Двадцять років Конвенції ООН про права дитини
Унаслідок свого становища діти потребують особливого підходу, соціального захисту та поваги до їх прав. На жаль, в сучасному українському суспільстві бракує й особливого підходу, і соціальний захист в багатьох випадках задекларований в нормативних документах, але внаслідок браку коштів та безмежної бюрократії є неадресним та неефективним. Але головне, що заважає будувати партнерське та гуманістичне суспільство, – це тотальне нерозуміння прав людини і прав дитини зокрема, нерозуміння можливостей та потреб дітей щодо відстоювання та захисту власних прав.
20 листопада 2009 року весь світ святкує 20-ту річницю Конвенції ООН про права дитини, яка була прийнята резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року. Менш ніж за рік до вересня 1990 року Конвенцію схвалили в законодавчому порядку 20 держав, що означало вступ документа в дію. В тому ж місяці за ініціативою ЮНІСЕФ та шести держав в Нью-Йорку відбулася Всесвітня зустріч в інтересах дітей. Учасники зустрічі закликали всі держави ратифікувати Конвенцію. До кінця 1990 року Конвенцію ратифікували 57 держав, а до 31 грудня 1995 року Конвенцію ратифікували вже 185 країн, що є безпрецедентною подією у нормотворчій діяльності в області прав людини.
З 1989 року день 20 листопада відмічається як Міжнародний день прав дітей. Але в Україні за традицією цей день частіше відзначається 1 червня як Міжнародний день захисту дітей.
Що ж нового несла собою Конвенція ООН про права дитини?
Перш за все ту думку, що діти – це не маленькі доросли із маленькими правами, а що вони повноправні члени суспільства, які мають, окрім багатьох прав дорослих і свої особливі права – права на гру, на сімейне виховання, на спілкування з однолітками.
В Конвенції втілювалася той прогресивний погляд, що дитинство – це не підготовка до дорослого життя, а важливий і самоцінний етап життя людини.
Подивимося на події і документи, які передували цій Конвенції.
Перший міжнародний документ, в якому ставилася проблема прав дитини Женевська декларація 1924 р., була спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання, захист.
Женевська Декларація 1924 року була чисто захисним інструментом за самим походженням. Перша світова війна залишила мільйони дітей у надзвичайно важких умовах. У 1920 році Еглантайн Джебб, президент фонду Save the Children та міжнародний Комітет Червоного Хреста вирішили створити Міжнародний Союз Save the Children (Порятуймо дітей). Дуже швидко відділення цієї міжнародної організації у багатьох країнах світу розпочали активну допомогу дітям, які постраждали від війни.
У дуже простих термінах (тут не дано визначення прав як таких) Декларація визначає обов’язки дорослих щодо дітей. Дитина була захищена як особа з її/ його власниками правами, але залишалася залежною від дорослих у користуванні правами, зазначеними у Декларації. І, все ж, Женевська Декларація прав дитини є дуже важливим і прогресивним документом, оскільки вона ставить соціальна та економічні права вище традиційних, громадянських і політичних прав. У 1924 році цю Декларацію прийняла Генеральна Асамблея Ліги Націй. А 10 роками пізніше, у 1934 році її знову підтвердила Генеральна Асамблея, і країни „обіцяли» запровадити принципи Женевської Декларації у своє законодавство.
Власне, з 1924 року, після прийняття Декларації, права дитини увійшли до системи міжнародного права, а сама Декларація стала наріжним каменем всього майбутнього міжнародного розвитку правових ініціатив стосовно прав дитини.
Женевська Декларація прав дитини містить п’ять основних програмних пунктів:
1. Дитині повинні надаватися всі засоби, потрібні для її нормального матеріального і духовного розвитку;
2. Голодна дитина повинна бути нагодована; хвора дитина повинна отримати допомогу; дитина, яка припустилася помилки, повинна бути виправлена; сироті чи безпритульній дитині повинен бути наданий притулок і догляд;
3. Дитина перша повинна отримувати допомогу під час лиха;
4. Дитина повинна мати дитинство і захист від усіх форм експлуатації;
5. Дитину потрібно виховувати в усвідомленні того, що її кращі якості повинні бути спрямовані на благо ближнім.
Відразу ж після другої світової війни, коли було створено Організацію Об’єднаних Націй (ООН), світова спільнота стала приділяти особливу увагу проблемі прав людини.
У 1948 році було прийнято Загальну декларацію прав людини і вирішено підготувати новий міжнародний документ стосовно прав дитини.
