Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олександр Васильєв, 17 червня 2022

«Вбили сусідського хлопця і кинули в погріб. . . » 

Пенсіонерка Лідія Миколаївна Заїка живе в селі Мощун Київської області. Мешкає на вулиці з поетичною назвою – Вишнева.  Каже, в селі нема такої хати, щоб не постраждала.

Людмила Заїка, село Мощун Київської області

Пенсіонерка Лідія Миколаївна Заїка живе в селі Мощун Київської області. Мешкає на вулиці з поетичною назвою – Вишнева. 

– Чи думали ви, що РФ може здійснити повномасштабне вторгнення в Україну?

– Ну так, і налаштована була, і не налаштована… А як почали летіти чорні гелікоптери російські, то зрозуміли, що вже війна. Ніхто не думав, що так буде.

– Як минув для вас перший день повномасштабного нападу РФ? 

–  Тривожно було, стріляли… Наші солдати ходили по селу, а росіяни стояли під селом. Війна, як війна – тривожно! Коли наші хлопці йшли із стрічками синьо-жовтими, то я виходила, щоб бачили, що я тут є. А як росіяни, то намагалася ховатися.

– Що було з вами у наступні дні?

– Якось одне й те саме кожен день. Собакам щось зварить, ще щось… Перший місяць їсти було що, але можна сказати, що не було коли поїсти. Як тільки налаштувався, а тут почалося… Ще, коли автомати, то, як то кажуть, –  стрєкотня. А як ішли вже більша зброя, розбивали, палили хати… як попаде у хату, то хати займалися.   

– Чи думали ви евакуюватися і чи була така можливість?

– Військові пропонували і син хотів мене вивезти. Але я, коли глянула, що в нього хати нема, я вирішила будь-якими шляхами, як би там не було – нікуди не поїду, щоб зберегти, хоч одну хату. І от, будь ласка, як трусило, падало, то шифер від вибохової хвилі сповзав – і на погребі і на хліву. Ну от бачите, каменюки, блоки на даху лежать… Але, головне, що стіни цілі.

– Чи бачили ви, як російські військові вчиняли злочини проти цивільних, мародерили?

– Покрали. Я в погребі була, а в коридорі стояли дрельки, то покрали. А в людей, у сина, телевізор хотіли вкрасти, але почалася перестрілка і вони пішли. А так, ходили по хатах… Он сусідського хлопця знайшли вбитого у погребі. 

– Артобстріли житлових будинків з боку армії РФ були?

– Ви ж самі бачите. Тут мало цілих будинків. У цей влучили, в той влучили… Чимось таким вони кидали, що воно, якщо попаде в будинок, то він займався, і воно одне по одному переходило.Чимись вони таким займистими обстрілювали, якісь такі шматочки…

– Що з вашим майном?

– Паркан побитий, дах… А так, дякувати Богу, як то кажуть, стіни цілі. Порівняно з іншими, то можна змиритися. А люди ж без майна залишилися, як потрапило в хату, вже нічого не зробиш.

– Чи змінилося ваше ставлення до Росії та росіян?

– Звичайню, інакше вже дивишся на людину… Коли брат іде на брата, яке ж може бути відношення? Уже такої довіри немає…

– Що ви плануєте робити далі?

– Хату треба відремонтувати, це заповітна мрія. Перекрити дах… Було б добре, якби через журналістів, волонтерів допомогли перекрити. У сина зовсім хата знищена.

– Як ви емоційно витримали те, що відбувалося?

– Горить, літає, свистить, а мені наче хтось каже, що тобі ніхто не допоможе… І от я собі це в голову взяла: раз мені ніхто не допоможе, значить я тут одна, надії нема ні на кого, тільки на себе. Спочатку військові хотіли мене вивезти, а я кажу, що нікуди я не поїду. Є кури, є собака… Годувала їх, а тепер покину? Ви робіть свою роботу, будете стрілять – буду ховатися. Я на дворі варила їсти, дві цеглини, залізяку поклала і варила їсти, паркан уже розбили. Наші військові проїжджали і кажуть: «Бабо, їсти є що? Якщо нема, ми зараз принесемо». Дякую нашим хлопцям, що не кидали. Але й росіяни різні. Наші українці їздили в Росію, а Росія… Ну ніхто не думав, що таке вийде, що буде війна (плаче).

– Що ви відчували, коли ЗСУ звільнили село?

– Усе одно є таке відчуття, наче ти не в себе… Таке відчуття, що росіяни можуть знову піти. Адже тут так було – вони то відходили, то знову захоплювали село, а останнім часом вони такий жах витворяли, цими градами били. Видно, село хотіли знищити. Нема такої хати, щоб не постраждала.

поширити інформацію

Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»

Харків'янка Олена Гуріна двадцять днів ховалася від ворожих обстрілів у метро.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»

Війна, її жахіття так чи инакше змінюють кожного. Особливо впливає вона на дітей. Вони надто швидко дорослішають, розумнішають й надто глибоко переживають ситуацію, що бачать довкола, те, самовидцями чого стають.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»

Жителька села Мощун на Київщині розповідає про жахіття перших днів повномасштабної війни. Її оселя повністю знищена, згоріла навіть консервація у льосі.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами

Маріуполька Ольга Шевченко розповідає, що кожного дня біля її будинку гинули люди, намагаючись приготувати їжу на вогні. Почувши вибухи 24 лютого, вона сказала синові, що це грім, але згодом сама не могла стримувати сліз, усвідомлюючи, що відбувається.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти