Коментар Євгена Захарова до перебігу політичних подій (квітень 2007 р.)
Оприлюднення Указу Президента України В.Ющенка «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» № 264/2007 було подібним до зняття кухарем кришки з каструлі, у якій кипить суп: ще мало-мало і кришка б злетіла сама. Конфлікт між різними політичними силами та між політикумом в цілому і суспільством вже набував рис кульмінації.
Сьогодні кипіння продовжується: воно переведено в площину конституційності/неконституційності Указу і, відповідно, проведення чи не проведення дострокових виборів парламенту. Дискусія на цю тему є різновидом старого спору про пріоритетність природного чи позитивного права. Навіть українські правники, відомі своєю інтелектуальною чесністю, погляди яких раніше в основному збігалися, сьогодні розділилися на дві групи: одні вважають, що Указ № 264/2007 суперечить Конституції, інші – що відповідає, при цьому і перші, і другі наводять серйозні аргументи. Проте, я вважаю, що це питання є другорядним. Відповідь на нього нічого не вирішує: якою б вона не була, вона не змінить головну, на мою думку, засаду української політики. А саме: жодна українська політична сила не ґрунтується у своїх діях на праві, навпаки, всі вони постійно зловживають правом. Це зловживання вже набуло розмірів епідемії і схоже на майже невиліковну хворобу.
Українські політики вважають можливим вчиняти будь-які політично доцільні з їхнього погляду дії, не зважаючи на порушення Конституції, законів і принципів верховенства права. Так, колишній спікер парламенту Володимир Литвин свідомо ухилявся від приведення конституційних суддів до присяги, мотивуючи це намаганням забезпечити «порядок» і «стабільність» в державі. Колишній Голова Верховного Суду України Василь Маляренко на час парламентської виборчої кампанії (майже на півроку) пішов у відпустку, формально – через включення його кандидатури до першої п’ятірки кандидатів у народні депутати за списком політичного блоку В.Литвина. Цим своїм кроком колишній Голова Верховного Суду України не тільки порушив спеціальне законодавство про судоустрій та політичні партії, яке забороняє суддям будь-яку політичну діяльність, але й унеможливив свою присутність в офіційній якості на процедурі приведення суддів Конституційного Суду до присяги.
Можна зробити висновок, що парламент намагався в період від жовтня 2005 р. до квітня 2006 р. привласнити собі роль якоїсь «головної влади» в державі. В результаті, він не тільки не призначив належну йому за квотою кількість конституційних суддів, але й не дозволив уже призначеним суддям розпочати свою роботу. Як би різко це не звучало, дії Українського парламенту в даній ситуації необхідно кваліфікувати як небезпечне посягання на принцип конституційної законності, а реалізовані особисто спікером В.Литвином та колишнім Головою Верховного Суду України В.Маляренком політичні стратегії – як, хоча й політично забарвлене, проте пряме зловживання своїм службовим становищем. Нещирість, нечесність, небажання українських політиків називати речі своїми іменами, зневажання дотриманням процедури, зневага до суду і невиконання його рішень, намагання будь-якими засобами перемогти своїх політичних опонентів якраз і мають наслідком сьогоднішню політичну кризу.
Ще один приклад такого ж ґатунку – участь у виборчій кампанії парламентського Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової. Заборона в Законі про Уповноваженого мати представницький мандат означає, що Уповноважений не має жодного юридичного права вчиняти будь-які дії для його набуття в безпосередньому майбутньому. Адже участь у виборчій кампанії в якості кандидата в народні депутати є загальнонаціональною демонстрацією очевидних політичних уподобань, явних партійних пристрастей. Необхідно зважити також на ту обставину, що Ніна Карпачова фактично посідала друге після лідера партії місце у виборчому списку. Все це свідчить про те, що імідж, авторитет та сила посади українського Уповноваженого з прав людини були свідомо поставлені на користь інтересів конкретної політичної сили. Крім того, якщо очевидно незаконною є ціль, вказана в законі, то незаконними мають визнаватися і конкретні умисні кроки до її досягнення. В іншому разі ми мусили б визнати фактичний дозвіл на відверту спекуляцію на законодавчих нормах, на очевидне для громадського загалу зловживання формальним правом, на ігнорування законодавчих гарантій неупередженості Уповноваженого. На жаль, Ніна Карпачова вдалася саме до відвертого зловживання правом під час парламентської виборчої кампанії. В подальшому, будучи обраною до Верховної Ради України, Карпачова не звільнилася добровільно з посади Уповноваженого, чим порушила вимоги закону щодо несумісності цієї посади з депутатською діяльністю.