У 1957 році Комісія з прав людини розпочала роботу над проектом нової Декларації прав дитини, підготовленим ще на початку 50-х років Радою ООН з економічних і соціальних питань та багатьма громадськими організаціями. У 1959 році ця Декларація була одноголосно ухвалена всіма 78 членами Генеральної Асамблеї ООН у формі резолюції 1386 (XIV). Ця декларація, прийнята одноголосно (до того жоден з документів, навіть Загальна декларація прав людини, не приймалися одноголосно), мала найбільший моральний авторитет у світі.
Порівняно з Женевською Декларацією 1924 року, Декларація 1959 року була більш досконалою і широкою. Вона торкалася не лише життєвих потреб дитини, але й її потреби у любові та розумінні; наголошувала на необхідності зберігати єдність родини, до- та післяпологової допомоги матері і дитині, проголошувала право на ім’я і національність. Крім того, Декларація передбачала обов’язкову і безкоштовну початкову освіту, заборону дитячої праці до певного віку, право дитини на гру і творчість.
У преамбулі Декларації сказано, що дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує особливої опіки та уваги, включаючи правовий захист, як до, так і після народження. Отже, батьків, чоловіків і жінок персонально, громадські організації, органи влади на місцевому та національному рівні Декларація закликала визнати ці права та забезпечити їх виконання через правову реформу та іншими шляхами. В цьому полягає горизонтальний ефект Декларації 1959 року. Женевська Декларація стала першим кроком на шляху до визнання дітей як правових суб’єктів (людей з їхніми власними правами). Сам текст декларації свідчить про перехід від соціальної допомоги і захисту дітей до захисту прав дітей. Мова цього документу вже не звучить наївно, це мова більш правового документу.
Декларація 1959 року включає 10 принципів, які можна викласти так:
1. Кожна дитина користується правами, проголошеними цією Декларацією без будь-яких форм дискримінацій.
2. Дитина повинна користуватися особливим захистом і повинна мати можливість для нормального здорового розвитку в умовах свободи гідності.
3. Дитина з моменту народження набуває ім’я і національність.
4. Дитина повинна користуватися благами соціального забезпечення, включаючи адекватний до- та післяпологовий догляд для неї або нього та матері. Дитина повинна мати право на нормальне харчування, житло, творчі та медичні послуги.
5. Дитині, яка є фізично, розумово або соціально неповноцінна, повинні надаватися спеціальне лікування, освіта та догляд.
6. Дитина повинна там, де можливо, зростати під опікою і доглядом її батьків в атмосфері приязні моральної та матеріальної безпеки. Малолітня дитина не повинна , крім виняткових обставин, відокремлюватися від матері. Суспільство і органи влади повинні забезпечити необхідний догляд за дітьми, які залишилися без піклування сім’ї або без адекватних засобів підтримки.
7. Дитина має право на отримання освіти, яка повинна бути обов’язковою та безкоштовною щонайменше на початковому рівні. Дитина повинна мати можливість для гри та творчості.
8. Дитина за будь-яких обставин повинна бути серед перших, хто отримає захист та допомогу.
9. Дитина повинна бути захищена від усіх форм занедбання, жорстокості та експлуатації. Дитину не можна наймати на роботу до досягнення нею визначеного мінімального віку.
10. Дитина повинна бути захищена від расової, релігійної або іншої дискримінації. Вона повинна бути вихована у дусі розуміння, толерантності та дружби між народами, і миру і загального братерства.
В той же час Декларація вважає дитину правовим суб’єктом, тобто не визнає за нею право самостійно користуватися своїми правами. Декларація стосується майже виключно захисних прав, її лейтмотивом є кращі інтереси дитини, іншими словами, дитина визнається окремою істотою.
Декларація прав дитини – документ, що регулює становище дитини у сучасному суспільстві. Головна ідея цього акту «Добро – дітям». В вищезгаданих 10 принципах проголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. У соціальному відношенні висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гарантування їй свободи й гідності. Дитина повинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також захищеною від усіх форм недбалого ставлення до неї, не говорячи вже про жорстокість та експлуатацію.
Документом, де зазначено, що людство зобов’язане дати дітям усе найкраще, надійно забезпечити дитинство, яке гарантує в майбутньому розвиток повнолітніх громадян, стала Конвенція про права дитини, схвалена ООН 20 листопада 1989 р. Україна ратифікувала Конвенцію в 1991 р. та внесла відповідні зміни до національного законодавства. Цю Конвенцію ратифікували 189 країн світу. Серед тих, хто не ратифікував її - США та Сомалі.
Конвенція ООН про права дитини – не просто декларація, а міжнародна угода, визначаючи яку, кожна країна повинна дотримуватися її вимог, спиратися на них, у тому числі шляхом внесення доповнень і змін до свого законодавства з метою захисту дітей від різного роду посягань.
Преамбула Конвенції ООН про права дитини містить згадку про її основні засади, а саме: принципи Хартії ООН (1945), Загальної Декларації прав людини (1948.) і Міжнародних Пактів з прав людини (1966); переконання в тому, що сім’ї повинен бути наданий особливий захист, і що дитина повинна зростати у сімейному оточенні в атмосфері щастя, любові і ро¬зуміння; переконання у тому, що дитина повинна виховуватись у дусі ідеалів, проголошених Статутом ООН, і зокрема у дусі миру, гідності, толерантності, свободи, рівності і солідарності; розуміння того, що діти потребують особливого піклування, як це було проголошено у Женевській Декларації прав дитини (1924) і Декларації прав ди¬тини (1959), як це визнано у Загальній Декларації прав людини (1948), Міжнародних зобов’язаннях що¬до прав людини (1966), низці зобов’язань і статутах спеціалізованих агенцій та інших деклараціях (та¬ких, як «Пекінські правила» 1985 року по ювенальній юстиції); визнання того, що є діти, які живуть в особливо важ¬ких умовах, і такі діти погребують особливої уваги; визнання важливості традицій і народних культурних цінностей у захисті дітей та забезпеченні їх гар¬монійного розвитку; визнання важливості міжнародної співпраці.
Статті Конвенції ООН про права дитини можна розділи¬ти на три основні частини:
І. Статті 1-4.1: основні статті, які визначають права ди¬тини і обов’язки держав-сторін. які ратифікували Конвенцію;
П. Статті 42-45: процедури моніторингу запровадження Конвенції;
III. Статті 46-54: формальні положення, які регламенту¬ють порядок набуття чинності Конвенції.
Говорячи про права дитини, ми не можемо вибрати з них лише кілька основних прав, адже не буде суперечи¬ти духу Конвенції, яка не визнає ієрархії у правах. Жод¬не з цих прав не може бути відокремлене від інших.
Переходячи до аналізу статей Конвенції потрібно зазна¬чити кілька важливих моментів:
1. Стаття 1 дає нам визначення дитини як людської істо¬ти віком до 18 років. Цей текст став результатом надзвичайно складної і делікатної процедури примирен¬ня протилежних думок щодо захисту дитини до наро¬дження (цитоване посилання на це міститься у преам¬булі у лапках). Важко чекати того, щоб Конвенція, до якої залучено понад сто країн, могла іншим чином примирити сторони у питанні, яке досі палко диску¬тується у різних країнах.
2. Також необхідно відзначити статтю 3, яка стверджує, що кращі інтереси дитини повинні братися до уваги в першу чергу під час прийняття органами влади рі¬шень, які впливають на добробут дитини, а також що держава повинна надавати необхідну допомогу батькам, або іншим особам, які на законних засадах піклуються про дитину.
3. У цьому контексті статті 5 та 18 також є надзвичайно важливими. Стаття 5 передбачає, що держави зобов’язані поважати права і обов’язки батьків спрямо¬вувати зусилля на практичне використання дітьми їхніх прав, передбачених Конвенцією. На додаток стаття 18 визначає, що батько й мати несуть рівну відповідальність за виховання та розвиток дитини, а держава зобов’язана надавати їм необхідну допомогу, якщо це необхідно.
Права дитини, визнані Конвенцією, можуть бути поді¬лені на п’ять груп згідно з традиційною класифікацією прав людини:
1) Громадянські права.
Вони визначені у перших 18 статтях Загальної Декларації прав людини (1948). Серед громадянських прав - право на ім’я і національність (ст.7) і право на самобутність (ст.8); право на життя (ст.6) і принципи недискримінацїї (ст.2). Але серед них є також так звані «права порядності»; такі як заборона тортур (ст.37), право на захист від фі¬зичного насильства (ст.19 та ст.34), від свавільного ареш¬ту (ст.37 та ст.40), право на приватне життя (ст.16) та інш.
2) Політичні права.
До них належить свобода думки (ст.12), свобода вира¬ження (ст.13), свобода зібрань (ст.15), свобода переко¬нань та віросповідання (ст.14), вільний доступ до інфор¬мації (ст.17). Слід звернути увагу, що Загальна Декла¬рація прав людини до політичних прав відносить також право обирати і бути обраними під час виборів.
3) Економічні права.
