MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2001, #11

Хроніка
Ставлення громадян до аграрної реформи Для молоді — комендантська година Конституція і права людини
Чию ж роботу визнав незадовільною парламент України? Заява Всеукраїнського товариства "Меморіал" ім. Василя Стуса Захист від дискримінації
Учителя г. Симферополя пикетировали Симферопольский городской совет Пенсійна реформа — сувора необхідність Информация о проблемах чернобыльцев первого призыва, возникших в связи с перерегистрацией их удостоверений Відлуння Чорнобилю буде ще довгим. Міжетнічні відносини
Аналіз порушень прав людини у збройних силах України Кримінально-виконавча система
Інформація про Чернігівський громадський комітет захисту прав людини Новини з Житомирщини Солдатські матері підвищують кваліфікацію Українські власті чинять тиск на членів "Міжнародної Амністії" у зв’язку з критикою порушень прав людини в Пакистані Громадянське суспільство
Мета та наслідки судової реформи Хто винний?
Верующих христиан преследовали все тоталитарные режимы Дисиденти і час
Вийшли з друку

Хроніка

Ставлення громадян до аграрної реформи

У квітні Всеукраїнська громадська організація "Комітет виборців України" проводила опитування сільського населення України щодо ставлення громадян до аграрної реформи та до процесів, що відбуваються навколо цього на селі. Опитування проводилися у 3-4 районах кожної області, в опитуванні приймали участь 600-800 чоловік з кожної області таким чином, щоб з одного села було опитано не більш ніж 15-30 чоловік. При опитуванні селяни власноруч заповняли анкету, що вміщувала 15 питань із запропонованими варіантами відповіді.

У Луганській області опитування проведене у 40 селах чотирьох районів області — Сватівському, Кремінському, Новоайдарському та Попаснянському, керував програмою голова сєвєродонецької міської організації КВУ, викладач політології Сєверодонецького технологічного інституту Микола Іванович Котляр.

Серед опитаних 32% складали пенсіонери та по 20% — працівники сільгосппідприємств та безробітні, фермерів було 7%.

Більш ніж 17% респондентів не отримали будь-яких документів, що засвідчують їх право власності на землю, але більшість селян вже мають сертифікати.

Більш ніж чверть сільського населення (27 %) не бажають мати землю в натурі, можна вважати, що саме така кількість людей категорично не сприймає земельну реформу. Серед тих, хто не отримав землю, чверть стверджують, що не мають коштів на оформлення документів, а 22% скаржаться на відсутність знань.

Досить єдина думка щодо того, яким чином відбувався розподіл земель – дві третини респондентів вважають, що це зробили керівники сільгосппідприємств, а 22% — не знають як. Але місцем розташування ділянок задоволені три чверті респондентів. Може через те, що самі землю однаково не обробляють, а віддають в оренду. Переважна більшість уклала договори на короткострокову (1-3 роки) чи середньострокову (3-7 років) оренду, співвідношення між оплатою грішми та натуроплатою складає, за думкою опитаних, 50:20, розмір орендної плати, як правило, 1 — 2 % від грошової оцінки землі.

Важливим є відношення селян до можливості продавати землю. Можливим це вважають 32% селян, принципово неможливим – 28%, 20% — заперечують, що це можна робити у сьогоднішніх умовах. Водночас лише 13% вважають, що реальні вигоди від земельної реформи отримали селяни, 41% вважає, що виграли переважно керівники КСП, 10% — бізнесмени, 33% — держава.

Інформацію про земельну реформу люди черпають переважно з газет (28%), з телебачення (30%) та від знайомих (31%)



Для молоді — комендантська година

Робітники Старобільської районної держадміністрації запропонували міській раді прийняти розпорядження про введення молодіжного "комендантського часу" в осіннє-зимовий період.

І тепер до 10 години вечора мешканці міста, що молодше 16 років, повинні бути вдома. Перебування на вулицях міста молоді до 18 років обмежується 23 годиною, і тільки у святкові дні — 24-ою. Більш того, у відповідності з вимогами про перебування неповнолітніх на вечірніх вулицях повинен бути скоординований і графік роботи барів, дискотек та інших розважальних установ. На думку ініціаторів нововведення, це повинно перешкодити росту підліткової злочинності, поширенню алкоголізму та наркоманії у молодіжному середовищі. Що ж до поняття верховенства права, то на Луганщині це поняття не вважається владою за щось суттєве.



Конституція і права людини

Чию ж роботу визнав незадовільною парламент України?

Напевне діяльність жодного уряду України за усі десять років її державної незалежності не викликала таких гарячих та неоднозначних дискусій і серед політиків, і серед широких кіл громадськості України, як уряд, очолюваний В.Ющенком. При цьому спостерігалася досить дивна картина: як правило, пересічні громадяни цей уряд досить активно підтримували, а так звана "парламентська більшість" не менш активно критикувала за недоліки в роботі, від яких нібито страждають ті самі пересічні громадяни.

Глибоко та детально проаналізувати усі головні та другорядні причини ситуації, яка склалася навколо уряду В.Ющенка в одній статті немає можливості. Більше того, це і не ставилося за мету. Але один, і, на наш погляд, дуже важливий аспект протистояння Кабінету Міністрів України і Верховної Ради України в березні-квітні 2001 р. все ж таки необхідно проаналізувати. Мова йде про конституційно-правові основи взаємовідносин парламенту і уряду щодо програми діяльності останнього.

Сьогодні не лише фахівці в галузі права, а й пересічні громадяни добре знають, що державна влада в Україні організована та здійснюється за загально визнаним демократичним принципом — на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки. Не менш відомо й інше: головне функціональне призначення законодавчої влади — прийняття законів; виконавчої влади — їх виконання; а судової влади — вирішення спорів щодо права. Але чомусь саме ці останні, беззаперечні істини, сьогодні стають на диво не зрозумілими, причому не пересічним громадянам, а окремим загальнонаціональним засобам масової інформації, і, що найбільш дивно, — навіть для більшості народних депутатів України, представників того самого, єдиного органу законодавчої влади — Верховної Ради України.

Мова йде саме про звіт уряду В.Ющенка та пов’язані з цим події. Наприклад, диктори загальнонаціонального телеканалу "Інтер", аналізуючи недоліки в роботі Кабінету Міністрів України за минулий рік, безапеляційно стверджують, що найсуттєвішими прогалинами в діяльності уряду є, по-перше, неприйняття ним податкового та деяких інших кодексів, а по-друге (чи по-перше) — нездійснення ним структурних економічних реформ. Виникають великі сумніви, що фахівці, і, більше того, керівництво цього загальнонаціонального каналу (яке на сьогодні також представлене в єдиному законодавчому органі України) не знають інших беззаперечних істин: по-перше, що кодекс — це лише один з різновидів законодавчого акту, який за Конституцією України має право приймати виключно Верховна Рада України; а по-друге, що структурні економічні реформи можна проводити лише в умовах, коли існує відповідне правове поле, тобто також лише після прийняття Верховною Радою України відповідних законів (адже проводити реформи без їх попереднього та належного законодавчого закріплення — це теж саме, що готувати суп, не використовуючи води). І тому, в даному випадку порушуються фундаментальні принципи інформаційних відносин, які закріплено в Законі України "Про інформацію": принципи точності та об’єктивності інформації. Хоча з іншого боку — це й не дивно, оскільки на сьогодні в Україні це стало не виключенням, а повсякденною практикою.

Набагато більш дивним є інше, а саме — позиція більшості з народних депутатів України щодо оцінки звіту уряду В.Ющенка, який відбувся 17 квітня 2001 р., та їх рішення про недовіру цьому уряду, прийняте 25 квітня 2001 р. За оцінками різних політиків (у тому числі і антиурядово налаштованих), які виступали по телебаченню та радіомовленню, Кабінет Міністрів України виконав Програму своєї діяльності приблизно на 60%. Вже сама по собі ця цифра не дає достатніх підстав визнати роботу уряду незадовільною, за що проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України народних депутатів. Але зараз мова йде про інше. Як відомо, останнім часом деякі політичні сили в Верховній Раді України наполегливо закликають до підписання різноманітних "політичних угод", "меморандумів" і т.п. про "солідарну відповідальність" парламенту і уряду за результати діяльності останнього. Не говорячи вже про неконституційність таких вимог, зазначимо, що чинна Конституція України і так передбачає можливість такої відповідальності (щоправда не прямо, а опосередковано).

Мова йде про Програму діяльності Кабінету Міністрів України, яка, згідно з п.11 ст.85 Конституції України підлягає розгляду і схваленню Верховною Радою України. Причому ця Програма включає в себе не лише загальні напрямки діяльності уряду на наступний рік, але й конкретні заходи, які він планує здійснити, і з чим парламент погоджується шляхом її схвалення. Що ж це означає з точки зору поділу державної влади? З одного боку — те, що уряд отримує вотум довіри єдиного органу законодавчої влади в Україні (як наголошують деякі засоби масової інформації — "карт-бланш"), і що у відповідності зі ст.87 Конституції України парламент протягом року не може ставити питання про відповідальність уряду. З іншого ж боку, що не менш важливо, — парламент шляхом схвалення урядової Програми бере і на себе цілком конкретну і політичну, і правову відповідальність за своєчасне та якісне законодавче забезпечення виконання Кабінетом Міністрів України цієї Програми. Іншими словами, Верховна Рада України погоджується прийняти ті закони, які створять належну правову базу для ефективної діяльності уряду. І ці два моменти необхідно розглядати у тісному взаємозв’язку. Адже про який "карт-бланш" можна говорити, коли відсутні відповідні закони?

При цьому Кабінет Міністрів України значно полегшив завдання парламенту — як суб’єкт права законодавчої ініціативи, уряд направив до Верховної Ради України цілий пакет відповідних законопроектів. При цьому значну їх частину подано через Президента України, і, більше того, вони визнані главою держави як невідкладні, що змушує парламент розглянути і прийняти ці законопроекти позачергово (ст.93 Конституції України).

Здавалося б, Верховна рада України мала б прикласти максимум зусиль, щоб терміново прийняти відповідні закони і, тим самим, забезпечити уряду можливість ефективно виконувати свою Програму (нагадуємо — затверджену самим парламентом). Дуже дивно, але чомусь цього не відбувається. Так, за даними, наведеними Головою Верховної Ради України І.Плющем у своєму виступі на пленарному засіданні сьомої сесії Верховної Ради України 17 квітня 2001 року, більш як сто новоподаних урядом законопроектів, або 58%, до цього часу продовжують перебувати на опрацюванні в комітетах і не вносяться на розгляд сесійного залу. Не краща ситуація і на сьомій сесії: розглянуто лише 37 урядових законопроектів із 142, включених до порядку денного сесії. І все це при тому, що з цих законопроектів 67% визначені Президентом України як невідкладні.

Таким чином, парламент не лише не намагався своєчасно виконати свою законодавчу функцію, а й прямо порушував ст.93 Конституцію України. В результаті Програма діяльності Кабінету Міністрів України залишилася практично без законодавчого забезпечення. І незважаючи на це, уряд В.Ющенка спромігся виконати Програму своєї діяльності на цілих 60%! То наскільки ж обґрунтованою в таких умовах є оцінка його діяльності як "незадовільна"? І наскільки це є оцінкою діяльності лише уряду? І чому в цих умовах представники парламентських фракцій, які складають так звану "парламентську більшість", забувають про свої заклики до "солідарної відповідальності" Кабінету Міністрів України і Верховної Ради України? Чому представники цих парламентських фракцій (а також і комуністи, й інші "патріоти" України) дуже часто голосують "проти" урядових законопроектів, а під час звіту уряду говорять лише про прогалини і недоліки в роботі останнього, повністю забуваючи про свою безпосередню причетність до цих невдач? При цьому варто наголосити, що під час обговорення звіту уряду його опонентами фактично не було приведено жодного, скільки-небудь переконливого аргументу, який би об’єктивно дозволив визнати його роботу "незадовільною".

Більше того, народні депутати, які складають "парламентську більшість", і не приховують, що головною причиною і незадовільної оцінки діяльності Кабінету Міністрів України в цілому, і вираження йому недовіри є не суттєві економічні прогалини в його роботі, які призвели до різкого погіршення соціально-економічної ситуації в державі. Головна причина полягає в зовсім іншому, і лежить вона аж ніскільки ні в сфері економічних відносин і національного добробуту, а лише і повністю в сфері політики. І представники "парламентської більшості", і багато з засобів масової інформації відверто говорять, що головною причиною відставки уряду В.Ющенка є всього лише послідовно виражене небажання Прем’єр-міністра йти назустріч вимогам окремих політичних сил Верховної Ради України і небажання створити коаліційний уряд. При цьому усі вони чомусь мовчать про те, що такі вимоги, спрямовані до глави уряду, є абсолютно неконституційними. Адже чинна Конституція України чітко і однозначно закріпила процедуру формування Кабінету Міністрів України. За Конституцією, до повноважень єдиного органу законодавчої влади щодо уряду належить, по-перше, прийняття Закону "Про Кабінет Міністрів України", якого, до речі, на сьогоднішній день так і не існує, а по-друге — надання згоди на призначення Прем’єр-міністра. Жодних інших конституційних повноважень у цій сфері, у тому числі і щодо формування персонального складу уряду, український парламент на сьогодні не має. І це, напевно ж, точно знають і члени "парламентської більшості", які фактично одностайно проголосували за недовіру уряду.

Виникає риторичне запитання: чого ж все-таки хочуть ці політичні сили і для себе особисто і для України в цілому? І чиї саме інтереси вони відстоюють у єдиному органі законодавчої влади України: народні, чи якісь інші? На превеликий жаль, відповідь на це питання народ України не отримає, а відчує на собі. І дуже скоро. Адже уряд В.Ющенка вже пішов у відставку.



Заява Всеукраїнського товариства "Меморіал" ім. Василя Стуса

"Меморіал" ім. В.Стуса глибоко стурбований ситуацією, що склалася в українському суспільстві у зв’язку з відставкою уряду В.Ющенка.

"Меморіал" як правозахисна організація, що підтримує принципи демократії й незалежності, розцінює акт усунення реформаторського уряду, здійснений ворожими Україні силами — комуністами і олігархами — як державний переворот.

Відомо, що ні комуністи, ні новітні багатії в своїх діях ніколи не керувалися інтересами українського народу. Їхнє цинічне ставлення до найболючіших проблем українського суспільства — чи то дотримання прав людини, чи свобода української преси, чи надання пільг українському книговиданню, чи дотримання українського законодавства щодо державності мови, чи то підтримка власного українського виробника — завжди відповідало принципу "що гірше, то краще".

Уряд Ющенка не влаштовував комуністів, тому що за короткий період своєї роботи довів життєздатність ідей, що декларували праві партії; олігархів — тому, що впровадження цих ідей перекривало їм доступ до безконтрольного використання державних ресурсів для одержання надвисоких прибутків.

Те, про що так довго мріяли більшовики, сталося. Сталася злука антиукраїнської комуністичної ідеї з награбованими у народу грошима. У результаті приходу до влади комуністів, що впродовж семи десятиліть нищили Україну голодоморами й репресіями, та їхніх побратимів-олігархів, які за десять років незалежності спромоглися розкрасти і привласнити багатство всього українського народу, — тепер рвуться до влади, щоб безконтрольно володарювати в нашій українській хаті.

Останній акт у Парламенті 26 квітня 2001 р. в народі вже охрестили "духовним Чорнобилем". Адже комуно-олігархи при владі — це не тільки розкрадання народних багатств, відхід від реформ та падіння життєвого рівня людей, — це загроза самому існуванню української незалежності.

Не секрет, що в такому розвитку подій сусідня Росія відіграла не останню роль. Уряд Ющенка, який був запорукою розвитку демократії та входження України до співтовариства цивілізованих європейських держав — не відповідав інтересам "собирания земель" північного сусіда. Тепер Україна може стати в ряд: комуністична Білорусія — червона Молдова — путінська Росія…

"Меморіал" ім. В. Стуса, що опікується долею громадян, які потерпіли від комуністичного терору, членами якого є понад 30 тисяч громадян, представників різних партій та громадських об’єднань, — закликає всіх в Україні сущих:

— перед лицем нової комуно-олігархічної загрози, пам’ятаючи про смерть багатьох замордованих і розстріляних в комуністичних таборах, заморених голодом наших співвітчизників, перед світлою пам’яттю багатьох поколінь борців за волю України, а також перед прийдешніми поколіннями, — усвідомити міру тієї загрози, що несе нам цей новітній "духовний Чорнобиль" і зробити єдиний вірний крок: об’єднати зусилля задля спротиву червоній і олігархічній загрозі в блоці правих партій та громадських організацій.




