Правосуддя визначило: виконувати положення закону України «Про свободу пересування та вільне обрання місця проживання в Україні» не обов’язково
Незважаючи на те, що в Україні за загальним правилом судовий прецедент не визнається джерелом права, слід визнати, що саме він спрямовує та коригує діяльність у сфері правосуддя. У першу чергу це стосується, безумовно, судових рішень Верховного Суду України.
Подібна позиція призводить до ганебної ситуації, коли суди як першої, так і апеляційної інстанції, приймають рішення без будь-якого аналізу об’єктивних даних по справі, всупереч положенням чинного законодавства, а Верховний Суд України «зазирає» лише у назву позову та залишає в силі цілком неправосудні та винесені з численними порушенням рішення судів нижчого рівня.
16 січня 2009 року Червонозаводським районним судом м. Харкова (суддя – Андрущенко Н.М.) було винесено рішення по цивільній справі за позовом В.Ю.О. до В.І.М. про визнання припиненим сервітуту за законом, покладенні обов’язку виконати вимоги законодавства щодо знаття з реєстрації та стягнення вартості комунальних послуг та за зустрічним позовом В.І.М. до В.Ю.О., В.Г.Ф., В.О.І. про відновлення порушеного права, вселення та встановлення сервітуту в квартирі.
Ситуація по даній справі є доволі розповсюдженою та буденною. Позивач В.Ю.О. та його батьки, В.Г.Ф. та В.О.І., мають у приватній власності трикімнатну квартиру у м. Харкові. Коли у 1996 році В.Ю,О. одружився з В.І.М., остання була вселена в дану квартиру та прописана у ній. При цьому, вона запевнила її власників, що у разі якихось обставин вона на проживання в квартирі претендувати не буде. Майнових прав на дану квартиру В.І.М. не мала і не має.
На початку 2007 року В.І.М. знайшла собі коханця – одруженого колегу по роботі та в травні 2007 року пішла від чоловіка, подавши на розлучення. При цьому вона, користуючись м’якістю характеру як чоловіка, так і свекра зі свекрухою, вивезла з квартирі всі речі, які мали хоча б якусь цінність, включаючи й всі наявні в родині грошові кошти. Дитину вона залишила у батька і забрала лише після того, як суд першої інстанції відмовив їй у призначенні аліментів.
Залишаючи родину, В.І.М. запевнила власників квартири, що зніметься з реєстрації до вересня 2007 року, однак в подальшому, коли В.Ю,О. перестав надавати їй щомісячну допомогу у розмірі 200 доларів США, заявила, що принципово не зніметься з реєстрації, оскільки хоче допекти колишніх родичів. І це В.І.М. цілком вдається, оскільки через її реєстрацію в квартирі власники терплять певні незручності: вони мають сплачувати комунальні послуги у більшому розмірі, бо переважна частина з них обраховується на підставі числа зареєстрованих у приміщенні осіб; не можуть оформити субсидію, оскільки В.І.М. не надає їм довідки про свої доходи; житлова площа, яка припадає на кожного мешканця необґрунтовано зменшена тощо.
Видається, що ця ситуація має доволі просто вирішуватись на підставі чинного законодавства. Для підтвердження подібного висновку необхідно нагадати, що за ст. 68 Конституції України «…кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності».
У ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» чітко передбачено: «Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов’язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання».
За ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що реєстрація – це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи (а не просто населеного пункту) та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.
При реєстрації нового місця проживання особа повинна знятися з попереднього місця реєстрації. При цьому, передбачаючи обов’язок реєстрації місця проживання протягом десятиденного строку, вищевказаний Закон встановлює, що особи, винні у порушенні його вимог, несуть відповідальність згідно із законом (ст. 15). Можливі види відповідальності зазначені у ст. 197 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за яким «…проживання громадян без реєстрації місця проживання чи перебування тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян…».
