Особливості тлумачення міжнародних договорів координуючого характеру (до питання ефективного цільового тлумачення Конвенції про захист прав і основних свобод людини)

Конвенція про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція), ратифікована Україною у 1997 році,[1] являє собою складний міжнародний договір, що у нормативній формі встановлює цілий комплекс важливих стандартів, підпорядкованих єдиній меті – дотриманню і захисту  прав приватних (фізичних і юридичних) осіб.[2] Виразною ознакою Конвенції є те, що держави як сторони цього міжнародного договору приймають на себе обов’язки стосовно прав третіх осіб – людей, приватних підприємств, установ і організацій.  Приєднуючись до Конвенції, суб’єкти міжнародного права не отримують від своїх контрагентів жодних корисних благ чи нових правомочностей. Натомість, акт приєднання є виразом згоди відповідної країни забезпечувати на своїй суверенній території єдиний із іншими суб’єктами договору режим дотримання прав людини.

У цьому зв’язку постає питання, чи відрізняється, а якщо так, то в чому саме виражена специфіка тлумачення Конвенції порівняно із міждержавними угодами, які встановлюють взаємні права і обов’язки сторін?   

У теорії міжнародного права поширений поділ міжнародних договорів на «договори-закони” (фр. traites-contrats) і «договори –контракти” (фр. traites-lois) [9]. Концепція цього поділу розроблялася, починаючи з ХІХ ст. насамперед у французькій доктрині міжнародного права [25, S. 21, 22]. Основним недоліком цієї теорії є те, що відповідно до її  положень договори-контракти не мають нормативного характеру, а отже, повинні бути виключені з переліку джерел міжнародного права.[3]

Однак уявляється, що специфіку «договорів-законів» та «договорів-контрактів» не слід пов’язувати з проблемою нормативності джерел міжнародного права. Зокрема, Гугенхайм писав, що виділення «договорів-законів» пояснюється не стільки їх юридичною природою, скільки саме особливостями тлумачення.[4] Німецький дослідник Бернхард цілком слушно відзначає, що тлумачення двосторінкового міждержавного договору поставки певних товарів та договору про воєнний союз не можна розглядати в межах однієї інтерпретаційної моделі [25, С. 108]. З іншого боку, як ми відзначали на початку статті, Конвенція спрямована на впровадження у кранах-членах певного єдиного режиму поваги і захисту прав людини. І в цій частині очевидна засаднича схожість міжнародних угод в сфері прав людини із договорами про створення воєнних союзів та інших подібних актів: всі вони встановлюють нормативні правила і, як наслідок, – координують поведінку договірних сторін у тій чи іншій сфері міжнародних відносин. Отже, з метою абстрагування від проблеми нормативності джерел міжнародного права, ми, розглядаючи особливості тлумачення «договорів-законів», позначатимемо їх терміном «координуючі».[5] Натомість, «договори-контракти», що передбачають обмін певними благами, набуття певних правомочностей суб’єктами міжнародного права доцільно називати «взаємними». Нижче ми спробуємо визначити головні особливості тлумачення взаємних міжнародних договорів.

У взаємних міжнародних договорах обов’язки завжди кореспондуються з правами договірних сторін: держава приймає на себе зобов’язання виключно в обмін на правомочність, яку уступає їй контрагент. Кореспонденцію прав і обов’язків можна описати формулою “ніхто не приймає на себе більше обов’язків, ніж це є вигідним з огляду на отримувані права”. Саме у цьому співвідношенні прав і обов’язків знаходить своє відображення державний суверенітет [2, С. 72; 13, С. 23, 397-411]. Пропорційний розподіл прав і обов’язків між учасниками договору слугує реалізації принципу юридичної рівності суверенних держав, який означає, що жодний контрагент не може нав’язувати іншому свою волю, обов’язки без його згоди [1, С. 312; 6, С. 149; 31, p. 67). Власне, ефективність тлумачення для договірних сторін у цьому випадку напряму залежить від  пропорційного розподілу взаємних прав і обов’язків [30, S. 274, 275]. Недопустимим слід вважати таке тлумачення взаємного міжнародного договору, що зумовлюватиме диспропорцію між об’ємом набутих зобов’язань і обсягом прав суверена. Тобто, принцип суверенної рівності дає підстави договірній стороні визнати неприйнятним таке тлумачення мети договору контрагентом, яке призводить до невигідного співвідношення прав і обов’язків.[6]

