Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Тарас Зозулінський, 15 червня 2022
доступно: in English

«Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»

Харків'янка Олена Гуріна двадцять днів ховалася від ворожих обстрілів у метро.

Олена Гуріна

Харків'янка Олена Гуріна двадцять днів ховалася від ворожих обстрілів у метро. 

– Мені 50 років. Працювала останнім часом на «Слобожанському Миловарі». Потім у селищі Подвірки.

– Як минув ваш перший день повномасштабної агресії?

– Двадцять третього лютого абсолютно нічого не віщувало лиха, ще дивилися телевізор, сміялися. 

Двадцять четвертого числа, вранці – зазвичай мій чоловік прокидається рано – але цього разу я прокинулася раніше нього. Через те, що почула ніби хтось пускає феєрверки. Я кажу: «Саша, можливо, продовжують святкувати день народження. Ти чуєш ці вибухи?»

Ми не надали цьому значення, і почали, як завжди, збиратися на роботу. О 4.15 ми почули вибухи… Коли одягнулися, вже була шоста година ранку. Телефонний дзвінок. Мені зателефонувала дочка  з Києва – каже: мамо, почалася війна. Я кажу: як війна?

Каже: у нас почалися вибухи. Їй це було дуже добре чутно. У неї чоловік служить у ЗСУ. Він їй зателефонував і розповів цю інформацію. Тоді вона зателефонувала нам – щоб попередити...

Все одно, у голові не вкладалося, ми не могли в це повірити. Зібралися, з надією, що все буде гаразд. Поїхали працювати. Я не доїхала – зателефонували з роботи, і сказали повертатися додому. А чоловік продовжував бути на роботі.

Ще ходили маршрутки, але з великим інтервалом. Я простояла на зупинці годину. З’явилося дуже багато людей на вулицях із валізами. Коли я приїхала додому, зателефонувала чоловікові. Він каже, я ще трохи побуду і зателефоную.

Але до нього вийшла жінка, працівник з облдержадміністрації, і сказала йти додому. Мовляв, ви не бачите, що робиться, стріляють. Саша завжди в мене ходить додому пішки, швиденько дійшов – йому годину йти.

І постійно, поки він йшов, ці вибухи було чутно. Прийшовши додому, ми сіли на дивані, а звуки – дедалі ближче... Донька телефонує, каже: «Мамо, йдіть у метро. Не сидіть удома, не дай Бог, впаде щось, вибухне, і ви загинете».

Саша вирішив: поки що побудемо вдома. Спершу я не хотіла йти в метро, ​​все ж таки вдома є вдома. Не могла в це повірити.

– Як минули ваші наступні дні?

– Чоловік спав у одній кімнаті, мені постелив біля ванної. У нас там такий бордюрчик був у куточку, і я там спала... Я почала читати молитви. З’явився такий тваринний страх, коли звуки дедалі ближче і ближче. Адже почали трястись вікна, і земля теж. Три дні я провела вдома. Але вже не витримала, не спавши...

Після трьох днів проведених у будинку, чоловік мене відправив у метро. Воно знаходиться неподалік нас. Ми з чоловіком зідзвонювалися. Я йому кажу : щогодини тобі дзвонитиму. У нас, льох є. Спочатку Саша не хотів і в льох іти. Але цього разу довелося залізти, бо сильні звуки були...

Сашко привів мене в метро. Я зайшла, людей було багато. Як заходиш в метро, вниз сходинки. Спускаєшся. Усюди люди лежали на ковдрах, мабуть вже приносили з дому. З собою у мене була одна тоненька ковдра. Я спустилася сходами вниз, і на останній сходинці розстелила собі ковдру. Так і присіла.

Дуже хотілося їсти. Я попросила хліба, запила водою. І сиділа там довго. Дуже довго. Заснути не могла. Саша каже: тобі треба спати. Я на цій вузенькій сходинці розстелила ковдру, прилягла. Там були волонтери. Я попросила, чи немає в них бодай якогось поролону. Вони сказали — на даний момент немає.

Я розстелила ковдру, а іншою стороною на цій сходинці я боком лягла і заснула… А  як у мене нічого не було, мені дали одноразові тарілку і ложку. Насипали суп. Поїла, знову присіла на сходинку. Обдзвонила своїх рідних.

Саша зняв зі старого дивана такі три квадратні подушки і мені приніс. Я перебралася трохи вище, розстелила собі ці подушки, розстелила собі ковдру. Можна сказати, це було моє місце...

Їсти нам давали о десятій годині, і о шостій годині вечора. Ті крупи, що залишалися в нас вдома, варив мені чоловік і приносив. Приніс мені зубну щітку і рушник. У метро можна було почистити зуби. Душ – був там, чи не був – я не знаю, я не ходила.

Щоб якось себе тримати в порядку – там був чайник, – я гріла воду, наливала в пляшку, і ходила в туалет, щоб якось себе привести в порядок.

За ці двадцять днів голова була немита. Не купана. А так можна було помитися і зробити свої жіночі справи.

Прийшов чоловік, вийшов зі мною у передбанник. І тут ми почули сильний вибух. У мене навіть цигарка вискочила з рук. Цигарка вискочила! І він сів. Це виявляється, як ми пізніше дізналися, біля нас на Московському проспекті знаходиться Академія при Президенті. І там був вибух. І коли Саша мене вже проводжав у Львів, ми йшли через Центр, через Московський проспект. Ми бачили цю Академію. Скинули туди таку бомбу… Там ніби вирваний шмат будівлі. Напевне, вибухова хвиля була, дуже радіус великий, бо вікна і двері повилітали. Чим далі проходили до Центру, тим більше було зруйнованих магазинів. Скло скрізь, валялося. І руйнування були.