Отже, залишивши квартиру колишнього чоловіка, В.І.М. мала б у десятиденний строк після прибуття до нового місця проживання подати заяву про його реєстрацію, одночасно знявшись з обліку за попереднім місцем проживання.
На перший погляд, все дуже просто: В.І.М. реєструє нове місце проживання, оскільки це її обов’язок, покладений законом, та, відповідно, знімається з реєстрації у квартирі В.Ю.О., В.Г.Ф., В.О.І. У результаті – всі задоволені: власники житла не сплачують комунальні послуги за В.І.М., оформлюють субсидію, забезпечено виконання законодавчих приписів.
Але на практиці все складається дещо по іншому. В.І.М. не реєструє своє нове місце проживання. Взагалі, після залишення нею квартири колишнього чоловіка, він не має жодної звістки про те, де В.І.М. мешкає у теперішній час. Остання не сплачує комунальних послуг і це вимушені робити власники, оскільки саме вони й несуть відповідальність; не з’являється у квартирі; не цікавиться нею.
Звернення до районного відділу громадянства та реєстрації фізичних осіб результатів не приносить: надається відповідь, що зняття з реєстрації відбувається або на підставі особистої заяви громадянина (яку В.І.М. не бажає надавати), або на підставі рішення суду про втрату особою права користування житловим приміщенням. Що ж до дотримання В.І.М. положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», то це нібито не відноситься до компетенції даного підрозділу внутрішніх справ.
І В.Ю.О. залишається тільки одне – звернутися до суду за захистом своїх прав. У позові він ставить питання про визнання припиненим сервітуту за законом, покладенні обов’язку виконати вимоги законодавства щодо знаття з реєстрації та стягнення вартості комунальних послуг. Формулювання саме таких позовних вимог викликане тим, що В.Ю.О. не вважав за потрібне позбавляти В.І.М. права користування квартирою. Він хотів лише примусити В.І.М. виконати приписи закону щодо дотримання процедури реєстрації та зняти з себе та своїх батьків тягар матеріальної оплати комунальних послуг. І він був певен – якщо закон встановив обов’язок зареєструвати нове місце проживання, то суд буде на його боці.
Але не судилося…
Одразу ж після початку розгляду справи в суді В.І.М. подає зустрічний позов про відновлення порушеного права, вселення та встановлення сервітуту в квартирі.
Судова тяганина тривала без одного місяця цілий рік – з лютого 2008 року. І ось нарешті, 16 січня 2009 року винесено рішення. У ньому суд першої інстанції визнав доведеними такі обставини:
«… до цього часу В.І.М. НЕ робила спроб самостійно прийти до спірної квартири та вселитися до неї…»
«…суд враховує, що сама В.І.М. НЕ зверталась до власника з вимогами про укладення угоди про користування спірним житлом, під час відсутності в квартирі плату за житло, комунальні послуги не вносила…» .
«...в судовому засіданні НЕ знайшов підтвердження той факт, що на момент розірвання шлюбу з В.Ю.О., її (відповідачки) право на житло було порушено з боку власників спірної квартири…»
Тобто судом встановлено, що право В.І.М. на користування житлом власниками останнього порушене не було, залишила вона житло добровільно та за власною ініціативою, а ось В.І.М., дійсно, не сплачувала комунальні послуги та за місцем реєстрації не з’являлась.
Але, з урахуванням наведеного, доволі дивним видається остаточне рішення суду, прийняте на підставі встановлених обставин:
«З наведених підстав суд приходить до висновку про відмову в позові В.Ю.О. про визнання припиненим сервітуту за законом, покладенні обов’язку виконати вимоги законодавства щодо знаття з реєстрації та стягнення вартості комунальних послуг»
«Позов В.І.М. задовольнити частково. Поновити порушене право та вселити В.І.М. до квартири».