Якщо мовне тлумачення взаємного міжнародного договору не дозволяє контрагентам прийти до певного єдиного розуміння договірних положень, діє правило “серед кількох можливих інтерпретацій договору слід обирати ту, яка зумовлює мінімальний об’єм зобов’язань для сторін” [24; 31; 22, С. 400-402]. Пов’язаним із цим правилом є правило “сторона не повинна виконувати більше зобов’язань, ніж вона прийняла на себе в момент згоди” (in dubio mitius) [28, S. 170]. Тобто, договір підлягає тлумаченню згідно суб’єктивних намірів, якими керувалися сторони під час його укладення. Ця особливість обумовлює пріоритетність юридичної інтерпретації на основі суб’єктивного підходу із застосуванням історичного методу.

Взаємні міжнародні договори виступають як своєрідні «класичні» акти міждержавних відносин, укладення яких практикувалися з часу виникнення самих суверенів.  Однак стрімкий розвиток інтернаціональних відносин у позаминулому і минулому столітті, ускладнення світового господарства, тенденції глобалізації тощо зумовили потребу у координації дій (поведінки) суб’єктів міжнародного права у тих чи інших сферах міжнародного життя. Звертаючись до питання про особливості тлумачення координуючих договорів, слід відзначити, що ці акти неодмінно передбачають спільну мету. Адже без спільної мети координуюча функція міжнародного права втрачає сенс.  Приєднання держави до координуючої угоди з іншою метою, ніж та, що визначена у її тексті, перетворює загальний процес міжнародно-правового регулювання на фікцію.

Спільна мета може полягати у забезпеченні дотримання сторонами бажаної поведінки, певного єдиного режиму правового регулювання тощо. Наприклад, спільною метою координуючого міжнародного договору є дотримання мирного стану [33] або попередження геноциду [34]. Як відзначив Міжнародний суд ООН в останньому випадку, у координуючому міжнародному договорі сторони не мають жодних власних інтересів; вони мають лише загальний інтерес, а саме досягнення тих високих цілей, які складуть рацію існування цього договору.[7] Таким чином, можна вести мову про іманентну цілеобумовленість координуючих міжнародних договорів. В контексті нашого дослідження важливо визначити, як ця властивість координуючих міжнародних договорів впливає на процес їх тлумачення.

Розглядаючи специфіку тлумачення цих договорів, слід також прослідкувати зв’язок між цілеобумовленістю міждержавної координації і питанням національного суверенітету. Насамперед, впадає в око, що внаслідок укладення координуючих договорів держави «самі собі” створюють правила належної поведінки, яких зобов’язуються дотримуватися. Система міжнародних відносин звісно не передбачає жодних інструментів наднаціонального офіційного примусу,[8] суб’єкти міжнародних правовідносин – принципово суверенні утворення. Тому готовність координувати свою власну поведінку із поведінкою інших сторін міжнародного договору заради певної спільної мети є нічим іншим, як свідченням добровільного обмеження власної свободи дій (суверенітету).[9] На це звертав увагу ще у ХІХ ст. відомий німецький вчений  Г. Єллінек, відзначаючи, що оскільки держава укладає договір свідомо і керуючись своєї волею, то її дії являють собою акт добровільного самозобов’язання.[10] Більш розширеним формулюванням позиції Єллінека можна вважати тезу американського вченого 50-х рр. ХХ ст. Вішера: безумовним наслідком прийняття державами договірних зобов’язань є заборона посилання на суверенітет у тих сферах, де їх свобода суджень, рішень або дій обмежена договором.[11]

Сучасний німецький дослідник Зайдль-Гооенфельдерн розвиває тези Єллінека, Вішера та ін. таким чином: надаючи свою згоду дотримуватися певного єдиного режиму дій, держави обмежують свій суверенітет у тому плані, що більше не можуть спростувати спільну мету відповідної міжнародної угоди, посилаючись на власні суб’єктивні індивідуальні наміри (цілі) під час її укладення [36, S. 250]. Що стосується проблеми тлумачення, то тут важливо враховувати, що, як зазначає А. Талалаєв,  укладаючи міжнародний договір та визначаючи спільну мету, кожна із договірних сторін може мати й свої індивідуальні цілі, які, зокрема, можуть суттєво відрізнятися від спільної мети; але такі індивідуальні наміри не мають жодного юридичного значення, постільки вони не відображені у тексті договору [18, С. 101].

