MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п'ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська

«Вбили сусідського хлопця і кинули в погріб...» 

17.06.2022   
Олександр Васильєв
Пенсіонерка Лідія Миколаївна Заїка живе в селі Мощун Київської області. Мешкає на вулиці з поетичною назвою – Вишнева. Каже, в селі нема такої хати, щоб не постраждала.

Людмила Заїка, село Мощун Київської області

Пенсіонерка Лідія Миколаївна Заїка живе в селі Мощун Київської області. Мешкає на вулиці з поетичною назвою – Вишнева. 

– Чи думали ви, що РФ може здійснити повномасштабне вторгнення в Україну?

– Ну так, і налаштована була, і не налаштована… А як почали летіти чорні гелікоптери російські, то зрозуміли, що вже війна. Ніхто не думав, що так буде.

– Як минув для вас перший день повномасштабного нападу РФ? 

–  Тривожно було, стріляли… Наші солдати ходили по селу, а росіяни стояли під селом. Війна, як війна – тривожно! Коли наші хлопці йшли із стрічками синьо-жовтими, то я виходила, щоб бачили, що я тут є. А як росіяни, то намагалася ховатися.

– Що було з вами у наступні дні?

– Якось одне й те саме кожен день. Собакам щось зварить, ще щось… Перший місяць їсти було що, але можна сказати, що не було коли поїсти. Як тільки налаштувався, а тут почалося… Ще, коли автомати, то, як то кажуть, –  стрєкотня. А як ішли вже більша зброя, розбивали, палили хати… як попаде у хату, то хати займалися.   

– Чи думали ви евакуюватися і чи була така можливість?

– Військові пропонували і син хотів мене вивезти. Але я, коли глянула, що в нього хати нема, я вирішила будь-якими шляхами, як би там не було – нікуди не поїду, щоб зберегти, хоч одну хату. І от, будь ласка, як трусило, падало, то шифер від вибохової хвилі сповзав – і на погребі і на хліву. Ну от бачите, каменюки, блоки на даху лежать… Але, головне, що стіни цілі.

– Чи бачили ви, як російські військові вчиняли злочини проти цивільних, мародерили?

– Покрали. Я в погребі була, а в коридорі стояли дрельки, то покрали. А в людей, у сина, телевізор хотіли вкрасти, але почалася перестрілка і вони пішли. А так, ходили по хатах… Он сусідського хлопця знайшли вбитого у погребі. 

– Артобстріли житлових будинків з боку армії РФ були?

– Ви ж самі бачите. Тут мало цілих будинків. У цей влучили, в той влучили… Чимось таким вони кидали, що воно, якщо попаде в будинок, то він займався, і воно одне по одному переходило.Чимись вони таким займистими обстрілювали, якісь такі шматочки…

– Що з вашим майном?

– Паркан побитий, дах… А так, дякувати Богу, як то кажуть, стіни цілі. Порівняно з іншими, то можна змиритися. А люди ж без майна залишилися, як потрапило в хату, вже нічого не зробиш.

– Чи змінилося ваше ставлення до Росії та росіян?

– Звичайню, інакше вже дивишся на людину… Коли брат іде на брата, яке ж може бути відношення? Уже такої довіри немає…

– Що ви плануєте робити далі?

– Хату треба відремонтувати, це заповітна мрія. Перекрити дах… Було б добре, якби через журналістів, волонтерів допомогли перекрити. У сина зовсім хата знищена.

– Як ви емоційно витримали те, що відбувалося?

– Горить, літає, свистить, а мені наче хтось каже, що тобі ніхто не допоможе… І от я собі це в голову взяла: раз мені ніхто не допоможе, значить я тут одна, надії нема ні на кого, тільки на себе. Спочатку військові хотіли мене вивезти, а я кажу, що нікуди я не поїду. Є кури, є собака… Годувала їх, а тепер покину? Ви робіть свою роботу, будете стрілять – буду ховатися. Я на дворі варила їсти, дві цеглини, залізяку поклала і варила їсти, паркан уже розбили. Наші військові проїжджали і кажуть: «Бабо, їсти є що? Якщо нема, ми зараз принесемо». Дякую нашим хлопцям, що не кидали. Але й росіяни різні. Наші українці їздили в Росію, а Росія… Ну ніхто не думав, що таке вийде, що буде війна (плаче).

– Що ви відчували, коли ЗСУ звільнили село?

– Усе одно є таке відчуття, наче ти не в себе… Таке відчуття, що росіяни можуть знову піти. Адже тут так було – вони то відходили, то знову захоплювали село, а останнім часом вони такий жах витворяли, цими градами били. Видно, село хотіли знищити. Нема такої хати, щоб не постраждала.

Якщо вам сподобалася публікація, підтримайте автора статті та діяльність Харківської правозахисної групи
 Поділитися