MENU

Подібні статті

«Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п"ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»«Маріуполь все одно буде українським» – дружина військового Юлія Белей

«Вбили сусідського хлопця і кинули в погріб...» 

17.06.2022
Олександр Васильєв

Людмила Заїка, село Мощун Київської області

Пенсіонерка Лідія Миколаївна Заїка живе в селі Мощун Київської області. Мешкає на вулиці з поетичною назвою – Вишнева. 

– Чи думали ви, що РФ може здійснити повномасштабне вторгнення в Україну?

– Ну так, і налаштована була, і не налаштована… А як почали летіти чорні гелікоптери російські, то зрозуміли, що вже війна. Ніхто не думав, що так буде.

– Як минув для вас перший день повномасштабного нападу РФ? 

–  Тривожно було, стріляли… Наші солдати ходили по селу, а росіяни стояли під селом. Війна, як війна – тривожно! Коли наші хлопці йшли із стрічками синьо-жовтими, то я виходила, щоб бачили, що я тут є. А як росіяни, то намагалася ховатися.

– Що було з вами у наступні дні?

– Якось одне й те саме кожен день. Собакам щось зварить, ще щось… Перший місяць їсти було що, але можна сказати, що не було коли поїсти. Як тільки налаштувався, а тут почалося… Ще, коли автомати, то, як то кажуть, –  стрєкотня. А як ішли вже більша зброя, розбивали, палили хати… як попаде у хату, то хати займалися.   

– Чи думали ви евакуюватися і чи була така можливість?

– Військові пропонували і син хотів мене вивезти. Але я, коли глянула, що в нього хати нема, я вирішила будь-якими шляхами, як би там не було – нікуди не поїду, щоб зберегти, хоч одну хату. І от, будь ласка, як трусило, падало, то шифер від вибохової хвилі сповзав – і на погребі і на хліву. Ну от бачите, каменюки, блоки на даху лежать… Але, головне, що стіни цілі.

– Чи бачили ви, як російські військові вчиняли злочини проти цивільних, мародерили?

– Покрали. Я в погребі була, а в коридорі стояли дрельки, то покрали. А в людей, у сина, телевізор хотіли вкрасти, але почалася перестрілка і вони пішли. А так, ходили по хатах… Он сусідського хлопця знайшли вбитого у погребі. 

– Артобстріли житлових будинків з боку армії РФ були?

– Ви ж самі бачите. Тут мало цілих будинків. У цей влучили, в той влучили… Чимось таким вони кидали, що воно, якщо попаде в будинок, то він займався, і воно одне по одному переходило.Чимись вони таким займистими обстрілювали, якісь такі шматочки…

– Що з вашим майном?

– Паркан побитий, дах… А так, дякувати Богу, як то кажуть, стіни цілі. Порівняно з іншими, то можна змиритися. А люди ж без майна залишилися, як потрапило в хату, вже нічого не зробиш.

– Чи змінилося ваше ставлення до Росії та росіян?

– Звичайню, інакше вже дивишся на людину… Коли брат іде на брата, яке ж може бути відношення? Уже такої довіри немає…

– Що ви плануєте робити далі?

– Хату треба відремонтувати, це заповітна мрія. Перекрити дах… Було б добре, якби через журналістів, волонтерів допомогли перекрити. У сина зовсім хата знищена.

– Як ви емоційно витримали те, що відбувалося?

– Горить, літає, свистить, а мені наче хтось каже, що тобі ніхто не допоможе… І от я собі це в голову взяла: раз мені ніхто не допоможе, значить я тут одна, надії нема ні на кого, тільки на себе. Спочатку військові хотіли мене вивезти, а я кажу, що нікуди я не поїду. Є кури, є собака… Годувала їх, а тепер покину? Ви робіть свою роботу, будете стрілять – буду ховатися. Я на дворі варила їсти, дві цеглини, залізяку поклала і варила їсти, паркан уже розбили. Наші військові проїжджали і кажуть: «Бабо, їсти є що? Якщо нема, ми зараз принесемо». Дякую нашим хлопцям, що не кидали. Але й росіяни різні. Наші українці їздили в Росію, а Росія… Ну ніхто не думав, що таке вийде, що буде війна (плаче).

– Що ви відчували, коли ЗСУ звільнили село?

– Усе одно є таке відчуття, наче ти не в себе… Таке відчуття, що росіяни можуть знову піти. Адже тут так було – вони то відходили, то знову захоплювали село, а останнім часом вони такий жах витворяли, цими градами били. Видно, село хотіли знищити. Нема такої хати, щоб не постраждала.

 Поділитися