задоволенні його вимог з тієї підстави, що закон не передбачав перерахування його пенсії. Міністерство також послалося на рекомендації Верховного Суду, викладені в листі від 5 червня 2000 року (№ 1-4/229). Верховний Суд рекомендував судам нижчих інстанцій не застосовувати Указ Президента України від 16 квітня 1999 року та постанову Кабінету Міністрів від 13 грудня 1999 року щодо перерахування пенсій до осіб, які стали пенсіонерами відповідно до ст. 50-1 Закону України „Про прокуратуру”. Він також послався на лист-рекомендацію Верховного Суду від 18 травня 2000 року.
10 лютого 2001 року заявник написав листа до Міністерства Юстиції[1]стосовно питання легітимності рекомендацій Верховного Суду, які стосуються перерахування пенсій. 20 березня 2001 року з Міністерства юстиції відповіли, що листи, які містять рекомендації щодо певного образу дій і які видані державними органами та не зареєстровані Міністерством юстиції, є звичайними юридичними поясненнями щодо окремого питання.
16 жовтня 2001 року заявник звернувся до Євпаторійського міського відділення пенсійного фонду з проханням перерахувати йому пенсію, оскільки набрав чинності Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про прокуратуру від 12 липня 2001 року”.
17 жовтня 2001 року у Відділенні пенсійного фонду пенсію заявника перерахували, після чого він почав одержувати підвищену пенсію, що становила 1046 гривень 62 копійки.
15 липня 2002 року на підставі набрання чинності Указу Президента України від 16 квітня 1999 року та внутрішніх нормативних актів Генеральної прокуратури України у Відділенні пенсійного фонду пенсію заявника перерахували знову. Відповідно, його пенсія підвищилася до 1347 гривень 18 копійок.
В. Відповідне національне законодавство та практика його застосування
1. Конституція України від 28 червня 1996 року.
„Стаття 46.
Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообовязковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.”
2. Закон України „Про прокуратуру”.
"Стаття 50-1. Пенсійне забезпечення працівників прокуратури (станом до внесення змін у 2001 році).
...У заробіток для обчислення пенсій за вислугу років включаються відповідні оклади за посадою, надбавки до посадових окладів за класні чини, вислугу років, а також інші виплати відповідно до статті 66 Закону України "Про пенсійне забезпечення..." ( 1788-12 ).
"Стаття 50-1. Пенсійне забезпечення прокурорів і слідчих (після внесення змін у 2001 році).
Прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку...
Призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у звязку з підвищенням заробітної плати відповідних категорій прокурорсько-слідчих працівників...
Положення цієї статті поширюються також на пенсіонерів з числа працівників прокуратури, яким до набрання чинності цим Законом призначена пенсія за віком, вислугою років або за інвалідністю ... незалежно від часу виходу на пенсію, за умови наявності у них стажу роботи, передбаченого цією статтею...”
(Цей закон був змінений статтею 50-1 у відповідності до Закону № 3662-12 від 26.11.93 та Закону № 2663-14 від 12.07.2001 року.)
3. Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 року
Цей Закон передбачає перерахування пенсій у разі, якщо має місце підвищення в оплаті (ст. 69 цього Закону).
4. Указ Президента України (№ 386/99) від 16 квітня 1999 року та постанова Кабінету Міністрів України (№ 2288) від 13 грудня 1999 року.
Обидва тексти передбачали підвищення заробітної плати для працівників прокуратури з 1 грудня 1999 року.
5. Рекомендації Палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2000 року (№ 6.2).
Ця рекомендація, у вигляді листа, надана Головам обласних судів, містила вказівку на те, що перерахування пенсій не повинно стосуватися колишніх працівників прокуратури, які отримали пенсії на підставі ст. 50-1 Закону України „Про прокуратуру”.
6. Рекомендація Палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 червня 2000 року (№ 1-4/229)
Ця рекомендація, у вигляді листа, надана Міністерству праці та соціальної політики, містила вказівку на те, що перерахування пенсій не повинно стосуватися колишніх працівників прокуратури, які отримали пенсії на підставі ст. 50-1 Закону України „Про прокуратуру”.