Отже, ми бачимо, що координуючі міжнародні договори, на відміну від взаємних угод, завжди обумовлені спільною метою, що не підлягає спростуванню заради суверенних індивідуальних намірів, якими могли керуватися сторони в момент укладення договору або приєднання до нього. Відповідно, особливістю тлумачення координуючих міжнародних договорів (з умови недостатності мовної інтерпретації) є першочергове врахування спільної мети, що відображена саме у чинному тексті угоди.[12] Пріоритет об’єктивного підходу у тлумаченні координуючих договорів зумовлює потребу у незалежному суб’єкті тлумачення. Практика міжнародних відносин свідчить, що зазвичай держави-члени координуючих міжнародних договорів делегують повноваження з офіційного тлумачення різноманітним вторинним суб’єктам права – міжнародним контрольним органам і організаціям [7, C. 93; 20, C. 38; 3, C. 119]. Як зазначав Лукашук, міжнародні організації сприяють досягненню єдиного розуміння міжнародно-правових норм, вони здійснюють безпосередній вплив на цілеспрямоване функціонування системи відносин за міжнародним договором за умов відсутності наддержавної влади [8, С. 141].

Тлумачення координуючих міжнародних договорів у радянській доктрині міжнародного права.

Зважаючи на те, що науковий доробок радянських учених-міжнародників продовжує займати значне місце й у сучасній українській науковій доктрині, варто окремо розглянути підходи до вирішення проблеми тлумачення координуючих міжнародних договорів у теорії і практиці радянського (соціалістичного) міжнародного права. Розпочнемо, власне, з  поглядів на проблему державного суверенітету договірних сторін.

Основоположною для радянської доктрини міжнародного права була концепція класичного суверенітету, як вона діє в контексті взаємних міжнародних договорів.[13] Характерною у цьому зв’язку виглядає позиція одного із засновників радянської доктрини міжнародного права Коровіна: “У той час, як загальний розвиток європейського міжнародного права йде у бік звуження змісту поняття суверенітету, з метою все більш ускладненого переплетіння та взаємозалежності сучасних державних утворень - (...) до універсального банку та світового тресту - радянська Росія покликана бути чемпіоном доктрини “класичного” суверенітету, оскільки його формальна замкненість слугує юридичним панцером, що захистить її від впливу (...) капіталістичних держав”.[14] Неодмінність обмеження державного суверенітету через укладення координуючих міжнародних договорів знаходило своє визнання. Але відбувалося це цілком опосередковано – через підкреслення неістотності індивідуальних намірів сторін, що укладають міжнародний договір, або ж через відзначення ролі незалежних організацій у здійсненні контролю за дотриманням міжнародних договорів.[15]

У цілому, враховуючи позицію Коровіна та його наступників, можна стверджувати, що вже починаючи з 20-х рр. минулого століття провідними теоретиками відчувалася ідеологічна небезпека, що криється у визнанні обмеження державного суверенітету внаслідок укладення координуючих міжнародних договорів [5, С. 122, 123]. Відзначалася неможливість обмеження суверенітету в умовах, коли на міжнародній арені діяли держави з принципово різними соціально-економічними системами [2, С. 69]. Впродовж усього періоду розвитку радянського міжнародного права для його теоретиків було характерним сприйняття міжнародних договорів з капіталістичними країнами виключно в контексті принципу взаємної вигоди, що, звичайно, принципово унеможливлювало і будь-яке обмеження суверенітету (насправді, як ми бачимо, правило взаємної вигоди діє лише у міжнародних договорах, що встановлюють певні взаємні права й обов’язки, див. вище).  Цікаво, що у “західній” літературі розбіжність між державами на рівні ідеологій суспільного устрою (“ідеологічне суперництво”) розглядалася  як фактор, що негативно впливає на розвиток міжнародного договірного права в цілому. Як відзначав німецький дослідник Бленк-Кноке, в умовах ідеологічного суперництва можливий розвиток лише загальних засад спільної орієнтації, при цьому зберігається небезпека викривленого сприйняття однією договірною стороною дій інших держав-учасниць [26, S. 98]. Тобто, ідеологічні розбіжності ускладнювали об’єктивне тлумачення координуючого міжнародного договору відповідно до спільної мети, оскільки вона набувала різних відтінків у капіталістичних та соціалістичних країнах. 

