Життя як диво

Українські пацієнти де-факто не мають права на компенсацію завданої лікарями шкоди.Нація виживає як може, і навіть неймовірно, що нас усе ще 48 мільйонів

Якщо ви разом із донорською кров’ю отримали «доважок» у вигляді стафілокока, не надто сподівайтесь на відшкодування моральних та фізичних збитків, а також витрат на подальше лікування. По-перше, в Кримінальному кодексі України обумовлена відповідальність за зараження людини вірусом імунодефіциту або «іншої невиліковної інфекційної хвороби». Отже, стафілокок до уваги не береться  - так само, як, наприклад, лікарська недбалість при лікуванні перелому, що призвела до гангрени, ампутації кінцівки, а відтак - і до інвалідності.
По-друге, якщо ви все-таки позиватиметесь до суду, слід мати на увазі, що боротьба попереду - довга і виснажлива, а всі експертизи, необхідні для обгрунтування ваших претензій, робитимуть ті ж таки лікарі - колеги ваших кривдників. По-третє, не сподівайтесь також на те, що виграний вами суд слугуватиме серйозним уроком для всіх непорядних або просто бездарних ескулапів - навіть якщо ваше немовля (народжене цілком здоровим) задихнулось у пуповині через те, що акушер вийшов на перекур, а медсестри якраз ділили вміст презентованого їм конверта, всій компанії «дістанеться» по три роки позбавлення волі. І це тільки тоді, якщо винесе обвинувачувальний вирок. Якщо ж дитина вижила, але залишилась калікою,  бригада медиків може відбутися просто штрафом.
 
Лікар пацієнтові - лютий друг?!
 
  Час від часу в медіа з’являються історії про лікарські помилки та постраждалих через них людей. Дехто з останніх і досі потерпає через непрофесійність медиків, дехто - вже помер. «Дзеркало тижня» розповідало якось про те, як травмованому на виробництві механізатору при наданні допомоги занесли ВІЛ-інфекцію. Як не дивно, постраждалий зумів виграти суд проти районної лікарні, але не отримав жодної копійки компенсації - сума відшкодувань дорівнювала річному бюджету лікарні. У разі її виплати лікарню довелося б закривати.
  Іншого разу ЗМІ писали про восьмирічну дівчинку з Тернополя, яка не прокинулася після нескладної і аж ніяк не пов’язаної з ризиком для життя операції з вирівнювання ноги. В даному разі не йшлося не те що про компенсацію, а навіть про встановлення обставин, за яких померла ця дитина, про найменше службове розслідування абощо. Батькам дівчинки повідомили тільки те, що їхню дитину неможливо було врятувати, а от від чого її «рятували» на операційному столі - залишилось таємницею.
  Нарешті, не можна не згадати і Харківський пологовий будинок №6, де породіллям повідомляли про смерть немовлят, не даючи при цьому ані тіл для поховання, ані пояснень щодо причини смерті дітей. Тут, щоправда, говорити про лікарську помилку недоречно, треба вести мову про злочин, от тільки факт викрадення немовлят працівниками пологового будинку і ймовірного продажу дітей для вилучення у них донорських органів так і залишився недоведеним. Власне, і про результати розслідування цієї жахливої справи ніхто не поінформував громадськість, тож навіть невідомо, чи завершене це розслідування взагалі. Проте справа харківських лікарів є не менш вибуховою, ніж справа Гонгадзе - як завжди, це краще зрозуміли на Заході, адже недарма з місією розібратися у долях українських немовлят до Харкова та до Києва свого часу приїжджала представниця ПАРЄ Рут-Гебі Вермот-Менголд. Пані Вермонт-Менголд нарахувала близько трьохсот випадків зникнення новонароджених і всього лише три кримінальні справи, порушені за даним фактом. Жодна з них, до речі, так і не була розкрита.
  У нас же подібної статистики взагалі не веде ніхто. Так само, як ніхто не підраховує кількість лікарських помилок, тобто кількість звернень громадян до суду, і - особливо! - кількість смертей внаслідок неналежного лікування. Принаймні такими цифрами ніхто не опікується офіційно. Деякі дані можна знайти, приміром, на сайті Ради iз захисту прав пацієнтів (www.medlaw.org.ua) або ж на подібних сайтах, яких щороку більшає, однак, попри все, не можна не визнати: захист прав хворих має в Україні аматорський характер, такий захист є малоефективним і цікавим передовсім для ЗМІ. А також, ясна річ, для постраждалих через лікарськi помилки, які сподіваються знайти однодумців і вибудувати стратегію боротьби за свої права.
 
