Не сумуй, піхото!
Тяжко жити циніком. Мені шкода людей, які отримують задоволення від того, що ситуація навколо виправдовує їх найгірші прогнози, даючи змогу зловтішатися «Казав я вам!» і почува-тися розумнішим за всіх. Але ми не такі. Чи не бачили наші очі, що купували? Чи не ми аналізу-вали всі можливі негативні сценарії, палко сперечаючись, чий найстрашніший? Бачили і знали. Чи ми готувалися до розчарування і депресії, чи ми шукали які саме негідники скористуються нашими досягненнями? Кожного дня. Чи ми втратили щось, серцем повіривши в краще попри всі заклики розуму? Ні, ми знайшли себе.
Довіряючи, людина стає вразливішою. Ми дозволили собі чи не вперше відкрити свої сер-ця і повірити, але не безпринципному таткові і самозакоханій мамці, а один одному. Україні. Ми стали сильнішими у своїй вразливості, коли оголеними нервами відчули – ми ще живі і нам є що втрачати.
Командири розбіглися в різні боки, і піхота стоїть розгублена, очікуючи наказу. Піхото, пе-репочинь трохи. Замість вдивлятися в зрадницькі спини, сходи до церкви, зайди до шинку, по-дивися на зоряне небо і на посмішки твоїх дітей, щоб нагадати собі – життя триває. А потім по-вертайся під українські знамена, придивися до своїх «сотників» та «хорунжих» – адже не всі побігли – і добре начисти рушницю. В нас завжди буде що захищати – гідність, рідних, друзів, незалежність, Україну. Не сумуй, піхото! Нам своє робить.