7. Рішення національних судів, надані заявником.
Заявник надав Суду рішення національних судів у справах колишніх працівників прокуратури, чиї пенсії були перераховані на підставі судових рішень, винесених на їх користь:
- ухвала Київського міського суду від 15 листопада 2000 року – у справі щодо скарги Ф.С. Ленчевського;
- ухвала Київського міського суду від 15 листопада 2000 року – у справі щодо скарги І.І. Буравльова;
- рішення Сакського міського суду від 26 квітня 2000 року – у справі щодо скарги В.Ф. Гречкіна;
- рішення Жовтневого міського суду міста Полтава від 21 квітня 2000 року та ухвала Полтавського обласного суду від 25 травня – у справі щодо скарги В.Г. Плескача;
- рішення Євпаторійського міського суду від 4 травня 2000 року у справі І.В.Маслова (12 липня 2000 року це рішення було скасоване Верховним Судом Автономної Республіки Крим ).
Заявник стверджував, що в усіх цих справах скаржники вимагали перерахування їх пенсій з огляду на зміни в законодавстві стосовно заробітної плати працівників прокуратури. Далі він стверджував, що їх вимоги були задоволені.
8. Судові рішення, надані Урядом.
Уряд надав Суду рішення національних судів у справах колишніх працівників прокуратури, чиї вимоги щодо перерахування пенсій були відхилені, оскільки законодавство не передбачало таких заходів:
- ухвала Верховного Суду від 4 вересня 2002 року, винесена Палатою у складі пятнадцяти суддів у справі за скаргою Г.О. Тюріна;
- рішення від 25 січня 2002 року Червонозаводського районного суду міста Харків у справі за скаргою Б.Т. Юрченка;
- рішення від 24 липня 2001 року Апеляційного суду Чернігівської області та рішення Деснянського районного суду міста Чернігів від 21 березня 2001 року у справі за скаргою В.І. Трофимова;
- рішення від 2 липня 2001 року Дарницького районного суду міста Київ у справі за скаргою І.І. Доронкіна;
- рішення від 11 червня та 14 травня 2001 року Львівського обласного суду та Галицького районного суду міста Львів у справі за скаргою М.А. Йоффе;
- рішення від 28 травня 2001 року Ленінського районного суду міста Кіровоград у справі за скаргою О.Д. Солонченко;
- рішення від 14 травня 2001 року Мінського районного суду міста Київ у справі за скаргою О.Ф. Приходько;
- ухвала від 4 квітня 2001 року Чернігівського обласного суду та рішення від 2 березня 2001 року Першотравневого районного суду міста Чернівці у справі за скаргою А.О. Шкірко;
- ухвала від 4 грудня 2000 року Донецького обласного суду та рішення Джержинського районного суду Донецької області у справі за скаргами А.А. Лобаєва;
- ухвала від 2 листопада 2000 року Хмельницького обласного суду та рішення Хмельницького міського суду від 12 жовтня 2000 року у справі за скаргою Г.Ф. Іонової;
- ухвала від 6 вересня 2000 року Чернівецького обласного суду та рішення Герцаївського міського суду від 27 липня 2000 року за скаргою П.Д. Кучука;
- ухвала від 12 липня 2000 року Верховного Суду Автономної Республіки Крим, яка відхиляє вимоги І.В. Маслова з приводу перерахування його пенсії та скасовує рішення Євпаторійського міського суду від 4 травня 2000 року;
- рішення від 7 червня 2000 року Ленінського районного суду міста Чернівці у справі за скаргою П.Т. Гордюшова;
- ухвала від 31 травня 2000 року Верховного Суду Автономної Республіки Крим у справі за скаргою Н.С. Змєйкіної;
- ухвала від 25 травня 2000 року Донецького обласного суду та рішення від 4 квітня 2000 року Червоноармійського міського суду Донецької області у справі за скаргою В.І. Валік.