Хворому апелювати ні до кого
 
  Якщо про закони, писані в Україні, прийнято казати, що вони - як дишло, то у випадку з правами хворих не знаєш навіть, із чим порівняти ситуацію. Жодного закону про захист пацієнтів досі не існує. Квола спроба прийняти подібний акт була на початку 2003-го року, коли на розгляд Верховної Ради було подано законопроект про права пацієнтів, внесений нардепом Сергієм Шевчуком. Як iшлося в пояснювальній записці до цього документа, «законопроект визначає і конкретизує права пацієнтів у контексті основних прав людини в галузі охорони здоров’я, формує систему, за допомогою якої кожна людина отримує можливість користуватися цими правами та бути захищеною від будь-яких порушень, забезпечити повагу до гідності пацієнта, залучаючи, у разі необхідності, засоби правового захисту».
  Рік по тому, в березні 2004-го, Кабмін рекомендував доопрацювати законопроект у частині захисту персональних даних. Минав час, але подальших зрушень у розгляді законопроекту не спостерігалося. Більше того, народнi депутати України, які на тоді були членами парламентського комітету з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства зареєстрували проект постанови Верховної Ради України про відхилення закону Шевчука. Одна з тих, хто ставив підпис під такою поставою, - «нашоукраїнка» Лілія Григорович - в Раді нового скликання також працює у комітеті «здоров’я». «УМ» поцікавилась у пані Лілії, які недоліки знайшли народні депутати в єдиному на сьогодні законопроекті про захист прав пацієнтів. Вона відповіла коротко: «До нього було чимало зауважень. Це, знаєте, дуже тонка матерія...». Погоджуємось, але чи планується найближчим часом розгляд альтернативного документа, що пройшов би випробовування на «тонкість»? Григорович відповідає заперечно: ні, це питання актуальне, але подібної законодавчої ініціативи наразі ніхто ще не виявив. Верховна Рада, як ми знаємо, досі визначається з форматом коаліції, і хоча «коаліціада» теж може претендувати на потрапляння у розряд «хронічних», чи то пак «клінічних» явищ, даної теми це однак не стосується. 
  Отже, закону про захист інтересів хворих немає. Про кримінальну відповідальність за лікарську помилку - говорили вище (ця відповідальність фактично не прописана законодавцем, тож застосувати відповідні параграфи КК у суді буде надзвичайно важко). Проте, як зазначив у коментарях для «УМ» відомий правозахисник і лікар Семен Глузман, головна проблема -навіть не в тому, що ту чи іншу статтю Кримінального кодексу складно застосувати через нечітко виписані або надто вузько сформульовані положення. Проблема в тому, що свого часу Мiнiстерство охорони здоров’я пролобіювало віднесення експертної медичної діяльності до своїх прерогатив, тоді як згадана сфера діяльності мала б бути у віданні Міністерства юстиції. Будь-які експертизи здійснюються силами Мін’юсту, і тільки медичні чомусь залишаються парафією Мінздорову. Адже не може обвинувачений чи підозрюваний сам себе перевіряти - це нонсенс, наголошує Глузман. «Уявіть собі суддю, який, до речі, зовсім не хоче братися за «медичну» справу, - говорить він. - Суддю, який абсолютно не розуміє, що відбулося з позивачем, і тому в усіх своїх висновках покладається на дані медичної експертизи. А експертизу цю зробило те саме відомство, якому підпорядкований відповідач. Додайте до цього кругову поруку, і ви зможете зробити висновок про судові перспективи подібної справи», - каже Глузман.
 