Приклади зловживання правом можна наводити далі й далі. Воно може бути не тільки у формі дій, а й у вигляді бездіяльності. Так, Президент України був просто зобов’язаний звернутися до Конституційного Суду з питанням щодо відповідності Конституції процедури голосування змін до неї «в пакеті» із змінами до ординарних законів. Але політичні домовленості виявилися для нього важливішими, ніж обов’язки гаранта Конституції та прав людини.
Ще один яскравий приклад зловживання правом – формування правлячої коаліції після парламентських виборів 2006 року. Граючи на недоліках погано прописаних в змінах до Конституції норм про формування коаліції, її намагалися довести фактично до 300 голосів, хоча формально депутати-»перебіжчики» залишалися у складах своїх фракцій.
Українські політики заплуталися в своїх відносинах, образах, зрадах, брехні – як муха в павутинні (чого варті хоча б входження фракції Соціалістичної партії до правлячої коаліції та голосування всією фракцією БЮТ за Закон «Про Кабінет міністрів України», який брутально порушує Конституцію?!). І вони заплутуються все більше завдяки зміні організації української влади, яка запроваджена реформою Конституції. Починаючи з грудня 2004 року Харківська правозахисна група багаторазово і публічно говорила про загрози, які несе цей покруч. Боляче сьогодні спостерігати, як усі прогнози збуваються. Створена конкуренція легітимних і непідробних центрів влади – Президента і Прем’єр-міністра – в межах однієї, виконавчої гілки влади, що призводить до втрати керованості країни. Фактично конституційна реформа створила загрозу державному суверенітету і незалежності взагалі. Вона розірвала єдність зовнішньої і внутрішньої політики, запровадила засади найгіршого політичного колективізму, перетворивши депутатів парламенту на голосуючі автомати, цілком залежні від волі лідерів, можна навіть сказати, власників фракцій. Реформа значно посилила вплив егоїстичних інтересів потужних фінансово-промислових груп на парламент, одночасно зменшуючи доступ народу до влади.
Є ще один бік політичної реформи: це не що інше, як змова багатих проти бідних. Бо принцип Джона Ролза – «нерівність, вигідна всім» – в Україні не діє, і реформа вочевидь гальмує його втілення. І про яку демократію і верховенство права в Україні можна всерйоз говорити, коли безробітний парламентарій здобув собі право одержувати щомісяця приблизно 4 стипендії дійсного члена Національної академії наук України, або приблизно 6 зарплат професора українського університету IV (вищої) категорії, або 12-13 зарплат лікаря вищої категорії, або приблизно 20 зарплат шкільного вчителя вищої категорії, а один діючий депутат парламенту коштує бюджету України як 8 діючих академіків, або 12 професорів, або 26 лікарів-хірургів, або 40 вчителів середніх шкіл. Пенсія ж народного депутата коливається в межах 80-90% від діючої на момент виплати зарплати народного депутата. При цьому вилка зарплат для всіх, хто працює в бюджетних установах, дорівнює співвідношенню 1:40, – такі дані сховані в документах з обмеженим доступом і закриті від громадськості (для порівняння в Західній Європі 1:4, у США – 1:5, – і ці дані є відкритими і визначеними законом).
Згубні наслідки так званої «політичної реформи» вимагають її перегляду. Без цього нові вибори нічого не змінять, оскільки конфлікти закладені на системному рівні. Слід зрозуміти, що зміни, внесені до Конституції, породжують об’єктивні причини політичного протистояння в суспільстві, і тому необхідно переглянути засади української політики, закріплені в Конституції.
Ще один наслідок політичної реформи – втрата довіри до Конституційного Суду. Якщо Президент і парламент мали право тільки призначати по шість суддів терміном на дев’ять років, то відповідно до пореформеної Конституції вони можуть і звільняти призначених раніше суддів (п.26 частини 1 статті 85, п.22 частини 1 статті 106 Конституції). В поєднанні з найбільш високою серед державних службовців зарплатнею суддів Конституційного Суду (60 000 грн. на місяць) це призводить до прямої залежності суддів від тих, хто їх призначив. І як би різко це не звучало, це означає корумпованість Конституційного Суду. Не встигнувши оговтатися після ганьби з рішенням щодо можливості третього терміну Президента Леоніда Кучми, Конституційний Суд був паралізований діями парламенту, а після відновлення роботи він не зміг прийняти жодного рішення, оскільки судді рівно поділені між політичними силами, які контролюють їхнє можливе звільнення. І яке б рішення не ухвалив Конституційний Суд, розглядаючи подання щодо конституційності Указу №264/2007, політики відмовляться його виконувати. Проте це зовсім не виправдовує брутальний тиск на суддів, яких представники опозиції не пускали на робочі місця. Такі засоби згубні для авторитету правосуддя.
Отже, правовий вихід з політичної кризи, на превеликий жаль, не вбачається. А без повернення до права подолання кризи неможливе. Дострокові вибори парламенту без зміни Конституції та виборчого закону нічого не змінять. Таким чином, вихід з політичної кризи можливий тільки шляхом політичних домовленостей між Президентом і парламентом.
На мою думку, конфліктуючі сторони повинні шляхом переговорів укласти політичну угоду на кшталт конституційного договору 1995 року, де був би закріплений шлях до подолання кризи і план дій. До початку переговорів сторони мусять відмовитися від своїх попередніх кроків, які завели всіх в глухий кут: парламент – скасувати Закон про Кабінет міністрів і відмовитися від зміни формату коаліції, Президент – скасувати Указ №264/2007. Сторони мають взяти на себе зобов’язання утримуватися від дій, які змінюють баланс сил, і почати переговори. Як на мене, їх результатом мала би бути угода, в якій буде закріплений наступний план дій:
1. Скасування Закону про зміни до Конституції від 8 грудня 2004 року як документа, процедура прийняття якого порушує розділ ХІІІ Конституції.
2. Прийняття Закону «Про Конституційну Асамблею», який передбачає, що члени Асамблеї позбавляються права обиратися до рад усіх рівнів та обіймати керівні посади в уряді протягом 10 років після прийняття Конституції.
3. Створення Конституційної Асамблеї, яка починає готувати проект нової Конституції.
4. Парламент ухвалює зміни до Закону про вибори до Верховної Ради України, які передбачають відкриті партійні списки і одночасну можливість обирати депутатів за територіальними округами.
5. Парламент ухвалює новий Закон про вибори до органів місцевого самоврядування, повертаючись до мажоритарної виборчої системи.
6. У жовтні 2007 року проводяться дострокові вибори парламенту за новим виборчим законом. Уряд формується відповідно до Конституції, діючої до 1 січня 2006 року.
7. У березні 2008 року проводяться дострокові вибори до органів місцевого самоврядування за новим виборчим законом, одночасно проводиться референдум щодо змін до І, ІІІ та ХІІІ розділів Конституції, якщо вони будуть змінені Конституційною Асамблею.
8. Прийняття нової Конституції.
9. У червні 2008 року проводяться дострокові вибори Президента з повноваженнями, передбаченими новою Конституцією.
10. Призначення нового складу Конституційного Суду України.
Насамкінець зазначу, що тиск Президента, Верховної Ради, Кабінету міністрів на державних службовців – суддів, прокурорів, працівників інших правоохоронних органів тощо має сприйматися усіма як найбільш серйозне порушення етосу державної служби.
P.S. Коли цей текст був закінчений, з’явилося повідомлення, що депутати фракцій БЮТ і «Наша Україна» склали повноваження. Якщо більше 150 депутатів Верховної Ради складуть повноваження, то Рада стає неправомочною, і повинна бути переобрана на дострокових виборах. Але ще раз наголошую: це нічого не змінить, якщо залишити сьогоднішню Конституцію .