Захист від дискримінації

Учителя г. Симферополя пикетировали Симферопольский городской совет

ХХ сессия Симферопольского городского Совета среди прочих вопросов должна была утвердить долгожданный бюджет. Но, как стало известно из неофициальных источников, не сумев воспрепятствовать принятию крымского бюджета, фракция коммунистов, которая составляет большинство среди городских депутатов, должна была взять реванш на уровне города и, не принимая бюджет, таким образом оказывать давление на городского Голову и неподконтрольные им районные Советы. Возможно, так бы оно и получилось, но с непринятием бюджета, откладывалось бы на неопределенный срок долгожданное повышение зарплаты учителям. Последний факт и послужил поводом к тому, что большинство школ Железнодорожного района Симферополя послали своих представителей 12 апреля пикетировать сессию. Участники пикета, а их собралось порядка двухсот человек, приняли обращение, текст которого приводится ниже, и передали его в секретариат.

Обращение было зачитано, на него ссылался в своем докладе городской Голова Валерий Ермак, при рассмотрении бюджета к нему дважды апеллировали депутаты. Бюджет был принят, раздел образования не претерпел изменений. Все это было воспринято учителями города, как маленькая победа. В тоже время пикетирование показало, что профсоюз работников образования полностью от них отмежевался и не принял никакого участия в акции.

ОБРАЩЕНИЕ

Участников пикета представителей общеобразовательных школ, дошкольных учреждений и коммунальных служб Симферополя к ХХ-й сессии Симферопольского городского Совета 23-го созыва и городскому Голове Ермак В.Ф.

Уважаемые депутаты!

Вы знаете, что сегодня работники школ и дошкольных учреждений оказались за чертой бедности. Не выполняется статья 57-я Закона Украины "Об образовании" по выплате надбавок за выслугу лет и выдаче ежегодных пособий к отпуску. На бумаге осталось долгожданное Постановление о повышении заработной платы.

Из-за мизерного финансирования парализована работа коммунальных служб: не вывозится мусор, разрушаются дороги, гибнет жилищный фонд.

Только в Ваших силах оказать нам помощь. Затягивание в принятии "учительского бюджета" лишит четыре тысячи работников образования законной прибавки к их мизерной, постыдной для учителя заработной плате, приведет к дальнейшему угасанию нашего города.




Пенсійна реформа — сувора необхідність

(Інформація надана районним відділом соціального забезпечення м.Чорткова і надіслана Володимиром Компанійцем )
Населення Чортківського району — 81400 чол.
Кількість пенсіонерів (на 1.04.2001р.) — 25685
З них :
пенсіонери по втраті годувальника — 1262
за вислугою років — 157
на соціальній пенсії — 231
зі статусом потерпілих внаслідок аварії
на ЧАЕС 1-3 кат. — 114
4 кат. — 9387
(10 населених пунктів району віднесено до зони підсиленого радіоекологічного контролю, відтак для осіб, що проживають у них, діє пільговий режим виходу на пенсію : жінки у 50, чоловіки у 55 років)


державних службовців — 52
члени сімей загиблих — 237
Інваліди: — 2070
по захворюванню 1957
внаслідок трудового каліцтва 113
війни 120
Члени сімей загиблих — 237
реабілітованих — 358
Загальний пенсійний фонд
району за 2000 р. — 18 800 000 грн.
Мінімальна пенсія (з 1.04.2001) — 34 грн.
максимальна пенсія — 107 грн.
Доплата за особливі заслуги — 70 грн.
Доплата учасникам бойових дій — 27 грн.
Доплата донорам — 4,6 грн.





Информация о проблемах чернобыльцев первого призыва, возникших в связи с перерегистрацией их удостоверений

В мае 1986 г. непосредственно после аварии на ЧАЭС призванные на сборы в войсковую часть № 83279 военнообязанные граждане были направлены в зону Чернобыля для ликвидации последствий аварии. Им досталась, начиная с мая, трудная и опасная работа. Дислоцируясь в селе Ораное, они в мае и июне постоянно выезжали для проведения работ в наиболее подвергшуюся радиоактивному заражению 3-ю зону, выезжали также в следующую по уровню зараженности 2-ую зону. Связанные с особо высокими дозами радиации болезни дали о себе знать сравнительно скоро, многие из первых чернобыльцев стали инвалидами, многие молодые люди не дожили до сегодняшнего дня.

Начатая примерно через десять лет после этих событий перерегистрация чернобыльских удостоверений, имевшая целью выявить лжечернобыльцев, вследствие бездушно-бюрократического характера ее проведения больно ударила по чернобыльцам первого призыва. Предписано было через военкоматы обращаться в Центральный архив Министерства обороны для подтверждения выездов в конкретные зоны с указанием даты и кратности оплаты труда. Отсутствие в архиве какой-либо части этого набора данных повлекло существенное снижение пенсий, других социальных льгот. При этом в соответствии с письмами Министерства труда и социальной политики Украины № 20-3891 от 01.07.98 и № 02-220 от 06.07.98 не учитывалась информация о выездах, содержащаяся в приказе № 6 командира войсковой части № 83279, а также данные из карточек учета доз радиации. Например, инвалиду чернобыльцу В. А. Илюхе пенсия была снижена примерно вдвое.

По крайней мере в отношении чернобыльцев первого призыва установленный Министерством труда и социальной политики порядок учета их работы совершенно несправедлив. Документация о выездах в зоны отчуждения сразу после аварии велась не в таком полном объеме, как позже. Нередки были записи, в которых указывалось только количество военнослужащих, выехавших на определенный объект. Таким образом, требуемая министерством информация просто не фиксировалась. Но достоверные данные, позволяющие справедливо оценить заслуги чернобыльцев, все же существуют. Например, приказ № 6 командира воинской части № 83279 с уточнениями Харьковского городского комитета ветеранов Чернобыля, насколько мне известно, является достоверным документом. Убежден, что восстановление справедливости в отношении людей, перед которыми страна в неоплатном долгу, требует пересмотра решений по бывшим военнослужащим войсковой части № 83279.



Відлуння Чорнобилю буде ще довгим.

П’ятнадцять років минуло з часу аварії на Чорнобильській АЕС, але й досі звертаються до ХПГ люди, що постраждали внаслідок цієї найбільшої техногенної катастрофи. Найбільше скарг на неможливість отримати інвалідність, чи встановити зв’язок стану здоров’я із участю у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Так, Яворський В.Ю. інженер-конструктор ВАТ "Турбоатом", що з 15 серпня по 8 листопада 1986 року відпрацював на післяаварійному ремонті турбін і відпрацював 631 годину на ЧАЕС, спочатку отримав пенсію як ліквідатор аварії, але вже у 1992 році лікарі не знайшли зв’язку між його хворобами й роботою у Чорнобилі. Але ж до відрядження на ЧАЕС Яворський був здоровим, що підтверджується його медичною карткою, а після — став інвалідом. Тесленко — інвалід першої групи, що захворів під час проходження військової служби (лікарі спочатку ставили його захворювання у залежність від радіаційного випромінювання, а потім такого зв’язку не вбачали), вже вичерпав усі можливі засоби домогтися від держави компенсації за втрачене здоров’я.

Звертаються ліквідатори по допомогу щодо визначення розміру пенсій — безлад у звітності перших днів після аварії не дозволяє отримати ту пенсію, на яку вони заслуговують. Зовсім нещодавно звернувся (не з "Чорнобильського" приводу) до ХПГ громадянин Н., який розповів таку "цікаву історію". Він проходив строкову службу під Києвом у 1986 році й офіційно до робіт по ліквідації аварії не був залучений. Але в останні дні квітня майор, якому був підпорядкований Н., наказав невеликій групі військовослужбовців сідати в машину і привіз їх на город, саджати картоплю недалеко від четвертого блоку. Там вони і працювали цілий день — вистачило хлопцю, щоб хворіти все життя. Де ж знайдеш того майора, який міг би засвідчити, що хвороби ці пов’язані з радіацією!

Учора, повертаючись додому, я стала свідком сварки: в одному маршрутному таксі опинилися два чорнобильці (за угодою між підприємством-перевозником і міською адміністрацією в Харкові маршрутки безкоштовно перевозять тільки одного пасажира в машині), то один повинен був або вийти, або заплатити. Сперечання затягувалося, пасажири нервувались — час пізній, потрібно додому. На адресу "чорнобильця" сипалися докори й образи. Він не витримав і, кинувши гроші водію, вийшов із машини. "Ви там не були, ви не можете мене зрозуміти", — сказав він.

Так, тим, хто постраждав від Чорнобильської аварії, потрібні компенсації (взагалі слово "пільги" у цьому випадку недоречне), але їм усім потрібні розуміння й підтримка, а іноді просте співчуття. А що вони отримують? На державному рівні — невиконання зобов’язань щодо соціального захисту, на побутовому — зневага, а то й роздратованість.