Дещо з курсу виживання
 
  Що ж у таких умовах робити українському пацієнту? Подавати в суд, радить Глузман. Саме так, хай би як не парадоксально це звучало. Бо під масою судових позовів стара система (принаймні - експертна) може рухнути. Зрештою, суддям може набриднути бути цапами-відбувайлами і ділити нарікання на свою роботу разом з медиками. До речі, авторка знайшла в інтернеті дані про те, що в Петербурзі значно покращилась якість стоматологічних послуг - після цілої зливи заяв до суду, поданих потерпілими та їхніми адвокатами. Вони буцімто вирішили триматись разом і до останнього. В свою чергу лікарі мусили чимось відповісти на оголошену їм війну. Зваживши всі «за» та «проти», ескулапи зрозуміли, що дешевше не економити на пацієнтові, ніж потім виплачувати йому відшкодування.
  Можна помріяти також про страхову медицину або про прийняття цілого законодавчого пакету, де був би і закон про права пацієнтів, і встановлені та затверджені вимоги до якості медичних послуг, виписані норми щодо їхнього надання... Та поки що законодавець лише проголошує загальні фрази про «актуальність питання», але гасла ці нічого не міняють. Громадські ж організації складають список вимог (на кшталт «Запровадити ефективні незалежні механізми розслідування смертей, особливо тих, що були заподіяні діями представників правоохоронних органів і працівниками медичних закладів») і адресують їх невідомо кому і невідомо для чого, знаючи заздалегідь про нульовий ефект вiд цього.
  Ще один спосіб уникнути проблем - просто не хворіти. Нічим і ніколи. Але це також з області фантастики. А якщо вже хворіти - пам’ятати при цьому: не кожен лікар в Україні - обов’язково поганий. Але кожен поганий лікар в 9 iз 10 випадкiв залишається непокараним. А так не повинно бути.
 
СТАТИСТИКА
 
  Дещо з минулорічних даних щодо дотримання прав пацієнтів в Україні:
  - 6 пацієнтів із 10 мають досвід порушення їхніх прав у лікувальних закладах;
  - лише 7 пацієнтів зі 100 вдалися до, вiдповiдно до закону, захисту своїх прав;
  - 7 із 10 громадян вважають марним захищати свої права в органах охорони здоров’я за допомогою законів;
  - кожному 2-му пацієнту не надавали правдивої інформації в лікарні про стан його здоров’я та прогноз на майбутнє;
  - кожен 3-й пацієнт вказав на факт розголошення конфіденційної інформації про його стан здоров’я;
  - кожен 2-й пацієнт повідомив, що йому не було надано своєчасну інформацію про заплановані втручання та їхній вплив на організм з боку медичного персоналу;
  - кожен 2-й пацієнт не знає про існування права вільного вибору та заміни лікаря (За матеріалами інформаційного бюлетеню «Громадянські права пацієнта в Україні»).
 
БУКВА ЗАКОНУ
 
  Кримінальний кодекс України дуже своєрідно підходить до покарання «медичних» злочинів. Останнім присвячено лише кілька статей ККУ (при цьому в них не завжди зрозуміло, про кого саме йдеться - про лікарів чи просто громадян).
  Так, стаття 130 говорить про НАВМИСНЕ зараження людини вірусом імунодефіциту; «дзеркальна» до неї 131-ша стаття - про НЕНАЛЕЖНЕ ВИКОНАННЯ ПРОФЕСІЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ, що призвело до зараження пацієнта ВІЛом або іншою невиліковною інфекційною хворобою. Санкція ст. 130 - до десяти років позбавлення волі, ст.131 - до трьох років.
  Стаття 133: «Зараження венеричною хворобою». В цій статті йдеться НЕ ПРО ЛІКАРЯ, а про людину, «яка знала про наявність у неї цієї хвороби»... Злочинна недбалість медиків щодо погано простерилізованого інструментарію абощо авторів даного параграфа явно не цікавила.
  Стаття 137: «Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей». З контексту формулювань цієї статті неможливо з’ясувати, хто ж є її головними «героями» - чи то лікарі, чи то вихователі дитсадка, чи батьки дитини, чи хтось іще... В будь-якому разі смерть дитини внаслідок вищезгаданого «неналежного виконання обов’язків» карається позбавленням волі строком до трьох років. Натомість у статті 140 («Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником») чітко визначений суб’єкт її дії - нарешті йдеться про медиків! - але немає дефініції «неналежного виконання». Проте санкція і цієї статті доволі м’яка: в разі виникнення «тяжких наслідків» для пацієнта (яких саме - не вказано) винна особа карається позбавленням волі строком до трьох років (як максимум) або ж забороною займатися професійною діяльністю строком до п’яти років (як мінімум).

http://invak.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1062&Itemid=0