Таким чином, в судовому рішенні містяться два висновки, що суперечать один одному: перший стосовно того, що право відповідачки порушене не було; другий щодо поновлення порушеного права відповідачки. Безумовно, згідно зі ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Але ж судом встановлено, що В.Ю.О., В.Г.Ф. та В.О.І. жодним чином не порушували право В.І.М. на користування квартирою. У зв’язку з подібним формулюванням виникає питання: як можна поновити те, що ніхто не порушував? Як бачимо, можна, і дуже просто. Можливо, саме через певну абсурдність висновку, суд так і не зазначив, яке саме право В.І.М. він поновляє.
Цікавим видається й те, які саме правові норми застосував суд при розгляді цієї справи. Хочу одразу ж зауважити, що про Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», на які і посилався у своєму позові В.Ю.О., у рішенні Червонозаводського районного суду навіть не згадується.
Апеляційний суд Харківської області, до якого подав апеляцію В.Ю.О., як видається, взагалі не відкривав справу, не говорячи вже про її ретельне вивчення. Цей висновок напрошується з винесеної судовою колегією судової палати у цивільних справах у складі головуючого Макарова Г.О., суддів Швецової Л.А. та Кружиліної О.А. ухвали. З цього рішення взагалі витікає, що апеляційний суд розглядав справу про визнання В.І.М. такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В ухвалі про це зазначається так:
«Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог В.Ю.О. про визнання В.І.М. такою, що втратила право користування житловою площею, районний суд виходив…».
«Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно того, що припинення сімейних стосунків між В.Ю.О. та В.І.М. не може бути підставою для припинення користування В.І.М. займаним приміщенням…».
І ніхто з поважних суддів не звернув уваги, що, по-перше, В.Ю.О. НЕ подавав позову про визнання В.І.М. такою, що втратила право користування житловим приміщенням; по-друге, Червонозаводський суд НЕ відмовляв В.Ю.О. у задоволенні цієї вимоги (що є цілком зрозумілим, оскільки як можна відмовити в тому, про що суд ніхто не просив).
Далі – більше. Апеляційний суд взагалі перекрутив висновки районного. Він визначив: «.. відповідач була відсутня за місцем постійного проживання … у зв’язку з тим, що позивач та треті особи чинили їй перешкоди у користуванні квартирою….»
«В судовому засіданні суду першої інстанції встановлено, що позивачі по справі перешкоджали В.І.М. користуватися житловим приміщенням і тому районний суд обґрунтовано дійшов до висновку, щодо поновлення порушеного права позивача по зустрічному позову на користування квартирою» .
І це при тому, що у рішенні суду першої інстанції, як вказувалось раніше, навпаки, встановлено, що власники НЕ чинили В.І.М. перешкод у користуванні житлом.
Доволі неординарнім, як на мене, є й тлумачення апеляційним судом співвідношення понять «реєстрація» та «свобода обрання місця проживання». Розглядаючи вимогу про покладання на відповідачку зобов’язання вчинити дії, передбачені ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зокрема, щодо реєстрації місця проживання, апеляційний суд застосував до цих правовідносин норми закону та міжнародних нормативно-правових актів, які стосуються свободи обрання місця проживання, хоча це абсолютно різні поняття.
Мабуть, судді не зважили на те, що реєстрацію місця проживання та тимчасового перебування було запроваджено з метою забезпечення умов для стабільності цивільних відносин і виконання фізичними особами зобов’язань по відношенню до інших суб’єктів права. Призначення реєстрації – фіксувати перебування фізичної особи у вільному обранні ними місця проживання чи перебування (як інститут публічного права). Як зазначено в законодавстві, реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод або підставою для їх обмеження.
Проте апеляційний суд дійшов доволі цікавого висновку: «У зв’язку з тим, що районним судом було відмовлено в задоволенні позовних вимог щодо припинення сервітуту, судова колегія погоджується з висновком районного суду, що позовні вимоги про зобов’язання В.І.М. знятися з реєстрації також не підлягають задоволенню».
В.Ю.О. неодноразово звертав увагу суду, що В.І.М. є вільною у виборі місця проживання, і не просив обмежувати це її право, вона може проживати там, де хоче. Однак закон зобов’язує її внести дані про місце проживання у паспорт у визначений строк. Саме цього і вимагав від суду позивач.
Суд не взяв до уваги, що задоволення позову відповідачки само по собі не тягло відмову у задоволенні вимоги щодо покладання на неї обов’язку виконати вимоги законодавства щодо реєстрації. В.І.М., як це витікає зі змісту ЦК України, може скористатися своїм правом у будь-який час, тобто рішення суду не зобов’язує її вселитися негайно. Вона може взагалі не скористатися цим правом (ще у грудні 2008 року вона отримала кімнату в гуртожитку і постійно проживає там, про що, до речі, суду вона не повідомляла), а через продовження її реєстрації в квартирі права власників житла будуть порушуватися й надалі, як і положення чинного законодавства щодо реєстрації фізичних осіб. Якщо ж В.І.М. все ж таки вирішить скористатися своїм правом та вселиться у квартиру колишнього чоловіка – на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» вона зможе без жодних проблем змінити місце реєстрації.
Наявність чи відсутність реєстрації, як уже зазначалось, не є підставою для реалізації її права на користування квартирою. Але суд не врахував, що наявність права користування житловим приміщенням не позбавляє громадянина необхідності виконувати норми інших законодавчих актів.
У підсумку, з наведеної судової практики витікає, що у випадку, коли особа має формальне право проживати у тому чи іншому місці, вона НЕ зобов’язана виконувати положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» щодо зобов’язання протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання.
Враховуючи, що кількість подібних цивільних справ є доволі значною, можемо лише приблизно уявити, скільки громадян в Україні з дозволу судової системи наділені правом невиконання вимог закону.
Не можна оминути увагою ще декілька міркувань, зроблених судами по даній справі, оскільки вони є доволі цікавими.
Обидві судові інстанції, обґрунтовуючи необхідність задоволення позову В.І.М. про поновлення порушеного права та вселення, послалися у своїх рішенням на наступні положення законодавства. Згідно зі ст. 156 ЖК України члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім’ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 ЖК України (ч. 4 ст. 156 ЖК України).
Нормами ст. 162 ЖК України встановлено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін.
А подальше обґрунтування з невідомих причин здійснене на підставі норм ЦК України: «Згідно вимог ст. 405 ЦК України, члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім’ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом».
Таким чином, поновлюючи нібито порушене право В.І.М. та вселяючи її до квартири, суди виходили з того, що не сплинув річний термін її відсутності за місцем проживання без поважних причин. Але при цьому судові органи необґрунтовано не узяли до уваги, що норма ст. 405 ЦК України поширюється виключно на членів сім’ї власника. У ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України закріплено, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. 3 СК України). У ч. 2 ст. 64 ЖК України зазначено, що до членів сім’ї наймача відносяться дружина, діти та батьки.
Словосполучення «колишні члени сім’ї» не вживається у жодному з названих актів.
Про колишніх членів сім’ї власника у Главі 32 ЦК України (яка й визначає правові підстави виникнення та припинення сервітуту) не згадується, а застосування у цьому випадку ч. 8. ст. 8 ЦПК України – аналогії закону (що, по суті, й зробив суд) є необґрунтованим через суттєву відмінність правового статусу «члена сім’ї» та «колишнього члена сім’ї». Водночас не є подібними й підстави та порядок користування ними чужою власністю.
Отже, застосовувати названі положення про сервітути можливо лише при визначенні моменту та підстав їх встановлення та закінчення, але не при встановленні порядку користування колишніми членами сім′ї чужим майном.