Відлуння Чорнобилю буде ще довгим. А що робимо ми? В бюджеті не вистачає коштів на гарантований державою соціальний захист постраждалих, а кошти на пуск нових реакторів ми збираємося знайти. Не хочеться вірити в те, що через випромінювання ми стали мутантами й втратили найхарактернішу рису українського національного характеру — здоровий глузд.



Міжетнічні відносини

Аналіз порушень прав людини у збройних силах України

Україна, як і більшість пострадянських країн, має армію, яка за структурою, принципами формування і умовами проходження служби зберегла стару радянську систему, з її недоліками і генетичними хворобами. Армія України, згідно з офіційною доктриною, повинна захищати державу від зовнішньої агресії, тому вона відповідно скорочена за роки незалежності тільки з 1997 по 2000 р.р. з 370 тисяч до 310 тисяч чоловік і поступово готується до переходу на контрактні засади. Повний перехід повинен бути здійсненим до 2015 р.

Але і у скороченому вигляді армія потерпає від тих же негараздів і економічних складнощів, як і все суспільство. Не можна розкрити механізм виникнення насильства у збройних силах, якщо не проаналізувати усі етапи, коли порушуються права молоді, яка підлягає призову.

Насильство в армії, тобто кримінальні чи адміністративні правопорушення проти особистості, обумовлено низкою порушень прав людини при призові та в побуті сучасної казарми. Тому необхідно розглянути ці порушення.

І. ПРИЗОВ

На цьому етапі є порушення прав людини, які згідно з нашим досвідом, мають значні наслідки. На наш погляд, вони пов’язані з такими причинами:

1. Економічні:

Батьки призовників не мають коштів на вчасне обстеження і лікування юнаків. Медичні заклади, особливо у сільській місцевості, необладнані і недоукомплектовані фахівцями, скорочення кількості підліткових лікарів у медичних закладах.

2. Корумпованість при призові:

З цім ми зустрічаємося не так часто, бо, як правило, до нас звертаються незаможні. Але газети "Факти", "Вечірній Харків" тощо, навіть наводили суми, які необхідно заплатити, щоб звільнити від служби здорових призовників. І тоді місце здорових займають хворі.

3. Необізнаність населення в своїх правах:

Громадяни України не тільки не мають відомостей про чинне законодавство в цій сфері, а й про стан свого здоров’я (особливо у сільській місцевості).

Все це призводить до того, що до лав Збройних Сил часто потрапляють хворі юнаки. Особливо небезпечним є призов до армії юнаків з психічними розладами, які першими стають жертвами насильства, або самі спричиняють противоправні дії, пов’язані з насильством.

Так, за 1998-2000 р.р. ми мали справу з 18 дезертирами, з яких 9 було потім комісовано через психічні хвороби (ХОССМ наполягла на їх ретельному додатковому обстеженні). Фізично хворі потерпають через неспроможність виконувати свої обов’язки належним чином, бо вони не в змозі переносити навантаження сучасної армії.

Призов до армії хворих, що суперечить ст.18 Закону України "Про загальний військовий обов’язок і військову службу" — не тільки є злочином перед юнаками і перед армією, а і є суспільно-небезпечним явищем.

Недоліки Закону, а також низький рівень контролю у медичних закладах призводить до безвідповідальності медиків і працівників медичних комісій РВК за призов хворих.

Як правило, "відповідальність" наступає тільки як наслідок отримання медиком чи чиновником військкомату хабара (що дуже важко довести і тому рідко підтверджується).

Ми застосовуємо на цьому етапі метод вивчення стану призову, використовуючи моніторинг у військових частинах України. За аналізом моніторингу звертаємося до владних структур, облвійськкомату, профільних медичних закладів. Застосовуємо також метод превентивного відвідування військкоматів, бесіди з батьками, вчителями, доводимо до керівництва ОВК скарги батьків, розбираємо з ними причини скарг та їх наслідки.

II. НАСИЛЬСТВО ПРИ ПРОХОДЖЕННІ СЛУЖБИ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ

1. Від Радянської Армії нам залишилось у спадщину таке явище, як нестатутні відносини, коли за виховання і навчання молодих солдатів у частині, відповідають старослужбовці і сержанти. В таких частинах вони беруть на себе (чи їм доручають) обов’язки офіцерського складу. Це загально-відоме явище спричинено низьким рівнем зацікавленості у роботі, недостатньою відповідальністю при виконанні службового обов’язку офіцерським складом за те, що відбувається в частині, а також низьким рівнем освіченості солдатів строкової служби, економічними умовами, в яких знаходиться військова частина.

Саме в таких частинах складаються жорстокі умови, де гідність солдата, його особиста недоторканність і, навіть, життя знаходяться під загрозою.

II. Закон України "Про загальний військовий обов’язок і військову службу", інші законодавчі і нормативні акти не передбачають кримінальної відповідальності офіцерів за безладдя в частині. Якщо, навіть, нестатутні відносини у частині мали важкі наслідки (солдат скоїв самогубство, чи вбивство, або втік), відповідають, як правило, безпосередні учасники подій.

Треба зазначити, що Міністерство оборони завжди реагує на такі випадки, в адміністративному порядку розбираючи такі ситуації і звільняючи винних командирів. Але у більшості європейських країн, де ще є масова армія, передбачена кримінальна відповідальність офіцерів за нестатутні відносини у частинах.

III. Немає реально працюючого механізму правового захисту солдатів строкової служби. За уставом солдат може звернутись тільки безпосередньо до командира. Але, якщо командир сам доручив старослужбовцям чи молодшим офіцерам в такий спосіб підтримувати дисципліну, результату від таких звернень немає. У більшості випадків не захищає солдата строкової служби і звернення до гарнізонної прокуратури, бо, частіше всього, гарнізонні військові прокуратури захищають не права військовослужбовців строкової служби, а відомчі інтереси, бо всі вони офіцери одного ж гарнізону. Це призводить до того, що справи щодо самогубств солдатів строкової служби розбираються регіональними прокуратурами часто упереджено, не опитуються чи залякуються солдати-свідки. Прокуратури роблять усе, щоб не поставити під підозру офіцерів. Як правило, висновок "самогубство" не тягне за собою відкриття справи за ст.99 КК України "доведення до самогубства", хоча всі матеріали справи свідчать про це. Особливо, якщо таку справу треба було б порушити проти офіцерів.

Інколи висновки регіональних прокуратур вражають своїм безглуздям: ми мали справи, коли причиною смерті визнали "самогубство" юнака з двома вхідними кульовими пораненнями лоба, або коли "самогубцями" визнали двох друзів, які призначили третьому побачення біля складу, щоб перекурити, а той знайшов їх обох повішеними біля цього складу.

Бували факти розбіжності експертиз, коли на різних етапах змінювали обставини, і висновки робили такими, щоб закрити справу.

Харківська обласна спілка солдатських матерів знає багато випадків, коли ніхто і нічого не зробив для вчасного встановлення істини.

Не менш складною є ситуація із дезертирами. Нещодавно Головна Військова прокуратура України, визнавши, що деякі юнаки самовільно залишали частини через "несприятливі умови" (нестатутні відносини, хворобу тощо), звернулась до дезертирів з пропозицією з’явитися з повинною. І, якщо з’ясується, що факти підтвердяться, пообіцяли їх звільнити від відповідальності.

Але і тут не всі регіональні прокуратури сумлінно виконали наказ Головної прокуратури. Ми стикалися з фактами, коли представники місцевих прокуратур чи вимагали хабаря (Львів), чи просто намагались зберегти "честь мундиру" (Крим, Харків) і не закривали справи тих дезертирів, які відгукнулись на звернення та з’явилися з повинною. І все це незважаючи на докази, що солдати покинули частину або через нестатутні відносини, або через хворобу, яку ніхто не лікував, або через те, що їх намагались втягнути у кримінальні дії старослужбовці чи офіцери.

Всі ці справи досить яскраво свідчать, що реального механізму захисту своїх прав солдат строкової служби не має і не знає. Жодна поправка до Закону "Про військовий обов’язок і військову службу" не сприяє створенню механізму захисту прав військовослужбовців строкової служби.

Окремо треба сказати про використання праці військовослужбовців строкової служби не по призначенню. Це — масове явище, яке, навіть, не здається чимось дивним ані офіцерам, ані солдатам. Та й суспільство, в цілому, ставиться до цього байдуже. Скарг на використання примусової праці дуже мало, як правило, вони супроводжують інші скарги, але від солдат у госпіталях, чи від тих, які відслужили, ми дізнаємося про звичайність і поширеність цього явища.

III. АЛЬТЕРНАТИВНА СЛУЖБА

Часто насильство над особистістю обумовлене, в основному, недосконалим законодавством. Таким прикладом може служити Закон України "Про альтернативну службу". Цей закон, по-перше, не враховує призовників-пацифістів, які не можуть взяти в руки зброю не з релігійних, а з політичних міркувань. В Конституції стаття 65 визначена нечітко і вимагає додаткового тлумачення. Крім того, в Законі закладена можливість прямого насильства над віруючими, бо ст. 8 цього Закону передбачає, що людину, яка несе альтернативну службу у соціальних чи інших закладах і не виконує своєї роботи, можна, за визначенням комісії райвиконкому, відправити до військкомату і забрати в армію.

Ми маємо методики допомоги військовослужбовцям та їх батькам у перелічених вище випадках, але нам жодного разу не вдалося добитися відкриття кримінальної справи за статтею "доведення до самогубства", що свідчить про відсутність механізму реалізації вищезгаданої статті, а безвідповідальність офіцерського складу є однією з головних причин злочинів проти особистості в армії.

Нещодавно Харківська обласна спілка солдатських матерів розробила пам’ятки солдатам строкової служби, де надані конкретні поради щодо захисту своїх прав. Ми проводили опитування батьків солдатів, які відслужили, спілкувались з військовослужбовцями, які звертались до нас за допомогою. Ми впевнені, що навіть при недоліках чинного законодавства солдат може себе захистити, якщо він обізнаний у своїх правах, якщо він одержує допомогу з боку батьків чи громадських організацій. І дуже важко себе захистити юнаку, який не має допомоги від родичів і який не обізнаний, куди йому звертатися за межами військової частини.

Ми пропонували внести зміни до законодавства, які б передбачали створення при облдержадміністраціях незалежної юридичної допомоги — "гарячу лінію", куди б міг безкоштовно звернутись будь-який військовослужбовець, наприклад, під час звільнення. На жаль, ці зміни до законодавства не були враховані.

Таким чином, механізм виникнення насильства в армії пов’язаний з такими основними чинниками:

1. Недосконалість і невизначеність чинного законодавства стосовно збройних сил України.

2. Недостатність громадського контролю щодо захисту прав людини у збройних силах (хоча треба зазначити, що у сучасній Україні армія — чи не єдина силова структура, яка взагалі йде на відверту і щиру співпрацю з громадськими організаціями).

3. Відсутність механізму захисту прав військовослужбовців, бо збереження системи регіональних військових прокуратур і військових судів, як і раніше, не забезпечує цього; відсутність адвокатської і іншої юридичної допомоги у частинах.

4. Призов у армію недообстежених чи зовсім необстежених медиками юнаків, у яких потім виявляються психічні розлади і фізичні хвороби.

5. Низький рівень як правової, так і загальної освіти у значної кількості призовників.

6. Низький рівень економічної зацікавленості офіцерів.

7. Безвідповідальність медичних працівників, співробітників РВК і офіцерів, які не несуть ані адміністративної, ані кримінальної відповідальності за те, що робиться на всіх етапах призову та при проходженні служби.

Харківська обласна спілка солдатських матерів




Кримінально-виконавча система

Інформація про Чернігівський громадський комітет захисту прав людини

Чернігівський громадський комітет захисту прав людини розпочав свою діяльність на початку 1998 року, офіційно зареєстрований як громадська неурядова організація (рішення № 572-р Чернігівського міськвиконкому).

Членами нашого комітету є група активістів, небайдужих до ситуації з правами людини в Україні, зокрема, юристи, педагоги, психологи, економісти та інші. Загальна кількість членів організації — тридцять вісім чоловік.

Основним джерелом фінансування організації є членські та спонсорські внески.

Організація розміщується за адресою: 14000, м. Чернігів, вул. Горького 57/1, і, завдяки спонсорам, має офіс, обладнаний необхідним устаткуванням і атрибутами.

Метою діяльності нашої організації є захист громадянських, політичних, особистих, соціальних, економічних та інших прав і свобод громадян.

Організація вважає своїм завданням:

сприяння формуванню демократичного, правового суспільства;

надання безоплатної юридичної допомоги членам громадської організації у захисті конституційних прав та свобод людини і громадянина;

ведення просвітницької роботи про права та свободи людини;

надання безоплатних юридичних консультацій;

збирання інформації про порушення прав людини і громадянина;

вивчення правосвідомості мешканців Чернігова, в тому числі, через соціологічні дослідження та опитування громадської думки;

надання допомоги у захисті прав людини членам громадської організації через організацію незалежної експертизи, через підготовку звернень у суди різних інстанцій, через розголошення у засобах масової інформації, через організацію просвітницької роботи, організацію наукових конференцій, видавницьку діяльність, громадське слухання та інше;

вивчення дотримання прав людини в установах пенітенціарної системи та допомога в соціальній реабілітації особам, позбавленим волі;

збирання інформації про діяльність юридичних та фізичних осіб, які займаються працевлаштуванням за кордоном, з метою запобігання работоргівлі та сексуальної експлуатації;

сприяння вирішенню гендерних проблем у суспільстві;

сприяння забезпеченню безпечного для життя і здоров’я довкілля та захисту екологічних прав людини;

допомога в захисті прав незахищених верств населення, зокрема, інвалідам, дітям, військовослужбовцям, жінкам, біженцям, потерпілим від наркоманії, безробітним, неповним та багатодітним сім’ям тощо;

вивчення виробничих умов, які забезпечують охорону праці та життя працівників підприємств, незалежно від форм власності;

безоплатна допомога у захисті прав споживачів;

безоплатна допомога у захисті прав підприємців, членів громадських організацій;

участь членів громадської організації у благодійних акціях;

підтримка міжнародних правозахисних заходів та програм.

Комітет веде різнобічну громадську правозахисну діяльність. Члени громадської організації дають безкоштовну юридичну допомогу громадянам, чиї особисті, громадянські, політичні права були порушені з боку органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їхніми посадовими особами.

Вони приймали активну участь у контролі за дотриманням прав громадян на вільні вибори під час парламентських виборів в Україні 1998 р., президентських виборів 1999 р., Всеукраїнському референдумі і виборах міського голови м.Прилуки Чернігівської області у 2000 р.

Співголова організації і керівник Центру безкоштовної юридичної допомоги безробітним — Алла Лепеха пройшла курс навчання в Українській літній школі по правам людини у Варшаві. Вона також брала участь у Семінарі по моніторингу прав людини, що також проходив у Варшаві з 12 по 19 грудня 1999 року.

Голова організації був одним із представників України на міжнародній зустрічі НДО зі Східної і Центральної Європи, присвяченій підготовці Всесвітньої Конференції проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії і зв’язаної з цим нетерпимості в Південній Африці, що проходила в листопаді 2000 року у Варшаві.

Наша правозахисна організація активно займається пропагандою міжнародних правових документів, зокрема, Загальної декларації прав людини, Конвенції захисту прав і основних свобод людини 1950 року через ЗМІ, конференції і семінари, направленням необхідних матеріалів у бібліотеки.

Ми також співробітничаємо в питаннях захисту прав людини з іншими правозахисними організаціями, як в Україні, так і поза нею, зокрема, Росії, Литві, Азербайджані, Вірменії, Молдові та Польщі, беремо участь у спільних заходах.

Слід зазначити, що дуже велику частину діяльності комітету складає саме напрямок "Реформування пенітенціарної системи України". У цьому напрямку організація активно співпрацює з пенітенціарними установами Чернігівської області, і зараз, у кооперації з ними, працює над реалізацією декількох нових проектів.

Крім того, у даний момент організація приєдналася до програм "Суспільний опір корупції", ініційованої Інститутом Громадянського Товариства, Інститутом Реформ, Комітетом Виборців України, Лабораторією F-4, Творчим центром Каунтерпарт, а також до Національної Антикорупційної Програми, ініційованої Коаліцією "Свобода вибору". Зараз комітет приймає деякі дії для здійснення цих програм.

Наша організація, крім іншого, зараз займається реалізацією, при фінансовій підтримці Міжнародного фонду "Відродження", проекту "Безкоштовна юридична допомога безробітним міста Чернігова". Для здійснення цього проекту був створений і зараз функціонує Консультаційний центр безкоштовної юридичної допомоги безробітним міста Чернігова.

Також разом з Вестмінстерським фондом на підтримку демократії ми здійснюємо реалізацію проекту "Створення в Чернігівській області інституту регіонального громадського адвоката".

Цим перелік напрямків діяльності нашої організації не вичерпується, тому що в даний момент йде підготовка декількох нових проектів, спрямованих на розвиток України на шляху становлення в ній стабільної демократії.




