«Вбили сусідського хлопця і кинули в погріб...» 

Пенсіонерка Лідія Миколаївна Заїка живе в селі Мощун Київської області. Мешкає на вулиці з поетичною назвою – Вишнева. 

– Чи думали ви, що РФ може здійснити повномасштабне вторгнення в Україну?

– Ну так, і налаштована була, і не налаштована… А як почали летіти чорні гелікоптери російські, то зрозуміли, що вже війна. Ніхто не думав, що так буде.

– Як минув для вас перший день повномасштабного нападу РФ? 

–  Тривожно було, стріляли… Наші солдати ходили по селу, а росіяни стояли під селом. Війна, як війна – тривожно! Коли наші хлопці йшли із стрічками синьо-жовтими, то я виходила, щоб бачили, що я тут є. А як росіяни, то намагалася ховатися.

– Що було з вами у наступні дні?

– Якось одне й те саме кожен день. Собакам щось зварить, ще щось… Перший місяць їсти було що, але можна сказати, що не було коли поїсти. Як тільки налаштувався, а тут почалося… Ще, коли автомати, то, як то кажуть, –  стрєкотня. А як ішли вже більша зброя, розбивали, палили хати… як попаде у хату, то хати займалися.   

– Чи думали ви евакуюватися і чи була така можливість?

– Військові пропонували і син хотів мене вивезти. Але я, коли глянула, що в нього хати нема, я вирішила будь-якими шляхами, як би там не було – нікуди не поїду, щоб зберегти, хоч одну хату. І от, будь ласка, як трусило, падало, то шифер від вибохової хвилі сповзав – і на погребі і на хліву. Ну от бачите, каменюки, блоки на даху лежать… Але, головне, що стіни цілі.

– Чи бачили ви, як російські військові вчиняли злочини проти цивільних, мародерили?

– Покрали. Я в погребі була, а в коридорі стояли дрельки, то покрали. А в людей, у сина, телевізор хотіли вкрасти, але почалася перестрілка і вони пішли. А так, ходили по хатах… Он сусідського хлопця знайшли вбитого у погребі. 

– Артобстріли житлових будинків з боку армії РФ були?

– Ви ж самі бачите. Тут мало цілих будинків. У цей влучили, в той влучили… Чимось таким вони кидали, що воно, якщо попаде в будинок, то він займався, і воно одне по одному переходило.Чимись вони таким займистими обстрілювали, якісь такі шматочки…

– Що з вашим майном?

– Паркан побитий, дах… А так, дякувати Богу, як то кажуть, стіни цілі. Порівняно з іншими, то можна змиритися. А люди ж без майна залишилися, як потрапило в хату, вже нічого не зробиш.

– Чи змінилося ваше ставлення до Росії та росіян?

– Звичайню, інакше вже дивишся на людину… Коли брат іде на брата, яке ж може бути відношення? Уже такої довіри немає…

– Що ви плануєте робити далі?

– Хату треба відремонтувати, це заповітна мрія. Перекрити дах… Було б добре, якби через журналістів, волонтерів допомогли перекрити. У сина зовсім хата знищена.

– Як ви емоційно витримали те, що відбувалося?

– Горить, літає, свистить, а мені наче хтось каже, що тобі ніхто не допоможе… І от я собі це в голову взяла: раз мені ніхто не допоможе, значить я тут одна, надії нема ні на кого, тільки на себе. Спочатку військові хотіли мене вивезти, а я кажу, що нікуди я не поїду. Є кури, є собака… Годувала їх, а тепер покину? Ви робіть свою роботу, будете стрілять – буду ховатися. Я на дворі варила їсти, дві цеглини, залізяку поклала і варила їсти, паркан уже розбили. Наші військові проїжджали і кажуть: «Бабо, їсти є що? Якщо нема, ми зараз принесемо». Дякую нашим хлопцям, що не кидали. Але й росіяни різні. Наші українці їздили в Росію, а Росія… Ну ніхто не думав, що таке вийде, що буде війна (плаче).

– Що ви відчували, коли ЗСУ звільнили село?

– Усе одно є таке відчуття, наче ти не в себе… Таке відчуття, що росіяни можуть знову піти. Адже тут так було – вони то відходили, то знову захоплювали село, а останнім часом вони такий жах витворяли, цими градами били. Видно, село хотіли знищити. Нема такої хати, щоб не постраждала.