Очевидно, що саме ідеологічними побоюваннями пояснюються непоодинокі випадки, коли представники СРСР намагалися вивести на перший план історичний метод тлумачення Статуту ООН, обстоюючи, таким чином, пріоритет суб’єктивного підходу.[16] Ідеологічні мотиви пояснюють й вельми суперечливу тезу, висунуту представником СРСР Вишинським у 1947 р. під час обговорення Загальної Декларації прав людини, а саме, про недопустимість обмеження суверенітету країни у питаннях забезпечення прав людини [21, С. 51]. Поряд із цим, радянське міжнародне право цілком допускало обмеження міжнародного суверенітету в межах т.зв. “соціалістичної інтеграції”, оформленої координуючими договорами про створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) та Організації Варшавського Договору (ОВД). У літературі відзначалося, що загальні принципи міжнародного права, до яких належав й принцип “класичного” суверенітету, регулюють відносини між державами з різними соціальними устроями, між якими існують “антагоністичні” протиріччя; натомість, між соціалістичними країнами цих протиріч бути не може, а отже, їх відносини будуються на особливих принципах соціалістичного інтернаціоналізму [10, С. 195, 199]. Цікаво також, що поряд з єдністю “класових спрямувань” соціалістичних держав відзначалася також й певна єдність глобальних цілей капіталістичних країн, яка полягала у розвитку “західної” демократії, захисті “західних” цінностей – свободи, рівності та громадянської участі [14, С. 291].

В цілому, соціалістичні держави не могли тлумачити свої зобов’язання перед іншими «братніми» країнами із суб’єктивних позицій, всупереч спільній меті, яка полягала у захисті світового соціалістичного устрою та його утвердженні, а також похідних – товариської взаємодопомоги, братського співробітництва, спільного захисту досягнень соціалізму тощо [12, С. 117, С. 119; 4, С. 55; 18, С. 104; 15, С. 132, 133]. Так, країни-учасниці ОВД у 1968 р. увели війська на територію свого партнера Чехословаччини, не зважаючи на те, що положеннями договору ці дії прямо не обумовлювалися і більше того, проголошувалася відмова від застосування сили та втручання у внутрішні справи договірної сторони [21, С. 58]. У цьому випадку ми маємо яскравий приклад тлумачення договору з орієнтацією на його загальну мету: керуючись метою утворення організації, що полягала у спільному захисті соціалістичного устрою, країни-учасниці обрали найбільш результативний засіб реагування – застосування військової сили.[17]

Отже, радянська доктрина міжнародного права допускала пріоритет об’єктивного підходу у тлумаченні координуючих договорів, укладених між країнами соціалістичної системи. Натомість в контексті договорів з капіталістичним світом обстоювалася теза про непорушність державного суверенітету. Відповідно, в процесі тлумачення таких договорів індивідуальні наміри і цілі суверенних суб’єктів міжнародного права отримували перевагу перед спільною (об’єктивною)  метою.  В цілому, єдине розуміння мети координуючих договорів державами з протилежними суспільними устроями було не можливим з причин ідеологічного характеру.

Таким чином, специфіка координуючих міжнародних договорів полягає у їх іманентній обумовленості спільною метою, яка під час тлумачення правових норм отримує пріоритет перед суб’єктивними цілями і намірами окремих договірних сторін. Необхідність забезпечення єдиного розуміння спільної мети всіма учасниками координуючих міжнародних договорів підвищує роль і значення незалежних суб’єктів тлумачення. Саме цим суб’єктам (міжнародним контрольним органам, організаціям) зазвичай делегується право здійснювати офіційне тлумачення відповідних положень договору. Стверджуючи це, ми, однак у жодному разі не розглядаємо об’єктивний і суб’єктивний підходи до тлумачення міжнародних договорів як певні взаємовиключні категорії. Застосування історичного методу в межах суб’єктивного підходу під час тлумачення координуючих міжнародних договорів в принципі можливе, хоча й має субсидіарний характер. І навпаки, ніщо не заважає реалізовувати об’єктивний підхід у тлумаченні взаємних договірних зобов’язань у тому випадку, коли жодний з контрагентів не оспорює взаємовигідність відповідної угоди. 

Література

1.  Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право: основи теорії / За ред. В.Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2002. – 608 с.

2.  Василенко В.А. Государственный суверенитет и международный договор // Ежегодник советского международого права. – 1971. – С. 60-76.