СКАРГИ
Заявник скаржиться на відмову судів призначити йому пенсію, як це передбачено законодавством, та на несправедливість судового розгляду. Він також скаржиться на дискримінаційне застосування закону, як це випливає із змісту рекомендацій, наданих Верховним Судом України. Він стверджує, що вирішення його справи в суді було не справедливим. Заявник посилається на ст. ст. 6 та 14 Конвенції.
Заявник також скаржиться на порушення ст. ст. 17 та 18 Конвенції, а також ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, без будь-яких конкретних доказів.
ПРАВО
1. На підставі п.1 ст. 6 Конвенції заявник скаржиться на несправедливість судового розгляду його справи. Зокрема, він стверджує, що національні органи державної влади неправильно застосували закон та діяли всупереч положенням закону, тим самим дозволяючи заявникові мати підвищену пенсію. Далі він стверджує, що судові рішення в його справі були свавільними і мали недостатнє обґрунтування. Пункт перший статті шостої Конвенції передбачає:
„Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обовязків … має право на справедливий і відкритий судовий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.”
(а) Застосування ст. 6 Конвенції.
Сторони не оспорювали застосування п.1 ст. 6 Конвенції щодо провадження у цій справі.
По-перше, Суд зауважує, що заявник – колишній працівник прокуратури України. Суд нагадує, що спори стосовно працевлаштування, просування по службі та припинення служби державних службовців, за загальним правилом, перебувають за межами п.1 ст. 6 Конвенції. Тим не менше, спори, що стосуються пенсійного забезпечення, підпадають під дію п. 1 ст. 6 Конвенції, тому що при звільненні працівники поривають окремі звязки між собою та владою, після чого вони опиняються в такій ситуації, яку можна порівняти саме з тією, коли працівники працюють за приватним правом, оскільки особливі стосунки, які базуються на довірі та лояльності, і таким чином поєднують їх з державою, припиняють своє існування і працівники більше не наділені частиною державної суверенної влади (див. Пелерин проти Франці / Pellegrin v. France [GC], № 28541/95, § 67, ECHR 1999-VIII).
По-друге, Суд нагадує, що застосування цього окремого сегменту п. 1 ст. 6 Конвенції вимагає наявності „спору” з приводу „права”, про яке можна сказати, принаймні зробити припущення, що воно визнається національним законодавством. Такий спір має бути реальним та вагомим, він може стосуватися не лише наявності самого права, але і його
меж та способу застосування. До того ж, результат розгляду такої справи повинен мати істотне значення для права, про яке йдеться (див., наприклад, Рольф Густафсон проти Швеції / Rolf Gustafson v. Sweden, рішення від 1 липня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-IV, стор. 1160, § 38).
У цій конкретній справі Суд звертає увагу на те, що судовий розгляд, на який скаржиться заявник, і який стосується питання про те, мав чи не мав заявник право на перерахування його пенсії, а також питання про те, що остаточне рішення в його справі відхиляло скарги заявника стосовно перерахування, -- мав істотне значення для майнових прав заявника, тобто стосувався значної суми щомісячних грошових виплат, які сподівався отримувати заявник. Тому Суд вважає, що розгляд цієї справи стосувався „спору” з приводу „цивільних прав” заявника, і що у цій справі, відповідно, п. 1 ст. 6 Конвенції підлягає застосуванню.
(b) Cкарги на підставі п. 1 ст. 6 Конвенції.
(і) Справедливість та юридична певність.
Уряд доводив, що заявник таки мав справедливий судовий розгляд своєї справи. Тим не менше, вони (урядовці) обстоювали думку про те, що він не мав передбаченого законодавством права на перерахування його пенсії. Ані Закон „Про прокуратуру” (до внесення в нього змін від 12 липня 2001 року), ані Закон „Про пенсійне забезпечення” не
передбачають такого перерахування. Посилання заявника на постанову Верховної Ради від 26 листопада 1993 року, на Указ Президента від 16 квітня 1999 року та на постанови Кабінету Міністрів від 16 листопада і 13 грудня 1999 року, були некоректними, оскільки ті нормативні акти не передбачали перерахування пенсії заявника. До того ж, постанову Кабінету Міністрів від 16 листопада 1999 року було скасовано на той час, коли заявник звернувся до Євпаторійського міського суду. Уряд стверджував, що посилання заявника
на рекомендації Верховного Суду були необґрунтованими, оскільки такі рекомендації не мають обовязкової дії. Далі вони посилалися на той факт, що право на перерахування пенсії мали лише ті працівники прокуратури, які звільнилися до 1 січня 1994 року.
Заявник не погодився. Зокрема, він доводив, що національне законодавство передбачало перерахування його пенсії, але це було незаконно заборонено.
(іі) Оцінка Суду.
Суд звертає увагу на те, що заявник не зробив ніякого уточнення стосовно того, у чому конкретно полягала неповага з боку національних органів влади до його права на справедливий судовий розгляд. Суд зауважує, що скарги заявника в основному складаються з заперечення проти результату судового розгляду його справи та помилок, як це стверджує заявник, стосовно факту та права. У звязку з цим Суд нагадує, що згідно зі ст. 19 Конвенції, його функції полягають у забезпеченні Високими Договірними
Сторонами їхніх зобовязань за Конвенцією та протоколами до неї. Зокрема, питання помилок щодо факту та права, які начебто були припущені національним судом, функцією Суду не є, але доти, доки такі помилки не порушують прав та свобод, що захищаються Конвенцією (див. Garcia Ruiz v. Spain, [GC], № 30544/96, § 28, ECHR 1999-I). Більше того, тоді як ст. 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів чи способу їх оцінки, що становить, головним чином, питання регулювання національними законодавством та судами.
І нарешті, Суд нагадує, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобовязує суди аргументувати прийняті ними рішення, цей факт не можна розуміти як вимогу надавати вичерпну відповідь на кожне питання, підняте стороною під час судового розгляду справи.
У цій справі Суд зауважує, що заявник міг висунути свої аргументи у повному обсязі і що для відмови в його вимогах існували обєктивні чинники, а також, що в матеріалах справи немає нічого, що свідчило б про наявність будь-якого свавілля стосовно судового контролю у справі заявника.
З цього випливає, що ця частина заяви, у сенсі п. 3 ст. 35 Конвенції, явно необґрунтована, а тому має бути відхилена на підставі п. 4 ст. 35 Конвенції.
(с) Скарги на підставі ст. 14 Конвенції у поєднанні з п. 1 ст. 6.
Далі заявник скаржиться на дискримінаційне застосування законодавства і посилається на ст. 14 Конвенції у поєднанні з вищезазначеним п. 1 ст. 6. Стаття чотирнадцята Конвенції передбачає:
„Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантуються без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.”
Суд зауважує, що відмінність у ставленні, яке оспорює заявник, ґрунтується не на будь-якому обєктивному статусі заявника, встановленому статтею чотирнадцятою, як то: стать чи раса, а на його твердженні про те, що національні суди припустилися помилки в оцінці фактів та в інтерпретуванні внутрішнього законодавства.
Суд знову повторює, що в його задачі не входить заміна собою національних судів і що він не може приймати заяви зі скаргами на те, що національні суди припустилися помилок щодо фактів та права. Тлумачити внутрішнє законодавство -- задача, головним чином, національних органів влади, а особливо – судів (див., серед багатьох інших, Perez de Rada Cavanilles v. Spain, рішення від 25 вересня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, стор. 3255, § 43). До компетенції названих вище національних органів належить також і оцінка фактів у справах (див. Van de Hurk v. the Netherlands, рішення від 19 квітня 1994 року, Series A no. 288, стор. 19-20, § 60).
У цій справі національні суди, після оцінки фактів у світлі відповідного законодавства, вирішили, що заявник не мав права на перерахування його пенсії. Той факт, що національні суди, у тому числі і Верховний Суд Автономної Республіки Крим, не сприйняли аргументів заявника з цього питання, сам по собі не створює підстав для застосування ст. 14 Конвенції.