Річний термін збереження за членом сім’ї власника права на користування житлом стосується не просто «членів сім’ї», а виключно тих, які проживають спільно з власником (як це прямо зазначено у вказаній статті). Відповідачка В.І.М., як уже вказувалось, добровільно припинила проживання з власниками житла – у червні 2007 року (як це встановлено судом першої інстанції);
Апеляційний суд дещо «розвинув» міркування районного, зазначивши, сервітут (право користування житловим приміщенням) у В.І.М. виник відповідно до ч. 1 ст. 402 ЦК України але за підстав, визначених у ст. 156 ЖК України (!?). Водночас, на думку апеляційного суду, з огляду на існування підстав, визначених у ч. 4 ст. 154 ЖК України, сервітут, встановлений відповідно до цивільного законодавства у жодному разі не може бути припинений на підставі норм ЦК України.
Отож, апеляційний суд є непослідовним у застосуванні законодавства. Він чомусь посилається на норми ЦК України при визначенні порядку надання права; на норми ЖК України при визначенні підстав такого права, однак заперечує можливість застосування порядку припинення права в порядку, встановленому ЦК України, з підстав, встановлених цим же Кодексом.
Подібний підхід видається невірним, оскільки:
- по-перше, ЦК України поширюється на правовідносини, що виникли з дня набрання ним чинності (ч. 1 ст. 5 ЦК України). А В.І.М. отримала право користування житловим приміщенням ще у 1996 році і на підставі не цивільного, а житлового законодавства. Тому у даному випадку, як передбачено ч. 3 ст. 5 ЦК України, норми ЦК не можуть застосовуватись;
- по-друге, якщо сервітут встановлено в порядку, визначеному цивільним законодавством, то й його припинення має відбуватись в порядку, встановленому цим Кодексом;
- по-третє, подібний підхід суперечить не тільки Закону, а й іншим документам та роз’ясненням. Як визначено у постанові Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.04.1985р. «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» (на яку послався й апеляційний суд у своїй постанові) суд застосовує норми цивільного законодавства тільки при розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством (п. 5). Аналогічне визначення міститься й у Правових позиціях, висловлених судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду України в зв’язку з аналізом причин перегляду судових рішень у цивільних справах у 1996 році: «53. При вирішенні спорів, пов’язаних з користуванням жилими приміщеннями в будинках і квартирах, належних громадянам на праві приватної власності (про виселення, право користування тощо), слід виходити з норм глави 6 розділу III Житлового кодексу України про користування жилими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду;
- у четвертих, висновок апеляційного суду про одночасне застосування щодо права відповідачки як цивільного, так і житлового законодавства є необґрунтованим з підстав, викладених вище (щодо того, який саме законодавчий акт визначає права «членів сім’ї», а який – права «колишніх членів сім’ї»).
Таким чином, судові органи фактично зрівняли дійсних та колишніх членів сім’ї у правовому статусі. Якщо піти далі за такою аналогією – можна зробити висновок про поширення і інших положень, які стосуються членів сім’ї, на колишніх членів сім’ї. У результаті можемо дійти до абсурдних та доволі смішних висновків – приміром, можна спробувати розірвати угоду, укладену чоловіком, який був п’ять разів одружений, на тій підставі, що він не мав дозволу на укладення цієї угоди від усіх колишніх дружин. І посилатися при цьому на те, що суд у окремих випадках застосовує норми ЦК України, в якій зазначено «члени сім’ї», до відносин з «колишніми членами сім’ї». Так чому не у цьому випадку?
На мою думку, враховуючи відсутність у цивільному та житловому законодавстві окремих положень щодо збереження житла в квартирах приватної власності за колишніми членами сім’ї, а також подібність за своїм змістом правовідносин щодо користування жилою площею у квартирах приватної власності з правовідносинами, що регулюються загальними правилами ст. ст. 71 ЖК України щодо відсутності осіб, які мають право користування жилим приміщенням державного або громадського житлового фонду, суд повинен був керуватися положеннями цих правил про збереження за відсутньою особою права на жиле приміщення лише на протязі шести місяців.
Даний висновок витікає з того, що згідно зі ст. 6 ЖК України, всі, незалежно від форми власності, жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян. Аналогічний зміст має й ст. 150 ЖК України. У цих випадках різниться лише форма власності на житло (приватна, державна чи комунальна) з одночасною подібністю порядку та умов користування, найму, інших елементів правового статусу житла. Тому суд повинен був зробити висновок про подібність даних відносин.
Висновок про необхідність застосування у даному випадку саме ст. 71 ЖК України базується ще й на тому, що саме Житловий (а не Цивільний) кодекс України надає право та встановлює правила користування житловим приміщенням для колишній членів сім’ї власника.
Поза увагою суду залишилась й та обставина, що право користування житловим приміщенням колишніми членами сім’ї має певну, законодавчо визначену, процедуру реалізації. ЖК України прямо та не двозначно вказує, що подальше проживання колишнього члена сім’ї власника в належному йому житловому приміщенні має відбуватися виключно на підставі договору найму (оплатного чи безоплатного), а правовий статус колишнього члена сім’ї перетворюється у правовий статус наймача.
Тобто, для продовження користування спірною квартирою чи, іншими словами, для реалізації цього права у якості колишнього члена сім’ї, Відповідачка В.І.М. була зобов’язана:
- укласти угоду з її власниками (стаття 811 ЦПК України передбачає просту письмову форму такої угоди, яка в подальшому, як вказується у ст. 158 ЖК України підлягає реєстрації у виконкомі місцевої ради народних депутатів);
- вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги у визначеному угодою розмірі та строки.
Суд також не врахував, що, поряд із наданням громадянам певних житлових прав, Закон (ст. 10 ЖК України) покладає на них і певні обов’язки, зокрема, щодо «…додержання правил користування жилим приміщенням…», які, як уже вказувалось, прямо передбачені у ст. 156ч.2 та 162 ЖК України.
Але, виходячи зі змісту судового рішення, В.І.М. може вселитися в квартиру колишнього чоловіка і не сплачувати жодних послуг та не укладати ніякої угоди, оскільки у випадку, якщо власники житла не будуть пускати її в помешкання до укладання угоди – вони фактично не виконуватимуть рішення суду про вселення, що може потягти відповідальність.
Це ще один приклад коректування законодавчих положень судовими рішеннями.
Позивачу В.Ю.О. також було відмовлено й у стягненні з відповідачки В.І.М. вартості житлово-комунальних-послуг та квартплати з мотивів недоведеності внесення плати у заявленому розмірі. У обґрунтування сплачених комунальних платежів він долучив до позову квитанції з відповідних служб, в яких, серед інших даних, зазначається: кількість осіб, за яких проводиться оплата; період, за який проводиться оплата; та сума, сплачена за попередній період (вона зазначається перед сумою до сплати). Тобто, дані квитанції підтверджують як нараховану вартість комунальних платежів, так і розмір сплачених коштів. Вони є документами встановленого зразку, що офіційно підтверджують оплату розрахунків з відповідними комунальними службами. Оскільки лицьові рахунки не розділені між позивачем та його колишньою дружиною, В.Ю.О. не повинен сплачувати комунальні послуги та квартирну плату за неї окремою квитанцією. Також на неї не надходить окремих квитанцій з нарахуванням комунальних платежів.
Але обидві судові інстанції не визнали ці документи доказами. Цікаво, яким же документом, на думку судів, повинен бути підтверджений факт оплати комунальних послуг, як не квитанціями відповідних служб? Відповіді немає.
На завершення зауважу, що суддя Верховного Суду України Сенін Ю.Л., не знайшов підстав для витребування справи і залишив касаційну скаргу В.Ю.О. без розгляду. Мабуть, судова гілка влади таки є повністю незалежною. Від усіх. Без винятку. І від закону, мабуть, теж.