3.  Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 180 с.

4.  Вельяминов Г.М. Социалистическая интеграция и международное право. – М.: Международные отношения, 1982. – 272 с.

5.  Игнатенко Г.В. Международное право и общественный прогресс. – М.: Международные отношения, 1972. – 151 с.

6.  Лукашук О.И. Задачи и принципы толкования норм современного международного права // Советский ежегодник международного права. – 1984. – М.: Наука, 1985. – С. 146-157.

7.  Лукашук И.И., Лукашук О.И. Толкование норм международного права. – М.: Nota Bene, 2002. – 432 с.

8.  Лукашук И.И. Механизм международно-правового регулирования. – К.: Вища школа, 1980. – 164 с.

9.  Мережко О.О. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми теорії та практики: Монографія. – К.: Таксон, 2002. – 344 с.

10.  Международное право: Учебник / Под ред. Н.Т. Блатовой. – М.: Юридическая литература, 1987. – 544 с.

11.  Мингазов Л.Х. Правомерное поведение государств – предпосылка эффективности международно-правовых норм // Российский ежегодник международного права. – 1998-1999. – Спб.: Россия-Нева, 1999. – С. 108-130.

12.  Новопашин Ю.С., Фельдман Д.М. Принципы международных отношений нового типа // Социалистический интернационализм. Теория и практика международных отношений нового типа. – М.: Политиздат, 1979. – 422 с.  – С. 98-135.

13.  Палієнко М.І. Проблема суверенітету сучасної держави. – Х.: Пролетар, 1929. – 458 с.

14.  Пунжин С.М. Цель в процессе создания норм международного права // Советский ежегодник международного права. – 1986. – М.: Наука, 1987. – С. 290-296.

15.  Советское государство и международное право / под ред. Ф.И. Кожевникова и др. – М.: Международные отношения, 1967. – 312 с.

16.  Стародубцев Г.С. История возникновения и развития международного права // Международное публичное право: учеб. / Л.П. Ануфриева и др.; отв. ред. К.А. Бекяшев. – 3-е изд. – М.: Проспект, 2004. – 928 с. – С. 61-96.

17.  Талалаев А.Н. Юридическая природа международного договора. – М.: ИМО, 1963. – 263 с.

18.  Талалаев А.Н. Венская конвенция о праве международных договоров. Комментарий. – М.: Юридическая литература, 1997. – 336 с.

19.  Тимченко Л.Д. Международное право. – Х.: Консум, 1999. – 526 с.

20.  Трагнюк О.Я. Тлумачення міжнародних договорів: теорія і досвід Європейських міжнародних судових органів: Дис. ... канд. юр. наук: 12.00.11. / Нац. юр. акад. ім. Я. Мудрого. – К., 2003. – 205 арк.

21.  Чалидзе В.Н. Права человека и Советский союз. – Нью-Йорк: Хроника, 1974. – 304 с.

22.  Шуршалов В.М. Основные вопросы теории международных договоров. – М.: Изд-во АН СССР, 1959. – 472 с.

23.  Admission of a State to Membership in the United Nations. Advisory Opinion of 28.05.1948 // ICJ Reports. – 1948. – P. 57.

24.  Article 3, Paragraph 2, of the Treaty of Lausanne (Frontier between Turkey and Iraq). Advisory Opinion of 21.11.1925 // PCIJ-Publications. – 1925. – Ser. B. – No. 12. –p. 25.

25.  Bernhardt R. Die Auslegung völkerrechtlicher Verträge. – Köln, Berlin: Heymanns, 1963. – 200 S.

26.  Blenk-Knocke E. Zu den soziologischen Bedingungen völkerrechtlicher Normenbefolgung. Die Kommunikation von Normen. – Ebelsbach: Rolfgremer, 1979. – 312 S.

27.  Certain Expences of the United Nations. Advisory Opinion of 20.07.1962 // ICJ Reports. – 1962. – P. 151.

28.  Doehring K. Völkerrecht. 2. Aufl. – Heidelberg: Müller Verlag, 2004. – 556 S.

29.  Fitzmaurice G. The Law and procedure of the International Court of Justice. Treaty interpretation and certain points // The British Yearbook of International Law. – Vol. 27. – Oxford, 1951. – P. 2-83.