Новини з Житомирщини

В Україні вже існує, хоч і невеликий, досвід спів-праці громадських організацій та бізнесових структур щодо вирішення соціальних проблем найбільш незахищених верств населення.

На жаль, на Житомирщині не так багато бізнесменів, які б добровільно та щиро ділилися дещицею свого прибутку на благо ближнього, що потерпає від нестатків. Не сприяє благородним намірам і нині діюче податкове законодавство. I все ж є приємні винятки.

Відоме у Житомирі приватне підприємство "Сані-тас", яке об’єднує мережу аптек і аптечних пунктів у місті та у лікувальних закладах щороку надає благодійну допомогу на суму понад 30 тисяч гривень, особливо не рекламуючи цього. Серед тих, хто отримав допомогу від фірми, в основному, хворі діти, інваліди, дитячі санаторії, дитячі спортивні школи.

Серед постійних клієнтів аптек, як правило, більшість — пенсіонери. Та багатьом з них сьогодні доводиться ділити мізерну пенсію між найпростішим набором з прожиткового кошика та необхідними для життя ліками. Як не прикро, ветеранам та пенсіонерам, колишнім працівникам засобів масової інформації теж нині живеться нелегко.

Громадська організація — Асоціація професійних журналістів та рекламістів Житомирщини, яка підтримує постійний зв’язок з ветеранами журналістики, вирішила звернутися до благодійних організацій та фірм з проханням про допомогу ліками для них. Відгук на пропозицію такої співпраці знайшли у засновника фармацевтичної компанії "Валіс" та приватного підприємства "Санітас" Валерія Євгеновича Нестеровського.

Підприємець зазначив, що допомогу пенсіонерам він вважає не тільки своїм громадським обов’язком, але й синівським боргом перед старшим поколінням.

Напередодні великодня в офісі ПП "Санітас" було влаштовано зустріч пенсіонерів-працівників ЗМI з керівництвом фірми. I хто знає, чи отримані ліки, чи несподівана зустріч за чашкою чаю людей, які увесь час перебували у вирії подій, а нині потерпають від нестачі уваги та спілкування, принесли їм більше радості. Тим більше, що несподіваним і приємним гостем на зустрічі став колишній народний депутат від Житомира, а нині 1-ий віце-прем’єр міністр Ю.I.Єхануров, який того дня перебував у місті з неофіційним візитом. Як президент Спілки підприємців Юрій Іванович всіляко підтримує добрі починання серед бізнесменів, адже навіть увага до проблем ближнього це вже прояв цивілізованого розвитку



Солдатські матері підвищують кваліфікацію

Харківська обласна спілка солдатських матерів 6 квітня цього року провела семінар-тренінг для волонтерів своєї організації. Навчання проводилося за сприяння Національного демократичного Інституту міжнародних відносин. Прийняли участь 25 волонтерів ХОССМу з Харкова й Харківської області. Про правові аспекти військової служби розповів юрисконсульт облвійськкомату Ф. Ібрагімов. Крім правових були обговорені питання медичного обстеження призовників, соціальні проблеми військовослужбовців та членів їх сімей. Практичні заняття, які проводили досвідчені працівники ХОССМу викликали особливу зацікавленість присутніх. Завжди корисно не тільки послухати лекції, але й набути практичних навичок. Всі учасники семінару-тренінгу отримали матеріали, розроблені ХОССМ, які допоможуть їм працювати більш самостійно. Про участь у семінарі-тренінгу кожен учасник отримав свідоцтво.



Українські власті чинять тиск на членів "Міжнародної Амністії" у зв’язку з критикою порушень прав людини в Пакистані

Члени Львівської та Дрогобицької груп Української Асоціації "Міжнародна Амністія" були викликані до територіальних органів Міністерства внутрішніх справ у зв’язку із "фактом збору підписів проти порушень прав людини в Пакистані". Групи Міжнародної Амністії в Україні під час проведення інтернаціональної акції на захист прав дітей, збирали підписи, у тому числі школярів-старшокласників, під зверненням до Міністра закордонних справ України, в якому висловлювалося занепокоєння фактами так званих "вбивств заради честі", жертвами яких щороку стають десятки пакистанських дітей, звинувачених у "неприпустимих зв’язках з представником протилежної статі", образі імені батьків або зневазі ісламу. Попри те, що така практика офіційно поставлена в Пакистані поза законом, уряд не робить ефективних кроків для розслідування фактів вбивств дітей і покарання винних у їх вчиненні.

Петиція викликала дивну реакцію Міністерства закордонних справ України: у листі члену групи "Міжнародної Амністії" Наталці Дульнєвій, начальник 5-го територіального Управління МЗС України В.О.Камишев заперечив факти "вбивств заради честі в Пакистані" і просив повідомити, "звідки до Вас поступив сам текст звернення". Було б радіти такому завзяттю українського МЗС, якби слідом не почалися виклики підписантів до органів міліції. "Роз’яснювальні бесіди" проводили інспектор у справах неповнолітніх Галицького району Коркішко Наталя Михайлівна, начальник відділу Федьків Орест Іванович. Міліціонери повідомили, що наказ "перевірити, хто підписував петицію про вбивства дітей в Пакистані, викликати цих людей і взяти у них письмові свідчення" поступив у районні відділення міліції з міського управління внутрішніх справ, а саме, від начальника цього управління пана Шкаради. Повісткою до Шевченківського пункту охорони правопорядку міста Львова викликали членів "Міжнародної Амністії" Олександра Хому і його сестру, Таню Хому. З ними розмовляв дільничний інспектор, старший лейтенант міліції Чавс. Загалом дільничні інспектори приходили додому або викликали до органів внутрішніх справ близько 20 осіб. Є відомості, що до правоохоронних органів викликали також людей, які підписували подібні звернення у Черкаській області, де також діють групи Міжнародної Амністії. Джерела у правоохоронних органах повідомили, що саме Міністерство закордонних справ звернулося до МВС України із скаргою на те, що "МЗС завалюють листами про Пакистан, і МЗС вже неодноразово відповідало, а його продовжують турбувати", в зв’язку з чим МЗС передає копії петиції до МВС аби МВС здійснило "відповідне реагування". Далі у вказівці вимагається від обласних управлінь "встановити особи тих, хто підписував листи і взяти від них свідчення, а також встановити людей, що є членами "Міжнародної Амністії".

Співробітники міліції, в приватних бесідах, висловлюють щире здивування тим, що з Києва поступила така дивна, навіть за теперішніх часів, команда — розібратися з підписантами петиції, однак, за наявною у нашому розпорядженні інформацією, подібна реакція викликана побоюваннями, що громадянська активність і інтерес до порушень прав людини в Пакистані може завадити військово-технічній співпраці України і Пакистана, влада якого досить хворобливо реагує на докори в недотриманні прав людини на своїй території. Правозахисниця Світлана Марінцова вважає, що подібними діями владою порушується конституційне право громадян України на звернення до органів державної влади, а також брутально переслідується свобода слова. Львівські правозахисники уже підготували звернення до моніторингового Комітету Ради Європи з докладним описом переслідувань. Ось так і потрапляють до Страсбургу факти порушень прав людини в Україні, ось так самодурством українських чиновників створюється імідж України, як держави, де свобода залишається лише сімома літерами на папері.



Громадянське суспільство

Мета та наслідки судової реформи

Основана складова судової реформи — Закон про судоустрій та новий Кримінально-процесуальний Кодекс, які, згідно з Конституцією, необхідно прийняти до 28 червня цього року. Але яка мета реформи, на досягнення яких конкретно результатів вона спрямована? Чи відповідає вона потребам сьогодення, чи покращить наше життя?

Адже п’ять років тому, коли приймали Конституцію, ми жили практично в іншій країні. Вона мала незрівнянно більші фінансові можливості та загальну впевненість в близькому економічному піднесенні. Рівень злочинності не був надзвичайним і не являв собою першочергової національної проблеми, при прийнятті Конституції про неї навіть не згадували, і концепція судової реформи, втілена в Конституцію та проекти вказаних законів, відповідають суспільним очікуванням того часу.

Це — кардинальне розширення повноважень суду та адвокатури, без відповідного вдосконалення процесуального положення слідства. Передбачена передача з прокуратури до суду, який не є органом боротьби зі злочинністю і не відповідає за її стан, права на санкціонування арешту обвинуваченого та обшук житла, права на продовження термінів утримання під вартою. Передбачено також запровадження судового апеляційного провадження та спеціалізованих судів. Що означає збільшення на порядок кількості суддів, яке буде вимагати і збільшення штату прокурорів, та значне погіршення умов боротьби зі злочинністю внаслідок ускладнення процесу. Наприклад, зміна порядку арешту приведе до того, що в початковий, найважливіший період розслідування слідчий замість збирання доказів буде доводити необхідність цього заходу прокуророві, а потім, разом з ним, ще й судді. І чи є в цьому невідкладна потреба? Адже зараз у нас відсоток незаконних арештів менше, ніж на Заході. Крім того, передбачено максимальне розширення повноважень адвоката, зокрема шляхом надання йому права невідкладно знайомитись з матеріалами, якими обгрунтовується обвинувачення, та права збирати докази.

Таким чином, питання про економію, конкретну ефективність витрачання бюджетних коштів, та питання про вдосконалення процесуальних можливостей боротьби зі злочинністю концептуально не розглядались і відповідно в проектах вказаних законів не розроблені. Головним були тільки демократізація та європеїзація загалом, фактично без належного урахування наших умов.

А вони сьогодні вельми далекі від європейських і зовсім інші, ніж п’ять років тому. Випуск продукції скоротився в два з половиною рази, звичайними стали відключення енергопостачанні, на кожному розі жебраки. Для суддів та слідчих підрозділів є проблемою кошти на придбання конвертів, а питання про оплату захисникам обвинувачених, коли їх наявність за законом обов’язкова, вони вирішують шляхом надзвичайних заходів. Злочинність є реальною загрозою національній безпеці. За рівнем корупції ми на третьому місті в світі, а за прогнозами на зменшення кількості населення — на першому. То чи є вказана концепція судової реформи безпосередньо скерованою на поліпшення ситуації?

Сенс існування правоохоронних органів, судової системи — один. Як зазначив відомий американський юрист Вільям Ф. Томкінс, невинні не повинні постраждати, а винні — уникнути кари. Реформа скерована на прогрес тільки відносно першої частини формули. Але з засудженням невинних — не ідеалізуючи ситуацію, стан справ у нас не є критичним. Хто може навести негативні порівняльні цифри? А ось з засудженням винних — велика проблема.

Отже, цілком очевидно, що в існуючому вигляді судова реформа матиме переважно негативні наслідки. Її практичне втілення розтягнеться на довгі роки через явну неможливість достатнього фінансування, що ще більше зменшить ефективність судової системи. До речі, з фінансових міркувань в Росії вона не проведена. Реформа суттєво ускладнить боротьбу зі злочинністю, бо невиправдано звузить повноваження слідчого, погіршить умови його роботи.

Звідси необхідність скоригувати судову реформу з урахуванням реальних можливостей економіки та нагальної необхідності подолання корупції. Відкласти організаційні заходи, які при величезних, фактично непосильних затратах нічого в цьому плані не дадуть. Розширити процесуальні можливості не тільки адвоката, а й слідчого.

Запровадити справді ефективну, сучасну процесуальну базу для широкого практичного застосування часткового, або й повного звільнення обвинуваченого від відповідальності в обмін на інформацію про організаторів злочинів та співучасників, його кримінальну відповідальність за неправдиві свідчення в разі згоди на допит в якості свідка, виключити архаїчні інститути понятих та дослідування кримінальних справ, запровадити невідворотну відповідальність свідків за неправдиві свідчення. Раціоналізувати, розбюрократити кримінальний процес. Адже наша типова кримінальна справа на порядок більше за обсягом ніж в США. Запровадити договірний процес, завдяки якому один американський суддя за рік виносить вироки по п’яти тисячам кримінальних справ, що в сто разів більше, ніж у нас.

Коментар "ПЛ": Друкуючи цю статтю, ми хотіли б показати погляд на проблему арешту з боку слідчих органів. Автор - полковник міліції, професіонал вищого гатунку, усе життя пропрацювавший в слідчих органах. Він вбачає в змінах, які відбуваються і плануються, загрозу ефективності роботи слідчого і правосуддя в цілому. Погоджуючись з тим, що робота слідчого буде ускладнена, ми не можемо все ж таки розділити оцінку автора. На наш погляд, перекіс у бік обвинувачення, нерівність обвинувачення і захисту, що залишилася з радянських часів, вже давно треба виправляти. Про свавілля органів МВС відносно адвокатів ПЛ неодноразово згадував. Крім того, не може один і той же державний орган — прокуратура — і давати санкції на арешт, і здійснювати нагляд за його законністю!

У чому пан Туменко абсолютно правий — судова реформа провалиться, якщо не буде належного фінансування. І ця загроза цілком вірогідна. Ми також солідарні з автором в тому, про що йдеться в останньому абзаці статті. Особливо важливим, на наш погляд, є скасування інституту дослідування кримінальних справ. Якщо вина підсудного не доведена, його необхідно звільняти. Дуже важливо те, що це думка саме слідчого.





Хто винний?

Верующих христиан преследовали все тоталитарные режимы

Для многих из нас слово Холокост неразрывно связано с трагедией европейского еврейства и цыган. Но, оказывается, не только они вправе считать себя пострадавшими от бесчеловечной расовой политики нацистов. И коммунистов, увы, тоже.

ВРАГИ ГИТЛЕРА, ЖЕРТВЫ СТАЛИНА

Члены христианской церкви Свидетели Иеговы сами определили себя как враги фюрера.

Начиная с 1929 года журнал Общества Сторожевой Башни "Золотой век" (сейчас он известен как "Пробудитесь!") предупреждал об опасности нацизма: "Как можно молчать об ужасах в Германии, где за один раз арестовали 40 000 невинных людей; где в одной тюрьме за ночь казнили семьдесят из них., где уничтожаются все дома, учреждения и больницы для престарелых, бедных и немощных, и все детские приюты?" К 1933 году в стране насчитывалось 25 тысяч последователей. Историк Брайан Данн указывает три причины, почему тогдашний режим обрушился на них: международность, противостояние расизму и нейтралитет по отношению к государству.

Убеждения, основанные на Библии, не позволяли им вскидывать руку в обязательном гитлеровском приветствии, поддерживать НСДАП и брать в руки оружие. И поэтому их обвинили в. связях с евреями и коммунистами, проведении подрывной политической деятельности.

24 июня 1933 года деятельность Свидетелей Иеговы в Германии была запрещена. Но, тем не менее, 25 июня при участии 7 тысяч человек состоялся конгресс церкви, участники которого проголосовали за Декларацию фактов. В целом она носила антифашистский и правозащитный характер. Существует мнение, что поскольку в материалах форума можно найти упоминание об англо-американских евреях-капиталистах, то Свидетели, равно как и другие немецкие церкви (Католическая и Лютеранская), несут ответственность за поощрение антисемитской политики. На самом деле, они не раз выступали против жестокого обращения с согражданами-евреями. Давление на них самих было столь велико, что (уникальный случай!) глава немецкого филиала церкви Пауль Бальцерейт отрекся от веры.

Теперь, что касается наших палестин. До присоединения Западной Украины и Белоруссии, Молдавии и Северной Буковины иеговистов в СССР практически не было. В архивных документах, правда, имеются единичные упоминания об отправке религиозной литературы для братьев в Советской России. Первые аресты на Галичине начались еще в ходе войны в 1944 году. Попытка новых властей поставить под ружье мужчин призывного возраста оказалась провальной. Они отказывались брать в руки оружие и заявляли, что они солдаты Иеговы. Дети, которые учились в школах, отказывались цеплять пионерские звездочки и пионерские галстуки, их родители не ходили на выборы и не участвовали в общественной жизни. Они не ушли в подполье, как их земляки из ОУН, они не были антисоветчиками, они просто были не советские.

19 февраля 1951 года министр государственной безопасности СССР Абакумов направил Сталину сов. секретную записку "О необходимости выселения из западных областей Украины и Белоруссии, Молдавской, Латвийской, Литовской и Эстонской ССР участников антисоветской секты иеговистов и членов их семей". В ней говорится, что только за 1947-1950 гг. было арестовано 1048 человек главарей и активистов, изъято 5 подпольных типографий и свыше 35 тысяч экземпляров листовок, брошюр и книг. Всего выселению подлежали восемь с половиной тысяч человек (более 3 тысяч семей).

"Конфискованное имущество выселяемых обратить на покрытие недоимок по государственным обязательствам, два часа на сборы, 150 килограммов вещей на семью."

Сталинские гауляйтеры (т.е. первые секретари республиканских ЦК, в т.ч. вожди украинских и молдавских коммунистов Мельников и Брежнев) дали добро. Операция "Север" началась 1 апреля 1951 года. Доблестные чекисты, здорово набившие руку на бандеровцах, крымских татарах, чеченцах и месхах, управились быстро с четырех часов утра до восьми вечера. Никаких эксцессов не было. К перемене участи жертвы отнеслись смиренно, как и подобает истинно верующим. Любопытно, что спустя несколько месяцев так же по-большевистски быстро был арестован, а вскоре и расстрелян, всемогущий Абакумов. Верующих обвинили не только в традиционных злобных измышлениях в адрес Советской власти, но и в стремлении ее ликвидировать путем установления в СССР теократического строя, при котором власть должна принадлежать духовенству, т.е. всемирному иеговистскому центру в Бруклине (США). Приговоры от имени двоек, троек, особых совещаний оформлялись задним числом. Одинаковые как однояйцовые близнецы: 25 (реже 10) лет лагерей в отдаленных местах Советского Союза с поражением в правах. План по иеговистам был перевыполнен. Ограничения по спецпоселению были сняты только в сентябре 1965 года. Но как! В секретном, не опубликованном в установленном порядке, указе Президиума Верховного Совета СССР за подписью добрейшего Анастаса Микояна, говорится: снятие ограничений с указанных лиц не влечет за собой возврата им имущества, конфискованного при выселении.

До конца перестройки церковь оставалась под особым контролем партийных и репрессивных органов. Как минимум четырежды (1967, 1975, 1981, 1986 гг.) ЦК Компартии Украины принимал антииеговистские постановления.

Следует признать, что цели, которые ставил Сталин и его сменщики, не были достигнуты. На месте выкорчеванных с корнем общин, выросли новые. А многолетняя ссылка только укрепила дух верующих, расширила поле для миссионерской деятельности до Камчатки и Средней Азии. Однако, как считает доктор философских наук Петр Яроцкий, много лет занимающийся изучением истории Свидетелей Иеговы, кое-что богоборческой власти сделать все же удалось. Относительно этой религиозной организации сложился образ какой-то харизматически-политизированной, фанатически-изолированной секты. Извращенный имидж, который в отношении Свидетелей Иеговы создала коммунистическая пропаганда, крепко держится в общественном сознании и на бытовом уровне. Достаточно сказать, что в современной православной и католической прессе их называют в числе наиболее опасных и даже тоталитарных сект. Организацию стремятся представить как нехристианскую, потому что, ссылаясь на Библию, она не признает ряд догматов (о Троице, бессмертии души, адских муках грешников и т.д.). В некоторых регионах, где чувствуется давление некоторых конфессий на местные власти, Свидетелям Иеговы, как и во времена большевистского тоталитаризма, запрещают вести проповедническую деятельность. Это, конечно, нарушение Конституции, законов Украины и международных правовых актов.

Я ЗНАЛ КАРДИНАЛА СЛИПОГО.

Удивительное дело: лучшая книга об антикоммунистическом сопротивлении в Советском Союзе — "История инакомыслия в СССР" Людмилы Алексеевой, подробно и беспристрастно рассказывающая о баптистах, пятидесятниках, иудеях, православных и греко-католиках совсем не упоминает о расправе со Свидетелями Иеговы и дальнейшей (политлагерной и самиздатовской) борьбе членов церкви за свои права. Так что, если кому-нибудь придет в голову написать хронику борьбы коммунистической системы с иеговистами, то начать придется с нуля: с записи воспоминаний жертв депортации, поиска подписантов коллективных писем и т.д. Один из героев еще не написанной истории — харьковчанин Сергей Равлюк, заплативший за право исповедывать Иегову 14 годами лагерей:

" — Я не считаю себя героем. Таких, как я, были тысячи, и лагеря, в которых нас содержали, были на всех широтах — в Кенгире (это Казахстан), Воркуте, Дудинке, на Колыме, в Иркутской области. И, конечно, Мордовии, поближе к Москве, чтобы представители КГБ могли приезжать и проводить, как мы ее называли, мозгомойку, т.е. пытались убедить нас в торжестве коммунистических идей. Я родился в Молдавии в 1936 году. С библейской истиной, в которую верят Свидетели Иеговы, познакомился сразу после войны в 45-м году. Летом 1950 года арестовали сестру, ей дали 25 лет и отправили в Инту, Коми АССР. Вскоре арестовали и меня, этапировав в т.наз. Ужлаг, это Нижегородская (тогда Горьковская) область. После освобождения я нигде не мог прописаться: ни в Молдавии, ни на Украине. Кругом госбезопасность давала 24 часа на сборы — уезжай, куда хочешь, только, чтобы здесь тебя не было. Так я добровольно оказался в Сибири, в Томской области, город Асино, где в то время находились тысячи моих братьев. Устроился я на работу, но ненадолго.

Прошло несколько месяцев, как меня опять арестовали, посадили на 7 лет. Я оказался в знаменитых мордовских лагерях. У меня есть полный список: 445 мужчин и 102 женщины (их держали на соседнем — 17-м лагпункте). Там были баптисты, пятидесятники, адвентисты седьмого дня, даже православные, но больше всех — Свидетелей Иеговы.

"Мордовия 60-70-х годов это же диссидентская страна! С кем были знакомы лично вы?

— В нашем лагере в Сосновке сидели писатели Юлий Даниэль и Андрей Синявский, Краснопевцев, Меньшиков. Из украинцев с Юрием Шухевичем я много лет работал плечом к плечу, помню Валентина Мороза, Володю Романюка (будущий патриарх УПЦ Киевского патриархата Владимир — В.К. ), мы с ним много говорили о Боге, помню Середу и многих других. Ну, и, конечно, я знал митрополита Греко-Католической Церкви и будущего кардинала Иосифа Слипого. Мне посчастливилось быть очевидцем того, как его освобождали. Приехали несколько человек из итальянского посольства, постелили ковровые дорожки от проходной до инвалидского барака, в котором он жил (он был уже в почтенном возрасте и часто болел). Его одели в кардинальскую одежду, повесили крест на шею, и в таком виде он покинул наш лагерь. Рассказывали, что это стало возможным, после того, как Никита Сергеевич Хрущев посетил Ватикан. Папа Римский Иоанн XXIII издал тогда энциклику "Мир на земле" и якобы сказал, что готов даже с самим дьяволом сотрудничать, лишь бы на земле не было войны. И тогда Хрущев выпустил на свободу Иосифа Слипого.

В испытаниях Свидетели Иеговы отличались от других конфессий. Мы никогда не шли ни на какие компромиссы с органами КГБ, вообще с властями. Даже в лагерях мы продолжали изучать Библию и журнал "Сторожевая Башня", который нам тайно передавали с воли. Последний (третий) раз я был арестован в октябре 1982 года. Вышел на свободу 11 октября 1986 года, уже при Горбачеве. И до сих пор не забыл вкус лагерного хлеба."




Дисиденти і час

Вийшли з друку

В специальном выпуске №57 информационно-аналитического бюллетеня "Права человека" Харьковской правозащитной группой совместно с издательством "Фолио" издана книга юридического консультанта ХПГ, аспиранта Национальной юридической академии Украины Ивана Лищины "Международные механизмы защиты прав человека".

Книга посвящена вопросам реализации ч. 3 ст. 55 Конституции, предусматривающей возможность для граждан Украины по исчерпании национальных средств правовой защиты, прибегнуть к международным механизмам защиты прав человека. В работе подробно изложены порядок организации и работы таких механизмов, а также процедуры обращения частных лиц с жалобами и заявлениями о нарушении государствами своих международных обязательств по защите прав и свобод граждан.

В частности, изложены процедуры и правила обращения в Европейский суд по правам человека, Международный комитет по правам человека, Международный комитет против пыток (каждому из них посвящена отдельная глава). Особо рассмотрены универсальные и региональные организации по защите социальных и экономических прав граждан, а также механизмы комплексной защиты прав (Комиссия ООН по правам человека, организации по борьбе с расовой, половой, национальной и иной дискриминацией, институт международных омбудсменов и т.д.).

Кроме того, отдельные главы книги содержат общетеоретические отступления, касающиеся определения прав человека, отдельных аспектов и характеристик, связанных с защитой прав человека на международном уровне.

Самостоятельная глава посвящена проблеме определения такого юридического понятия как "исчерпа-ние национальных средств защиты права", которое ограничивает на конституционном уровне возможность обращения граждан к международным механизмам защиты прав человека.

Рецензент книги — Завадская Л.Н. (Москва), кандидат юридических наук, директор гендерной программы Американской ассоциации юристов в Центральной и Восточной Европе.

Книга издана при поддержке Программы правовой инициативы Американской ассоциации юристов в Центральной и Восточной Европе и Национального фонда поддержки демократии (США).




Бюлетень "Права Людини", 2001, #11