З цього випливає, що ця частина заяви, відповідно до п.п. 3 та 4 ст. 35 Конвенції, має бути відхилена як явно необґрунтована.
2. Скарги заявника за статтями 17 та 18 Конвенції.
Далі заявник скаржиться на порушення статей 17 та 18 Конвенції, які, відповідно, забороняють діяльність, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, в більшому обсязі, ніж це передбачено Конвенцією, чи зловживанням щодо застосування обмежень, передбачених Конвенцією.
Ці скарги Уряд залишив без коментарів.
Враховуючи викладені вище міркування стосовно скарг заявника за статтями 6 та 14 Конвенції, Суд знаходить, що подальші скарги заявника за статтями 17 та 18 повністю безпідставні. З цього випливає, що вони також явно необґрунтовані і мають бути відхилені на підставі п.п. 3 та 4 ст. 35 Конвенції.
3. Скарги заявника за ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Врешті, заявник скаржиться на порушення ст.1 Протоколу № 1 до Конвенції, яка передбачає:
„Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або платежів.”
(і) Пояснення сторін.
Уряд стверджував, що порушення цих положень не було, оскільки заявник не мав жодного законного сподівання на одержання перерахованої пенсії.
Крім того, вони (урядовці) наполягали, що пенсію заявника в будь-якому випадку перерахували після внесення до законодавства змін.
Заявник не погодився. Він притримувався думки про те, що він мав право на перерахування його пенсії, і це право було передбачене попередніми положеннями законодавства. Він стверджував, що йому не перерахували пенсію вчасно і через це він поніс матеріальні збитки.
(іі) Оцінка Суду.
Суд нагадує, що відповідно до прецедентної практики органів, створених згідно з Конвенцією, особа, яка скаржиться на втручання в її право на власність, має довести наявність у неї такого права (див. X., Y. and Z. v. the Federal Republic of Germany, nos. 7655/76, 7655/76, 7657/76, рішення Комісії від 4 жовтня 1977 року, Decisions and Reports (DR) 12, стор. 111).
Далі Суд нагадує, що у розумінні ст.1 Протоколу № 1 до Конвенції, „роssessions” / майно може бути або у вигляді „existing possessions” / майно, що існує (див. Van der Mussele v. Belgium, рішення від 23 листопада 1983 року, Series A no. 70, стор. 23, § 48), або у вигляді вимог, стосовно яких заявник може наводити доводи на користь того, що він має, принаймні, „legitimate expectation” (законне сподівання) на набуття ефективного володіння якимось речовим правом (див. Pine Valley Developments and Others v. Ireland, рішення від 29 листопада 1991 року, Series A no. 222, стор. 23, § 51; Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium, рішення від 20 листопада 1995 року, Series A no. 332, стор. 21, § 31).
Зрозуміло, що в цій справі вимога заявника про перерахування його пенсії не стосувалася „майна, що існує”. Однак, залишається питання про те, чи мав заявник „законне сподівання” стосовно перерахунку його пенсії.
Суд знаходить, що рішення національних судів у цій справі вказують на відсутність у заявника права на перерахування його пенсії у період до внесення в законодавство змін Законом „Про прокуратуру” від 12 липня 2001 року. Згодом його пенсію було
перераховано і, відповідно, підвищено. За таких обставин, Суд доходить висновку, що до введення в законодавство змін заявник не мав законного сподівання, яке могло б стати підставою для застосування ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
З цього випливає, що ці скарги явно необґрунтовані, а тому мають бути відхилені на підставі п.п. 3 та 4 ст. 35 Конвенції.
З цих підстав Суд одноголосновизнає заяву неприйнятною.
С. Доллє (S. Dolle) Дж.-П. Коста
Секретар Голова
[1] Міністерство юстиції України відповідає за реєстрацію нормативних актів, що видаються органами державної влади.