– Чи зустрічалися вашим знайомим, родичам інші події, в яких вони бачили злочинні дії проти мирних жителів?

– Люди в метро розповідали, що жінка вийшла на вулицю, замести біля свого будинку. І впав снаряд. Уламки потрапили їй у живіт. А донька її працювала медсестрою, в цей час була в лікарні. Цю жінку не довезли до лікарні – вона померла.

Чоловік мій хотів піти у Тероборону вступити. Пішов не до військкомату, а до адміністрації. А перед цим, на нашу Харківську облдержадміністрацію скинули бомбу. І очевидці, які були там, розповідали, що від цієї бомби, від цієї вибухової хвилі, людей кидало як листочки. Як листочки вони літали у повітрі, такий сильний вибух був.

Мені чоловік розповідав, як він ішов і вибух стався недалеко. Дівчина навпроти тримала в руках телефон, і телефон випав. А в нього кепка розвернулась в інший бік. Від цієї вибухової хвилі...

У мене в Харкові свекруха. Вона знаходилася у приватному секторі – вдома. Ми з нею зідзвонювалися. Вона мені каже: «Олена, бачу дим іде від заводу Шевченка. Горить завод Шевченка, потрапив туди снаряд. Бачила цей дим, бачила вогонь». 

– Коли ви вирішили залишити місто? Як ви їхали з Харкова?

– У метро провела двадцять днів. Потім чоловік каже: давай може ти вже сходиш додому, може найелементарніше, помитися. А я просто вже боюся виходити з метро. Перебіжками, зігнувшись, бігла. Він каже: на кого ти стала схожою? А я уже не могла все це чути, чути всі ці вибухи. Перебіжками добігли додому. Я викупалася. Привела себе до ладу. Подзвонила Дарина, моя дочка. Вона поїхала з маленькою дитиною до Тернополя. Тому що у Києві вже було нестерпно. Дитині рік та три місяці. Дочка каже: мамо, приїжджайте сюди, буде їхати машина. Я кажу: машиною боюся їхати. А раптом дорогою що трапиться? Говорили, що вбивали людей. У машинах прямо. І мені було страшно їхати. Якось вона мене переконала поїхати потягом. 

Мій чоловік провів мене на вокзал. Поїзд ішов, Інтерсіті «Харків - Львів». О восьмій ранку. Чоловік не поїхав. Каже, ні, комусь треба бути вдома. Може я комусь буду потрібен. Може чимось допоможу.

Я сіла в поїзд – дуже важко було розлучатися. Дуже. Він плакав – казав: може, я тебе більше ніколи не побачу.

Їду поїздом, і думаю: а куди я їду? Нікуди. Де я буду жити? Донька в Тернополі, а я до Львова. Потім вона мені все сказала. Мовляв, приїдеш до Львова – там намети з волонтерами, підійдеш до них і спитаєш, де можна оселитися.

– Що кажуть ваші родичі із Росії?

– У нас, по-перше, чоловікові є родичі у Москві. Це моєї свекрухи рідна сестра. Має дітей, є чоловік, онуки. І свекруха їм пише: «Таня, почалася війна. Ваш путін почав бомбити Україну...»

Вони в це й досі не вірять. І її сестри онука пише: «Ми вам не віримо. Ти підійди до вікна та “зніми”, чи йде у вас війна, чи ні». На цьому їхні родинні зв’язки припинилися. Свекруха каже: «Я не хочу більше вам писати і з вами спілкуватися. У мене вже немає сестри».

І скільки ми їм не писали, скільки ми їм не говорили, що таке відбувається в Україні, а ви там сидите і мовчите, і не можете хоча б встати і вийти. Якби кожна людина вийшла в росії у вас і масово, можна було б чогось запобігти.

Але вони навіть не хочуть чути. Вони не вірять, що росіяни почали бомбити нашу Україну.

– Можливо, ви хотіли б звернутися до росіян?

– Мені б дуже хотілося, якби зібрати всіх матерів і, щоб хоч якось припинити цю війну, я стала б на коліна і просила... Ну щоб їм донести. І щоб вони донесли своїм синам, аби ті не йшли воювати... Як мати, я би попросила їх на колінах, щоб хоч якусь частину правди, того, що твориться в нас, донести їм. 

поширити інформацію

Матеріал підготовлено Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»

Війна, її жахіття так чи инакше змінюють кожного. Особливо впливає вона на дітей. Вони надто швидко дорослішають, розумнішають й надто глибоко переживають ситуацію, що бачать довкола, те, самовидцями чого стають.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»

Жителька села Мощун на Київщині розповідає про жахіття перших днів повномасштабної війни. Її оселя повністю знищена, згоріла навіть консервація у льосі.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами

Маріуполька Ольга Шевченко розповідає, що кожного дня біля її будинку гинули люди, намагаючись приготувати їжу на вогні. Почувши вибухи 24 лютого, вона сказала синові, що це грім, але згодом сама не могла стримувати сліз, усвідомлюючи, що відбувається.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»

Двадцятилітня маріуполянка Юстина Жіжномірська виїхала з рідного міста ще до 24 лютого. Але там залишилася її мама, дехто з друзів. З якими час од часу є можливість спілкування. Ми розмовляємо з юнкою про місто Марії до війни й про трагедію, яке переживає в дні окупації.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти