Політичні переслідування
Визначення категорій, що стосуються політичних переслідувань
Після президентських виборів 2010 року нова адміністрація поступово перейшла до політичних переслідувань своїх опонентів та критиків. Про це багато повідомляють засоби масової інформації, зарубіжні та вітчизняні експерти. Тому правничому та правозахисному співтовариствам необхідно виробити визначення категорій «в’язень сумління», «політичний в’язень», «переслідування за політичними мотивами» в сучасній Україні. При цьому будемо спиратися на досвід «Міжнародної Амністії» та радянського правозахисного руху 60-х — 80-х років, що визначили вказані поняття, які отримали подальший розвиток в численних документах Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій.
Узагальнюючи міжнародно-правову практику, що склалася, враховуючи українські соціально-політичні реалії та досвід радянського, і зокрема, українського правозахисного руху, української історії, виходячи з категоричного неприйняття насильства як засобу відстоювання своїх прав та інтересів, здійснення політичного або соціального протесту, пропонуємо такі визначення.
Переслідування можуть спиратися на закон, коли проти особи порушують кримінальну справу (або її права обмежують у зв’язку з порушенням кримінальної справи за фактом вчинення злочину), або проти особи безпідставно застосовують примусові заходи медичного характеру, зокрема психіатричні, чи обвинувачують у скоєнні адміністративного правопорушення, або особа стає об’єктом позовів в порядку цивільного чи господарчого судочинства. Переслідування може бути цілком незаконним. Йдеться, наприклад, про залякування в ході профілактичних розмов; погрози звільнення з роботи або навчального закладу; позбавлення роботи і легальних доходів; незаконні дії правоохоронних органів (побиття; незаконний збір інформації про особу; незаконні стеження, затримання та обшуки; тощо); перешкоджання поширенню інформації; примушення до вступу до певної політичної партії; примушення до участі в заходах певної політичної сили і т. ін. Ці дії можуть здійснюватися як державними посадовцями, так і недержавними групами чи приватними особами за толерування таких дій державою.
Переслідування особи має політичні мотиви, якщо дії державних органів та їх посадових іслужбових осіб викликані: а) нелегітимними міркуваннями суспільно-політичного характеру; або б) діями переслідуваної особи із захисту прав, свобод і законних інтересів громадян.
Політичним в’язнем ми пропонуємо вважати будь-якого ув’язненого, у кримінальному чи адміністративному переслідуванні якого істотно значущу і достовірно визначену роль відіграють політичні мотиви влади, — і тільки такого ув’язненого[2]. При цьому не має значення, чи саме політичні причини спонукали до діяння, що інкримінується в якості злочину чи правопорушення; значимо лише наявність політичного інтересу влади в результаті справи. Оскільки в сфері правозастосування принципово не допустимі позаправові оцінки і судження, політична мотивація у судочинстві може тягнути за собою процесуальні і матеріальні порушення, такі як:
– Елементи фальсифікації в обвинуваченні;
– Необґрунтовано жорстокі запобіжні заходи або покарання;
– Неправосудні вироки або рішення про адміністративні правопорушення;
– Тенденційність суду в оцінці доказової сили доводів захисту й обвинувачення;
– Різноманітні обмеження у можливості захищати себе, у тому числі за допомогою захисника;
– Свавілля у виборі доказів, ігнорування очевидних фактів;
– Застосування нерелевантних до вчиненого норм права;
– Вибірковий (дискримінаційний) характер судового переслідування в порівнянні з аналогічними випадками інших осіб.
Вважаємо безсумнівним, що належить вимагати повного усунення політичної мотивації зі сфери правосуддя, незалежно від тяжкості та наслідків злочинів.
Слід зауважити, що окрім дискримінації за політичними мотивами тих, кого влада вважає своїми опонентами, вона іноді вдається до переслідування своїх прихильників або виконавців своїх репресивних рішень — внаслідок внутрішніх суперечок або щоб замаскувати вибіркові репресії. Такі переслідування також мають політичні мотиви і так само неприпустимі.
В’язнем сумління пропонується вважати особу, позбавлену волі за свідомо неправовими, з точки зору міжнародних стандартів, підставами або за безпідставним обвинуваченням у зв’язку з:
– переконаннями або їх публічним вираженням, громадської або політичної діяльності
ненасильницького характеру, що не містить вимог дискримінувати кого-небудь;
- пошуком, зберіганням і розповсюдженням відкритої або суспільно-важливої інформації;
- відмовою за переконаннями або з релігійних міркувань від несення військової
служби чи від участі в насильницьких діях.
Прицьому в’язнями сумлінняне вважаються люди, які вдаються до насильства або пропагують насильство і ворожнечу.
Для порівняння наведемо визначення «Міжнародної Амністії»: в’язень сумління — це людина, позбавлена волі виключно за те, що мирно висловлювала свої політичні, релігійні або наукові погляди. Так визначив це поняття на початку 1960-х років засновник «Міжнародної Амністії» британський юрист і правозахисник Пітер Бененсон.
Приведемо також визначення поняття «політичний в’язень», надане експертами Ради Європи[3]:
Особа, позбавлена волі, підпадає під поняття «політичний в’язень», якщо:
а) позбавлення волі було застосоване в порушення одного з основних прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ) та протоколами до неї, зокрема, свободи слова, совісті і релігії, свободи вираження поглядів та інформації, а також свободи зібрань і асоціацій:
б) позбавлення волі було застосоване за явно політичних причин без зв’язку з будь-яким правопорушенням;
в) з політичних мотивів тривалість ув’язнення і його умови є явно невідповідними по відношенню до правопорушення, в якому особа була визнана винною або підозрюється;
г) особа позбавлена волі за політичними мотивами на дискримінаційній основі в порівнянні з іншими особами;
д) позбавлення волі є результатом розгляду з явними порушеннями процесуальних гарантій, що пов’язано з політичними мотивами влади.
Тягар доведення
Припущення, що особа є «політичним в’язнем», має бути підтверджено prіma facie («первинними») доказами; вслід за цим, державі, яка застосовує позбавлення волі, слід доводити, що ув’язнення повністю відповідає вимогам ЄКПЛ, як вони інтерпретуються Європейським судом з прав людини по суті справи, що вимоги пропорційності і недискримінації були дотримані і що позбавлення волі було результатом справедливого процесуального розгляду.
Дії влади, що кваліфікуються як політичні переслідування
Виходячи з наведених визначень, можна зробити такі висновки.
В’язнів сумління в Україні наразі немає. А осіб, незаконно переслідуваних із політичних мотивів, доволі багато: це учасники протестних заходів, яких залякують в різний спосіб, іноді в поєднанні з насильством — підприємці, студенти, члени громадських організацій, політичних партій, профспілок тощо; журналісти та громадські активісти, з якими працівники МВС та СБУ проводили профілактичні бесіди, або відносно яких проводили демонстративне стеження; працівники бюджетних установ, яких під загрозою звільнення з роботи примушують до членства в партіях, участі в мітингах тощо.
На нашу думку, до політичних переслідувань відносяться кримінальні справи проти учасників підприємницького Майдану, членів «Тризубу» та ВО «Свобода», колишніх високопосадовців — Юрія Луценка та Євгена Корнійчука. Усі обвинувачені в цих кримінальних справах, що позбавлені волі, є політичними в’язнями.Цей висновок випливає з аналізу рішень про обрання запобіжного заходу та обставин цих арештів, який надається нижче. Політичним в’язнем був колишній міністр економіки Богдан Данилишин, який отримав політичний притулок в Чехії. З високою долею впевненостідо політичних переслідувань можна віднести також справи Валерія Іващенка, Ігоря Діденка, Анатолія Макаренка та інших колишніх урядовців, позбавлених волі під час слідства.
Також політично вмотивованими є вже згадувані вище кримінальні справи проти координатора Вінницької правозахисної групи Дмитра Гройсмана та вінницького активіста профспілкового руху Андрія Бондаренка. Безсумнівне політичне підґрунтя має поновлення старих кримінальних справ проти членів УНА-УНСО щодо подій 9 березня 2001 року (усі обвинувачені вже відбули покарання, окрім нардепа Андрія Шкіля) та керівника секретаріату Меджлісу кримськотатарського народу Заіра Смедляєва (його обвинуватили в участі у масових заворушеннях та спротиві працівникам правоохоронних органів під час мітингу кримських татар 22 червня 2006 року).
Політичними переслідуваннями були також рішення судів в Харкові про адміністративні арешти і штрафи протестувальників проти вирубки дерев у центральному парку в травні-червні 2010 р. за ст.185 КУпАП, — нібито, за злісну непокору законному розпорядженню міліції. При цьому двох молодих харків’ян, ув’язнених на 15 діб, «Міжнародна Амністія» визнала в’язнями сумління — вперше за останні 6 років в Україні (єдиний такий випадок за 20 років незалежності був в 2004 р.)
Практично всіх громадських активістів, хто отримав адміністративні покарання за статтями 185 та/або 185-1 КУпАП (порушення порядку організації мирного зібрання) після проведення мирного зібрання, можна апріорі вважати жертвами політичних переслідувань. Для певності кожен такий випадок слід розглянути окремо.
Наведений перелік політичних переслідувань жодним чином не претендує на повноту.
Слід зауважити, що часто застосовується технологія, коли влада переслідує людей, які не є опонентами влади як такі, але яких влада вважає афілійованими з опонентами (наприклад, людей, які з погляду влади можуть надавати, або надають чи надавали, фінансову, організаційну або технічну підтримку опонентам). Іноді людей також переслідують для того, щоб отримати інформацію та підстави для переслідування «потрібної» особи. Тоді масштаб переслідувань стає більш широким, і важко визначити саме політичне підґрунтя для такого переслідування, оскільки зв’язок переслідування з політичними поглядами жертви може бути взагалі відсутнім, але опосередковано він пов’язаний із політичними поглядами «потрібної» особи і намірами її переслідувати. Прикладами можуть слугувати перебіг подій навколо екс-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко та чинного голови Верховного Суду України Василя Онопенка.
Переслідування членів колишнього уряду
Друга половина 2010-го року відзначилася активізацією гучних кримінальних переслідувань за злочини, вчинені з використанням посадового становища.
Можна було б вітати намагання влади боротися з корупцією, зловживаннями та безкарністю серед представників державного апарату. Але викликає занепокоєння той факт, що кримінальні переслідування стосуються виключно представників опозиційних політичних сил. Йдеться про порушені кримінальні справи проти Ю.Тимошенко, Б.Данилишина, Ю.Луценка, Є.Корнейчука та інших. У той же час за аналогічних обставин кримінальні справи щодо представників чинної влади не порушуються.
У деяких справах представникам опозиції інкримінуються дії, котрі зараз безкарно вчиняють представники чинної влади. Наприклад, в одній справі інкримінується неповернення застави, що була внесена під час приватизації Одеського припортового заводу, хоча ця застава не повернута до сьогоднішнього часу, за що несуть відповідальність посадовці, які зараз обіймають посаду.
Обвинувачення проти Ю.Тимошенко та її міністрів уряд і правохоронні органи мотивували, зокрема, результатами розслідування, проведеного американськими юристами за дорученням уряду Азарова. Розслідування координувала юридична фірма з Вашингтона Trout Cacheris PLLC, яку українські інформагенції та більшість ЗМІ називають «аудиторською компанією». Натомість самі американці значно скромніші: на своєму сайті Trout Cacheris називає себе «маленькою юридичною фірмою, яка спеціалізується на складних судових процесах — як цивільних, так і кримінальних». Фірма налічує дев’ять адвокатів. Для порівняння: провідна міжнародна аудиторська компанія Ernst & Young має представництва у 140 країнах світу, в яких працюють 144 тисячі юристів та фахівців з питань фінансів[4]. Тим не менше, уряд віддав перевагу саме невеличкій фірмі з Вашингтона. На думку прем’єр-міністра Миколи Азарова, викриття американців сприятимуть очищенню країни від корупції.
Американські юристиохопилиперіодз 2008до початку 2010року. Вонизаявили, що Кабінет міністрів Тимошенковитратив$140 млн.на закупку 1000 німецьких мікроавтобусівнібитодлямедичноювикористанняМіністерствомохорони здоров’я, якіпізнішебуливикористанів мобільнійрекламнійкампанії Тимошенко.Такожбуло сказано, щоекс-голова українського урядунезаконнопривласнила близько$280млн., щобулоотриманоз продажу квотнавикидивуглецю в рамкахКіотськогопротоколу. Ці кошти були використані для Пенсійного фонду країни, який не мав грошей на тлі серйозного спаду. Крім того, дослідження стверджує, що уряд Тимошенко бездарно витратив $24 млн. на цукор, який ніколи не був доставлений в Україну, і незаконно привласнив 44 млн. дол. США при імпорті вакцин та медичного обладнання.
Натомість у міжнародній антикорупційній мережі Transparency International навпаки вважають, що «вашингтонський аудит» лише дискредитує боротьбу з корупцією в Україні. Міклош Маршалл, регіональний директор Transparency International сказав: «Ми вітаємо боротьбу зі зловживанням коштами платників податків. Будь-який урядовець у демократичній країні має бути підзвітним. Однак, судячи з повідомлень з України, згадане розслідування має суттєві недоліки: на мою думку, воно не було незалежним. Воно було проведене за дорученням нового уряду проти попереднього уряду. Дуже важко стверджувати, що тут йдеться про повноцінне розслідування, а не про «полювання на відьом»[5].
Представник Transparency International не бачить сенсу у тому, щоби «викривати» у такий спосіб політичних опонентів, щойно прийшовши до влади. Адже проблема корумпованості державної влади різних рівнів в Україні далеко не нова. «Важко стверджувати, що лише попередній уряд займався такого роду махінаціями. Якщо ми подивимося на індекс сприйняття корупції, який ми щороку готуємо, то ми побачимо: Україна потерпає від непрозорих оборудок з державними фінансами вже двадцять років. Країна перебуває на дні світового рейтингу корумпованості. Отже, на моє переконання, якщо пані Тимошенко зловживала грішми, вона має за це відповідати. Але тоді мають понести відповідальність і всі її попередники».
У правових державах зазвичай розслідуванням випадків корупції у вищих органах влади займаються не уряди, які приходять одне одному на зміну, а незалежні правоохоронні органи. Боротьба з корупцією має вестися постійно, для цього потрібно нарешті створити відповідні механізми.
За словами Міклоша Маршалла, «нинішнє розслідування, яке проводилося юридичною фірмою, пов’язаною з однією з партій, — це популізм. Ми всі знаємо, що українська економіка наскрізь корумпована. Знайти чиїсь зловживання неважко. Тут не варто вирізняти того чи іншого політика — це загальне явище».
За вкоріненої культури свавілля та зловживань, ігнорування закону та ручного керування, притаманної державній владі протягом багатьох років, вибіркове кримінальне переслідування виключно представників опозиції є фактично використанням кримінального судочинства для політичних цілей. Така практика суперечить демократичним цінностям, заснованим на рівності усіх перед законом, та підриває підвалини кримінального судочинства.
Особливо неприйнятно це виглядає на фоні безкарного побиття опозиційних народних депутатів у парламенті та намагання влади заблокувати роботу осередків опозиційних політичних партій.
Вибіркове застосування законодавства є характерним інструментом недемократичних режимів. Побоюючись поразки за чесної політичної конкуренції та політичної свободи, влада у таких країнах усуває опозиціонерів за допомогою кримінального переслідування. Це можна порівняти з вибірковою подачею новин, коли хтось вирішує, які новини поширювати, а які ні, що в кінцевому випадку призводить до відсутності повної інформації й викривлення уявлення про суспільні процеси.
Більше того, коли представники політичної сили, що отримали владу, на кожному кроці безкарно чинять незаконні дії, а їхні політичні опоненти піддаються за такі ж дії кримінальним переслідуванням, це не забезпечує справедливість, а встановлює диктатуру сили. Це також підриває будь-яку віру суспільства у чесність помислів влади та її прихильності до ідей верховенства права.
Не може бути ніякої надії переконати українську громадськість і світ, що переслідування Б.Данилишина та Є.Корнейчука за невиконання тендерної процедури спрямовані на викорінення корупції та економію державних коштів, коли такі ж кошти були використані без будь-якого тендеру, без підзвітності та прозорості для оплати «аудиту» справ колишнього уряду.
До судового процесу неможливо говорити про коректність обвинувачення. Тим не менше, є сумніви, що діяння обвинувачених є кримінально караними. Але замість розгляду цього питання влада у відповідь на обвинувачення в переслідуванні опозиції починає так само жорстко переслідувати своїх прихильників. При цьому обґрунтованість дій влади так само сумнівна. Наприклад, виглядає дуже сумнівним обвинувачення колишнього спікера Кримського парламенту А.Гриценка.
В умовах сталої судової системи та багаторічних судових традицій можна було б сподіватися на те, що суди стануть на заваді маніпуляції кримінальним процесом. Але судова реформа, проведена цього року, встановила істотну залежність суддів від політиків.
Фактично, Президент та більшість у парламенті, що зараз відносяться до однієї політичної сили, через Вищу раду юстиції мають можливість впливати на суддів. Цей орган влади відіграє ключову роль у призначенні та звільненні суддів, притягненні їх до дисциплінарної відповідальності.
Генеральний прокурор одразу після призначення заявив, що виконає будь-який наказ Президента. Його подальші висловлювання чітко показують його повну залежність від Президента. Головою Вищого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ призначено члена партії Регіонів, а його заступником — брата Генерального прокурора.
Усе це породжує обґрунтовані сумніви, що судовий процес у цих політичних справах відбудеться з дотриманням стандартів права на справедливий суд.
Президент постійно стверджує, що його метою є розбудова демократичної держави європейського зразка. Кращим доказом цим твердженням було би припинення переслідування політичної опозиції під машкарою боротьби із зловживаннями.
Справа Юрія Луценка
У постанові Печерського суду щодо обрання Юрію Луценку запобіжного заходу яскраво проявилися вищенаведені риси (навіть не під час розгляду справи по суті та оцінки доказів!) у визначенні політичного в’язня, що дає підставу кваліфікувати його арешт як політичне переслідування.
Ігнорування очевидних речей
У постанові суду чорним по білому написане: «Строк тримання під вартою обраховувати з 27 грудня 2010 року». Отже, в неділю 26 грудня Луценко не був позбавлений волі? Він добровільно поїхав з 11-ма альфівцями та двома прокурорськими до СІЗО СБУ, добровільно провів там день, вечір і ніч, зранку добровільно в наручниках поїхав до суду, добровільно пішов в клітку... Суд вочевидь проігнорував це затримання, явно не бажаючи пов’язувати своє засідання з новим обвинуваченням.
Єдиною підставою для зміни запобіжного заходу з підписки про невиїзд на утримання під вартою є відлучення «із зареєстрованого місця проживання чи перебування або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого» (стаття 151 КПК України). Суд проігнорував відсутність таких фактів.
Першою підставою для взяття під варту суд назвав ухилення від виконання процесуальних дій та рішень слідчого, явно маючи на увазі твердження останнього про свідоме ухилення від ознайомлення з матеріалами справи. Суд проігнорував той факт, що Луценко знайомився з матеріалами справи 15, 21, 22 та 23 грудня, і не з’явився на виклик слідчого 14, 16, 17, 20 та 24 грудня, посилаючись на зайнятість адвоката в інших кримінальних справах. Водночас суд проігнорував норму статті 218 КПК, згідно з якою ознайомлення з матеріалами кримінальної справи є не процесуальною дією слідчого, а беззаперечним правом обвинуваченого, яке він здійснює самостійно або з адвокатом на свій розсуд. Факт перебування під вартою нічого не змінює в цій ситуації і жодним чином не прискорить ознайомлення з матеріалами справи.
Тлумачення природних дій як кримінальних
Підставами для взяття під варту суд назвав, зокрема, невизнання вини у скоєнні злочину та відмову свідчити проти себе. Тим самим суд позбавив Луценка свободи за здійснення ним своїх конституційних прав, які забезпечують право на справедливий суд. Фактично обвинуваченого примушують відмовитися від права зберігати мовчання, яке захищається Конституцією, Європейською Конвенцією та іншими міжнародними договорами. Мотивуючи взяття під варту впливом на свідків, суд погодився із слідством, яке вважає оприлюднення обвинуваченим своєї точки зору щодо кримінальної справи в засобах масової інформації, зокрема, в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» та УНІАН, тиском на них. Знову бачимо радянську практику: на слово відповідати арештом.
Відверта брехня
У постанові суду сказано, що суд врахував «особу обвинуваченого Луценка Ю.В., його матеріальний, сімейний стан, його місце проживання, наявність дітей, стан здоров’я, який не виключає та не унеможливлює утримання останнього під вартою». Проте насправді жодний документ з цього приводу в судовому засіданні не розглядався, бо суд не задовольнив клопотання захисника про відкладення розгляду для підготовки та надання таких документів.
Абсурдність висновків суду
Постанова суду виглядає, на мою думку, цілком абсурдною. Луценко був затриманий 26 грудня у зв’язку з новою кримінальною справою. Проте суд досліджує питання про зміну запобіжного заходу в межах вже розслідуваної кримінальної справи і ставить в провину Луценку ухилення від ознайомлення з її матеріалами. Водночас під час судового засідання виявляється, що 24 грудня слідство у цій справі було поновлено! І це, як на мене, перетворює названу причину взяття під варту на абсурдну.
Незаконність затримання Євгена Корнійчука[6]
Перше, що шокувало у цій справі, — це цинічність (з чисто людської точки зору) затримання прокуратурою Євгена Корнійчука. Сталося це 22 грудня 2010 р. — у день народження його доньки, коли відразу після появи її на світ він прямо з пологового будинку за викликом слідчого з’явився до Генеральної прокуратури. У цей час дома залишалося двоє неповнолітніх синів. Як потім з’ясувалося, Корнійчук був викликаний на перший допит у справі, яку проти нього було порушено за ч. 3 статті 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень).
І що цікаво: виявляється справу за ч. 3 статті 365 КК проти Є.Корнійчука було порушено двічі, що саме по собі є юридичним нонсенсом. Спочатку 15 грудня 2010 р. це було зроблено слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури Гарбузою, а потім — у день народження у Корнійчука доньки — першим заступником Генерального прокурора Ренатом Кузьміним.
Взагалі-то, за одним і тим же фактом, проти однієї і тієї ж особи, за одних і тих же підстав, за одним і тим же звинуваченням дві справи порушені бути не можуть. Якщо це відбулося, то порушення однієї з них є вочевидь незаконним. Разом з тим, порушивши повторно проти екс-заступника міністра кримінальну справу, Кузьмін не скасував як незаконну постанову слідчого Гарбузи, що є показовим. Треба так розуміти, що на сьогодні існують дві різних постанови про порушення проти Євгена Корнійчука кримінальної справи за ч. 3 статті 365 КК, а отже, й дві кримінальні справи.
Але якщо оцінка затримання Євгена Корнійчука з чисто людської точки зору є, так би мовити, переважно емоційним моментом, то у правовому плані більш важливим є юридичний аспект — наявність законних підстав для затримання особи. Для їх встановлення потрібно, передусім, з’ясувати суть висунутого звинувачення.
А обвинувачується Корнійчук у тому, що будучи першим заступником Міністра юстиції України, 23 лютого 2009 р. (зауважте — майже за два роки до дня затримання) підписав лист щодо наявності умов застосування НАК «Нафтогаз України» процедури закупівлі в одного учасника ТОВ «Меджістерс». Перший заступник Генерального прокурора Ренат Кузьмін (будемо звертатися до його постанови, яка була винесена пізніше, та й посада його значно вища, ніж у слідчого Гарбузи). вбачає у цьому перевищення службових повноважень, яке заподіяло НАК «Нафтогаз України» істотної шкоди. До речі, і це дуже примітно, що сам НАК «Нафтогаз України» не звертався до прокуратури з приводу заподіяння йому такої шкоди, а приводом для порушення кримінальної справи стало звернення Володимира Сівковича, який, за повідомленням ЗМІ, перебуває у дружніх стосунках з Ренатом Кузьміним.
Закон дає право слідчому затримати підозрюваного у вчиненні злочину. Але лише за наявності передбачених законом підстав. Відповідно до ст. 106 КПК України підозрюваний у вчиненні злочину може бути затриманий лише за наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після нього — зрозуміло, що цієї підстави у випадку із затриманням Корнійчука не було, оскільки інкриміноване йому діяння було вчинене ще два роки тому;
2) коли очевидці, в тому числі потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин, — ця підстава характерна для очевидних та насильницьких злочинів, де є очевидці і потерпілі. Інкриміноване Є.Корнійчуку діяння до них не відноситься;
3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину — наскільки відомо, підпис листа Є.Корнійчук вчиняв без крові і без зброї. Тому у нього могла бути хіба що ручка, якою він підписував листа (звичайно, це в порядку жарту).
Далі закон говорить, що «при наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише у тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли її місце проживання чи перебування не зареєстровано, або коли не встановлено особи підозрюваного».
Однак добре відомо, що Корнійчук не намагався втекти. Навпаки, у день затримання він добровільно з’явився до прокуратури за викликом слідчого, не зважаючи на вказані вище сімейні обставини. Наскільки відомо, уже впродовж багатьох років Євген Корнійчук разом із сім’єю мешкає у Києві, має власне житло, зареєстрований за місцем свого проживання. Особистість він в державі відома (публічний політик), без сумніву, документи, які посвідчують його особу, має, тому прокуратура без проблем встановила його особу (що випливає із постанови Рената Кузьміна).
Тобто у даному разі жодної із передбачених законом підстав затримання Є.Корнійчука як підозрюваного у прокуратури не було. А це означає, що воно було відверто незаконним і його можна розцінити як прокурорське свавілля, яке потребує правової оцінки через призму ст. 371 КК України (завідомо незаконне затримання) та ст. 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень).
На моє переконання, і у Печерського районного суду м. Києва (суддя Вовк), який за поданням прокуратури у подальшому арештував Корнійчука на два місяці, також не було передбачених законом підстав для застосування такого запобіжного заходу. Адже відповідно до ст. 148 КПК України, яка визначає підстави застосування запобіжних заходів, запобіжний захід (не тільки взяття під варту, а взагалі будь-який, у тому числі застава та підписка про невиїзд) застосовується «за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність» . Із аналізу тих матеріалів, які оприлюднені у ЗМІ, поведінки Корнійчука, його сімейних обставин тощо можна дійти висновку, що достатніх підстав арештовувати його чи навіть застосовувати до нього підписку про невиїзд не було.
У будь-якому разі застосовані до нього затримання та арешт є явно надмірними заходами процесуального примусу, неадекватними ні обставинам справи, ні особі самого підозрюваного.
У даній ситуації абсолютно достатнім було б відібрання від Корнійчука письмового зобов’язання про явку на виклик слідчого та повідомлення про зміну місця проживання (ч. 3 ст. 148 КК України).
У затриманні Корнійчука та його арешті вбачається демонстрація показовості, грубої сили та вседозволеності, намагання принизити особу, у насильницький спосіб розправитися з нею.
Переслідування учасників Майдану-2
Ще тільки розпочався «Підприємницький Майдан», а Шевченківське райуправління столичної міліції 23 листопада порушило кримінальну справу за фактом групового порушення громадського порядку (стаття 293 КК України) 22 листопада — перекриття руху автотранспорту на Хрещатику. Обвинувачення у цій справі поки що жодній особі не пред’явлено. Але, як заявив міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов з трибуни парламенту 14 січня, особи, які вчинили цей злочин, відомі і зараз відносно них проводиться слідство. Він також підкреслив, що відповідальність за скоєний злочин несуть керівники чотирьох громадських організацій, які виступили організаторами акції.
Могильов також зазначив, що ініціатори акції не повідомляли про встановлення наметів, але попри це «у гранітне покриття Майдану Незалежності вбили більше сотні металевих кілків, дослівно — 132. Будь-якому свідомому громадянину зрозуміло, що це тоже злочин, це пошкодження чужого майна. Тобто організатори не вжили достатніх заходів щодо припинення правопорушень, а сприяли їх первичному скоєнню під час проведення акції».
За цим фактом 3 грудня порушено кримінальну справу за ч.2 статті 28, ч.1 статті 194 КК України. 23 грудня був затриманий Ігор Гаркавенко, 25 — Олександр Мандич, яким пред’явили обвинувачення у скоєнні цього злочину. Гаркавенку суд обрав запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, а Мандича 28 грудня звільнили під підписку про невиїзд. 23-м грудня датується постанова про порушення кримінальної справи проти Сергія Мельниченка, але вона поки що не пред’явлена, оскільки він був в лікарні, а потім поїхав на новорічні канікули з Києва. 6 січня порушили таку ж кримінальну справу проти Олега Ахтирського, а 14 січня — проти Романа Федчука, у обох взято підписку про невиїзд.
В Інтернеті також повідомлялося про причетність до цієї справи Олексія Заплаткіна та Віталія Грузинова. Прес-секретар ГУМВС в Києві Володимир Поліщук повідомив журналісту «Свідомо», що вони не є підозрюваними, а можуть бути просто свідками. Але саме про них міністр внутрішніх справ сказав, що вони знаходяться в розшуку.
Із однієї постанови про порушення кримінальної справи проти особи до іншої переходить сакраментальна фраза: такі-то і такі-то, які «діяли за попередньою змовою з невстановленими досудовим слідством особами, умисно пошкодили гранітне покриття Майдану», тільки перелік таких-то збільшується. У постанові, пред’явленій Гаркавенку, такі-то — це Гаркавенко, Заплаткін і Грузинов, а в постанові про порушення справи відносно Федчука — вже усі 7 названих вище людей. Тільки проблема полягає в тому, що Гаркавенко, як стверджує його адвокат Олег Левицький, геть не знає, хто такі Заплаткін, Грузинов і Мандич, він з ними просто незнайомий. Заплаткіна і Грузинова взагалі ніхто з учасників Майдану не знає, не може їх ідентифікувати, і не має їх контактів. Прямо фантоми якісь! Вочевидь, незнайомі один з одним особи «попередньої змови» дійти не могли, і тому ч.2 статті 28 КК не може бути застосована.
Маловірогідно також, що Гаркавенко, Мандич, Заплаткін і Грузинов вмонтовувати кілки в гранітне покриття Майдану. По-перше, вони не були ані організаторами, ані членами якихось об’єднань громадян чи професійних спілок, ані помітними активістами. Не пам’ятають про їхню участь в якихось акціях протесту. Лише Мандича окремі мешканці наметового містечка згадують як такого, що ночував там один чи два рази. Гаркавенко ж приходив туди один чи два рази й висловлював свою незгоду з протестувальниками. По-друге, всі знають, що намети встановлювали народні депутати України вночі з 23 на 24 листопада. Невідомо це тільки слідчим, які пишуть про «невстановлених досудовим слідством осіб». З цієї ж причини обвинувачення у вмонтуванні кілків в покриття Майдану справжніх учасників акції — Васильченка, Федчука, Ахтирського — дуже сумнівні.
Чому ж міліція порушила кримінальну справу проти чотирьох випадкових людей, які взагалі до Майдану-2 майже не причетні? Як на мене, відповідь на це питання проста — усі четверо раніше судимі. І кожен може побачити, як міністр внутрішніх справ, виступаючи в Верховній Раді, перераховує їхні минулі гріхи. Мовляв, отаке воно, «обличчя протесту» — суто кримінальне.
А виходить усе навпаки: кримінальна справа ця — вигадана. Невже в МВС вважають, що цього ніхто не розуміє? Краще би закрили її, не соромилися на весь світ.
Повернемося до другої кримінальної справи — за статтею 293. Безперечно, перекривати рух автотранспорту — це погано. Але хто ж відповідальний за це? У заявці на проведення акції протесту організатори вказали кількість учасників — 100 тисяч. На мою думку, цілком доречно було припустити, що за такої кількості людей на Майдані Незалежності рух автотранспорту на Хрещатику буде неможливим, і закрити його бодай на перші години акції. Чому ж МВС не зробило цього? Крім того, взагалі немає підстав стверджувати, що перекриття руху транспорту було навмисним, а не стало наслідком скупчення великої кількості людей і погано організованих дій міліції.
Взагалі, хіба повинні нести відповідальність, та ще й кримінальну, учасники підприємницького Майдану, яких змусили до крайніх дій? Їх поставили в умови, коли вони втрачали можливість вільно працювати, що і привело їх на Майдан. Як на мене, моральну відповідальність за цей конфлікт несуть автори Податкового кодексу, які наполягали на ухваленні неприйнятних норм і відмовлялися від обговорення проекту з підприємцями.
А тому кримінальні справи проти учасників Майдану-2 — аморальні! До того ж вони є просто безглуздими після того, як Президент та прем’єр-міністр погодилися з вимогами підприємців. МВС фактично не хоче це визнавати, продовжуючи слідство, розширюючи коло обвинувачених. Тим самим воно провокує людей на нові протести. Цю кампанію залякування пора вже припинити.
Переслідування членів ВО «Тризуб» та ВО «Свобода»
У січні 2011 року країною прокотилася хвиля затримань, обшуків, допитів членів ВО «Свобода», ВО «Тризуб» та інших подібних організацій.Спочатку йшлося про підозри у здійсненні вибуху погруддя Сталіна в Запоріжжі пізно ввечері 31 грудня, але пізніше вони були відкинуті, і повідомлень про знайдення організаторів цього вибуху ще не було. На кінець січня під вартою перебувало 9 членів «Тризубу» за спиляння голови погруддя Сталіна 28 грудня: Василь Лабайчук, Андрій Зануда, Едуард Андрющенко, Роман Хмара, Пилип Таран, Юрій Пономаренко, Віталій Вишнюк, Анатолій Онуфрійчук та Василь Абрамів. Усі вони були затримані в період з 8 по 19 січня, обвинувачені за ч.2 статті 296 КК України (хуліганство, здійснене групою осіб). Повідомлялося, що у затриманих конфіскували усі їхні речі і видали замість них чужу легку одежу, що їх майже не годували, а деяких з них — били, що міліція чинила ним перепони у спілкуванні з адвокатами. Питання про запобіжний захід замість відведених законом трьох діб розглядалося значно довше. Усім дев’яти обвинуваченим суд обрав запобіжний захід у вигляді утримання під вартою.
10 січня був затриманий член запорізької організації ВО «Свобода» Юрій Гудименко — за поновленою обласним прокурором кримінальною справою за тою ж ч.2 статті 296 КК України. Справа була відкрита ще в травні 2010 року за фактом облиття фарбою пам’ятника Ф.Дзержинському, але тоді була закрита за відсутністю в діях Гудименка складу злочину. Слідчий звернувся до суду з проханням застосувати утримання під вартою, але суд спочатку не погодився на арешт, а подовжив термін затримання до 10 діб. Проте 20 січня вже була ухвалена постанова про перебування Гудименка в СІЗО протягом двох місяців. Артем Матвієнко, який також обвинувачується в облитті фарбою пам’ятника разом з Гудименком, знаходиться на підписці про невиїзд.
Декількох членів «Тризубу» було затримано та звільнено. Ще четверо перебувають під вартою: Андрія Стемпицького та Степана Бичека обвинувачують у незаконному зберіганні зброї, Ігоря Загребельного та Артема Циганка — у підпалі офісу компартії в Запоріжжі ще у 2009 році.
Говорити напевно про названі кримінальні справи на даному етапі важко: слідство ще не закінчено, деталі обвинувачення невідомі. Проте деякі речі апріорі вже можна розглянути.
У диспозиції статті 296 КК України в редакції 2001 р. хуліганство — це «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом». Але у обвинувачених не булонаміру образитисуспільство, виразитийомунеповагу, оскільки суспільство в переважнійбільшостівкрайнегативно ставитьсядо СталінатаДзержинськогояк організаторівмасовихвбивствіпротестувалопроти встановленнязапорізькимикомуністамипогруддя Сталіна.[7]В обохвипадкахмотивбувцілком чіткий — висловитисвоє ставленнядо Сталінаі Дзержинського.
Отже, цідіїбулинічиміншим, як вираженнямсвоїх поглядів. Цікаво провести паралель цих форм вираження поглядів із значно більш зухвалою формою — спаленням державного прапора на знак протесту проти політики держави. Відповідно до статті 65 Конституції України шанування її державних символів є обов’язком громадян України, а стаття 338 КК карає за публічну наругу над державними символами України або іноземної держави. Інша ситуація в США, де стандарти свободи вираження поглядів значно вищі.
Практикаспаленнядержавного прапораотримала поширення в СШАв періодмасовихпротестівпроти війни у В’єтнамів кінці60-х рр.XXстоліття.У 1968році в СШАбувприйнятийфедеральнийзакон проповагудопрапораСША. Аналогічнізаконибулиприйнятів більшостіштатів. Ці закони кваліфікували публічне спалення державного прапора або наругу над ним як кримінальний злочин. Після застосування цих законів справа дійшла до Верховного суду США. У 1989році ВерховнийсудСШАу своємурішенніу справі«Техас протиДжонсона» ухвалив, що спалюванняпрапораякформавираженняпротестугарантованоПершою поправкоюдоКонституціїСША, іотже, всізакони, що забороняють подібнідії, неконституційні. Президент США Джордж Буш, який відстоював протилежний погляд, поставив перед конгресом питання про прийняття спеціального федерального закону, який встановлює кримінальну відповідальність за наругу над прапором. Закон був ухвалений. Проте Верховний суд США одразу визнав його антиконституційним, оскільки закон порушував право американців виражати свої погляди. З тихпірзахисникипрапоранамагаютьсяобійтизазначену постановуВерховногосудушляхомприйняттянової поправкидоКонституції, спеціальноприсвяченої захиступрапора. За минулі рокипроекттакоїпоправкивносивсянарозглядКонгресу неменше 12разів, однак, прийнятацяпоправкатак інебула.
Ми також можемо скористатися європейськими механізмами захисту прав людини: свободу вираження поглядів захищає стаття10 Європейськоїконвенції. Дії обвинувачених у хуліганстві підпадаютьпідзахистцієї статті. А діїагентів державиу відповідь євтручанняму здійсненняправа на свободу вираження поглядів і, у відповідності зістаттею10, повиннібути заснованіназаконі «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду» і бути«необхідними в демократичному суспільстві».
Зауважимо, що реакція комуністів та їх прихильників на облиття фарбою пам’ятника Дзержинському, встановлення погруддя Сталіну, реакція на спиляння голови Сталіна — це також форми вираження поглядів. Тобто в цих випадках йдеться про політичну дискусію і пов’язані з нею дії. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини в області політичних дискусій «стаття 10 зовсім не залишає місця для обмежень свободи вираження поглядів». Європейський суд зазначив це у зв’язку із численними курдськими справами проти Турції (1994-1999 рр.) — заявники Аслан, Полат, Сюрек, Караташ, Башкай, Ібрагім Аксой, Абдулла Айдін, Окутан, Кюрчю, Варлі та багато інших.
Щоб з’ясувати, чи мало місце порушення статті 10, необхідно визначити, чи було це втручання обґрунтованим. Тобто, по-перше, чи переслідувало воно законну мету? Якщо так, то, по-друге, чи було воно пропорційним переслідуваній меті? І, по-третє, якщо так, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві (зокрема, чи було воно адекватною реакцією на невідкладну суспільну необхідність)?
Розглядаючи ці питання, можна провести аналогію з відомою справою Салов проти України. Нагадаємо її фабулу. Донецький адвокат Сергій Салов був довіреною особою кандидата в Президенти України Олександра Мороза на виборах 1999 року. 30 та 31 жовтня він розповсюдив 8 примірників спеціального випуску газети «Голос України» від 29 жовтня, в якому стверджувалося, що чинний Президент Леонід Кучма помер 24 жовтня. Цей випуск був фальшивкою. 31 жовтня 1999 р. прокуратура Київського району м. Донецька порушила кримінальну справу проти Салова за фактом перешкоджання здійсненню виборчого права громадян (п. 2 статті 127 КК України). 1 листопада 1999 р. Салов був затриманий за поширення неправдивої інформації, 3 листопада вміщений в СІЗО, де він утримувався під час слідства та судового процесу до 1 червня 2000 р., коли йому змінили запобіжний захід з утримання під вартою на підписку про невиїзд. 6 липня 2000 р. районний суд визнав С.Салова винним у перешкоджанні, шляхом обману, здійсненню громадянами своїх виборчих прав, з метою вплинути на результати виборів Президента України. Районний суд присудив заявнику п’ять років умовного позбавлення волі, з дворічним випробувальним терміном в зв’язку з тим, що дії Салова «не спричинили фактичних серйозних наслідків». Обласний та Верховний суди залишили вирок без змін. Салов звернувся до Європейського суду з заявою про порушення п.3 статті 5, п.1 статті 6 та статті 10 Європейської конвенції. Суд визнав ці порушення.
Розглядаючи питання, чи було порушення статті 10, Суд погодився, що газета, яку поширював Салов, містила неправдиву інформацію, і визнав, що втручання держави переслідувало законну мету — забезпечення виборців правдивою інформацією в ході президентської кампанії 1999 р. Але з огляду на незначний вплив, який міг бути спричинений поширенням 8 екземплярів газети, та серйозністю покарання, яке було застосоване до заявника, Суд визнав втручання держави непропорційним переслідуваній законній меті. Розгляд питання про те, чи було необхідним таке втручання в демократичному суспільстві, вже не здійснювався.
В справах про облиття фарбою пам’ятника Дзержинському та спиляння голови погруддя Сталіна пропорційність втручання та необхідність у демократичному суспільстві так само є вочевидь недотриманими. Більше того, втручання держави не було засновано на законі, оскільки правова кваліфікація правопорушення як хуліганства є некоректною і притягнута з метою застосувати максимально жорстку міру покарання.
Таким чином, можна впевнено прогнозувати, що, якщо обвинувачені в хуліганстві члени «Тризубу» та ВО «Свобода» напишуть заяву до Європейського суду з прав людини, то в обох випадках він встановить порушення державою статті 10. Вочевидь порушена також стаття 5 Конвенції, яка захищає право на свободу та особисту недоторканність. Ніяких законних причин для позбавлення волі під час слідства, які за практикою Європейського суду за статтею 5 вважаються обґрунтованими, в даних випадках не спостерігається.
Водночас є очевидним, що облиття фарбою та спиляння голови наносить шкоду, і якби правоохоронні органи поставили би питання про відшкодування нанесеної шкоди, то це було б адекватною реакцією.
На наш погляд, переслідування членів «Тризубу» дуже небезпечні: вони нагадують штучно роздмухані процеси 30-50 років, спрямовані на залякування населення та розхитування права в країні. Це має вигляд репресій, спрямованих на розпалення ідеологічної ворожнечі між Сходом і Заходом країні. Така поведінка, без жодних пояснень її виправданості з боку держави, може спровокувати суспільство, особливо молодь, на непередбачувані дії.
З нашого аналізу випливає, що десять обвинувачених у хуліганстві за спиляння голови Сталіну та облиття фарбою пам’ятника Дзержинському є політичними в’язнями відповідно до наданого нами визначення. Політичні переслідування мають бути припинені! Необхідно зняти обвинувачення у хуліганстві та звільнити їх з під-варти.
==========
[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ та членом правління УГСПЛ
[2] Це визначення належить відомому російському правозахиснику, першому омбудсману РФ Сергію Адамовичу Ковальову.
[3] Стефан Тречел, колишній президент Європейської комісії з прав людини; Еверт Алкема, член Державної ради Нідерландів, колишній член Європейської комісії з прав людини; Олександр Арабаджи, колишній суддя Конституційного Суду Болгарії і колишній член Європейської комісії з прав людини. З документу Ради Європи SG/Inf(2001)34 / 24 Оctober2001. Переклад ХПГ.
[4] http://dw-world.de/dw/article/0, , 6114026, 00.html
[5] http://dw-world.de/dw/article/0, , 6114026, 00.html
[6] Цей підрозділ запозичений із статті Олега Березюка ««Справа Корнійчука» як свідчення початку репресій в Україні?», http://glavcom.ua/articles/2552.html
[7] Нагадаємо, соціологічні дослідження показали різке неприйняття цієї ідеї більшістю українців — 56.7% опитаних негативно ставляться до цієї ініціативи.