Стаття 4 визначає, що держави-сторони повинні вжива¬ти всіх необхідних правових, адміністративних та інших заходів для реалізації економічних, соціальних і куль¬турних прав. Більш специфічно, поміж іншими речами, це також передбачено і у праві на захист від експлуатації ( ст.32 і ст.36).
4) Соціальні права.
Знову ст.4, а також ст.28 і ст.29, які визначають право на освіту, ст.24 - право на охорону здоров’я і ст.26 - право на соціальне забезпечення.
5) Культурні права.
На додаток до ст.4 у цьому контексті слід згадати ст.31 яка визнає право на відпочинок і дозвілля, залучення до гри та участі у культурному та мистецькому житті. Права, визнані Конвенцією, повністю співпадають з тра¬диційними правами людини.
Конвенція ООН про права дитини має три основні за¬вдання щодо захисту прав дітей:
1) Право самовизначення.
Зараз загально визнано, що до дитини застосовується більшість прав людини. Одні з них - беззастережно (як, наприклад, право на захист від тортур), а інші - з певни¬ми обмеженнями (політичні права).
2) Право на захист.
Конвенція містить низку положень, які стосуються особ¬ливих потреб дітей та їх вразливості, наприклад, умови зайнятості для дітей (ст.32). Більшість з цих положень має більш суворі вимоги стосовно дітей, ніж загальні правозахисні інструменти.
3) Специфічні права.
Це права, які застосовуються специфічно, або навіть ви¬ключно до дітей: право не розлучатися зі своїми батьками (ст.9, ст.10, ст.11) положення про усиновлення (ст.21). Найкращим прикладом таких прав є ст.31, яка захищає право дитини на гру. Конвенція також надає захист особ¬ливим категоріям дітей: біженці (ст.22), інваліди (ст.23), меншини (ст. 30) і діти, втягнуті у воєнні конфлікти.
Також важливо зазначити, що (ст.4) Конвенції закріпи¬ла найвищу силу нього документу порівняно з іншими міжнародними і національними правовими актами. Статті 42-45 стосуються моніторингу (контролю за ви¬конанням), а статті 46-54 – порядку набуття чинності Конвенції. Як вже зазначалося вище, на відміну від Дек¬ларації 1959 року документ, прийнятий Генеральною Асамблеєю 0011 у 1989 році, дійсно є конвенцією, оскільки накладає на країни-сторони обов’язок запро¬вадити Конвенцію ООН про права дитини на їх тери¬торії. Якщо необхідно, вони також повинні змінити своє законодавство згідно з положеннями Конвенції. Вони також не мають право змінювати законодавство, або приймати нові закони, якщо це суперечитиме Кон¬венції.
Згідно з Конвенцією (ст. 42-45), контроль за її впровадженням покладається на Комітет з прав дитини, який розпочав свою діяльність 27 лютого 1991 року у складі 10 незалежних експертів, обраних таємним голосуванням терміном на 4 роки (п’ятеро було обрано на 2 роки). Головним завданням Комітету є оцінка прогресу, якого досягають держави-учасниці у процесі імплементації Конвенції 00Н про права дитини. Протягом двох років з дня ратифікації Конвенції, а надалі – кожні 5 років держави-учасниці повинні звітувати Комітетові про права дитини в їх країнах.
Комітет може робити запит на додаткову інформацію від держав-учасниць, а також замовити дослідження зі специфічних питань, пов’язаних з права¬ми дитини (ст. 4.5).
Кожні 2 роки Комітет подає звіт до Генеральної Асамб¬леї ООН через Економічну та соціальну раду – ЕСOSOС.
З метою забезпечення ефективного впровадження Конвенції може стимулювати міжнародну співпрацю у правовому полі Конвенції, запрошувати (згідно зі ст. 45) міжнародні та неурядові організації, відвідувати свої засідання. Комітет може звертатися до них за експертними порадами, або сам надавати їм інформацію на їх запит.
Тож, як ми бачимо Конвенція про права дитини дає серйозні правові інструменти для захисту прав дитини та контролю за цією діяльністю.
Якось моя донька, відпочиваючи в дитячому оздоровчому таборі, потелефонувала і дуже схвильованим голосом запитала: «Мама, чи можеш ти мені вислати факсом текст Конвенції ООН про права дитини?» На питання, навіщо в таборі знадобився текст Конвенції, вона відповіла: «Наші права порушуються, але я не можу згадати по якій статті!». Хотілось би, щоб всі діти в Україні так само знали та розуміли свої права. Знали, що є право, закон, який не тільки захищає, але й говорить про важливість участі дітей в процесі розбудови демократичного, цивілізованого суспільства, суспільства, яке враховує інтереси кожного з своїх членів.