30.  Krüger H. Das Prinzip der Effektivität // Festschrift für Jean Spiropoulos. – Bonn, 1957. – S. 265-284.

31.  Lauterpacht H. Restrictive Interpretation and the Principle of Effectiveness in the Interpretation of Treaties // The British Yearbook of International Law. – 1949. – Vol. 26. – P. 48-80.

32.  The Lotus Case. Judgement of 07.09.1927 // PCIJ-Publications. – 1927. – Ser. A. – No. 10. – p. 188.

33.  Interpretation of peace Treaties with Bulgaria, Hungary and Romania. Advisory Opinion of 18.07.1950 // ICJ Reports. 1950. – P. 221.

34.  Reservations to the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide. Advisory Opinion of 28.05.1951 // ICJ Reports. 1951. – P. 15.

35.  Schweisfurth T. Sozialistisches Völkerrecht? – Berlin u.a.: Springer, 1979. – 615 S.

36.  Seidl-Hohenveldern I. Das Recht der internationalen Organisationen. – 7. Aufl. – Köln: Heymanns, 2000. – 423 S.

[1] Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції. Закон України від 17.07.1997 року № 475-97/ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. -  № 40. -  Ст.  263.

[2] Див. Преамбулу Конвенції.

[3] Ґрунтовна критика теорії поділу міжнародних договрів на «закони» і «контракти» подана у роботі радянського вченого-міжнародника А.Н. Талалаєва [17, С. 140-164].

[4] Цит. за Трагнюк [20, C. 72].

[5] Слід відзначити, що координуюча властивість норм міжнародного права підкреслюється у роботах багатьох українських вчених-міжнародників, зокрема, В. Мисиком та Л. Тимченком [19, С. 53; 1, С. 164 відповідно].

[6] У якості виключення можна розглядати міжнародні договори, що укладаються у результаті військової перемоги над агресором (супротивником) і у яких основний об’єм зобов’язань несе переможена сторона [2, С. 73]. 

[7] Детальний аналіз практики Міжнародного суду ООН з питання, що розглядається, подано у роботі німецького дослідника Фіцмауріце [29].

[8] Ця теза, звичайно, не виключає існування у практиці міжнародних відносин певних неофіційних засобів тиску, але такі засоби – предмет міжнародної політики, не права.

[9] В межах цього дослідження ми не торкаємося питання, чим саме обумовлюється готовність держави добровільним чином обмежити свій суверенітет, підкорюючись тим загальним правилам поведінки, що відображені у відповідному координуючому договорі, але у літературі це, як правило, пов’язується із сукупністю політичних і соціально-психологічних чинників (докладніше Л.Х. Мінгазов [11]).

[10] Jellinek G. Die Rechtliche Natur der Staatenverträge, Wien, 1880,  цит. за роботою В.А. Василенко [2, С. 60].  Теорія обмеження суверенітету внаслідок прийняття міжнародних зобов’язань набула загального поширення у науці міжнародного права, підтримувалася й російськими вченими дореволюційного періоду А. Алєксєєвим, Ф. Лістом, Ф. Мертенсом, [так само].

[11] de Visscher Ch. Theory and Reality in Public International Law. – Princeton, 1957, цит. за роботою В.А. Василенко [2, C. 61].

[12] Цільова орієнтація тлумачення в межах об’єктивного підходу; порівн. із ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року.

[13] Див. роботи Е.А. Коровіна, И.Д. Лєвіна, В.А. Дорогіна, В.А. Туманова, И.П. Бліщенко, Н.А. Ушакова, Б.Л. Манеліса та ін. [2, С. 64].

[14] Цит. за Стародубцевим [16, С. 91].

[15] Серед авторів, які прямо заявляли про обмеження міжнародного суверенітету як закономірний наслідок добровільного прийняття міжнародних зобов’язань координуючого характеру можна назвати В.В. Євгеньєва та Г.Б. Агабекова, однак їх пропозиції не знайшли підтримки серед переважної частини наукової спільноти, [2, С. 63].

[16] Див., наприклад, окрему думку судді Кирилова при розгляді питання про порядок прийому нових членів в ООН [23], або позицію представника СРСР Тункіна у справі стосовно фінансового утримання ООН [27, p. 397].

[17] В цілому, концепція соціалістичної інтеграції і її наслідків в аспекті міжнародно-правових зобов’язань соціалістичних країн докладно вивчалася Вельяміновим [4]. Із західних дослідників – насамперед Швайсфуртом [35].