MENU

Подібні статті

«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п"ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»«Маріуполь все одно буде українським» – дружина військового Юлія Белей«Колись ми із Шойгу рятували після землетрусу Нефтегорськ, а зараз він перетворив на нього Маріуполь»

«Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»

Українською | In English
15.06.2022
Тарас Зозулінський

Олена Гуріна

Харків'янка Олена Гуріна двадцять днів ховалася від ворожих обстрілів у метро. 

– Мені 50 років. Працювала останнім часом на «Слобожанському Миловарі». Потім у селищі Подвірки.

– Як минув ваш перший день повномасштабної агресії?

– Двадцять третього лютого абсолютно нічого не віщувало лиха, ще дивилися телевізор, сміялися. 

Двадцять четвертого числа, вранці – зазвичай мій чоловік прокидається рано – але цього разу я прокинулася раніше нього. Через те, що почула ніби хтось пускає феєрверки. Я кажу: «Саша, можливо, продовжують святкувати день народження. Ти чуєш ці вибухи?»

Ми не надали цьому значення, і почали, як завжди, збиратися на роботу. О 4.15 ми почули вибухи… Коли одягнулися, вже була шоста година ранку. Телефонний дзвінок. Мені зателефонувала дочка  з Києва – каже: мамо, почалася війна. Я кажу: як війна?

Каже: у нас почалися вибухи. Їй це було дуже добре чутно. У неї чоловік служить у ЗСУ. Він їй зателефонував і розповів цю інформацію. Тоді вона зателефонувала нам – щоб попередити...

Все одно, у голові не вкладалося, ми не могли в це повірити. Зібралися, з надією, що все буде гаразд. Поїхали працювати. Я не доїхала – зателефонували з роботи, і сказали повертатися додому. А чоловік продовжував бути на роботі.

Ще ходили маршрутки, але з великим інтервалом. Я простояла на зупинці годину. З’явилося дуже багато людей на вулицях із валізами. Коли я приїхала додому, зателефонувала чоловікові. Він каже, я ще трохи побуду і зателефоную.

Але до нього вийшла жінка, працівник з облдержадміністрації, і сказала йти додому. Мовляв, ви не бачите, що робиться, стріляють. Саша завжди в мене ходить додому пішки, швиденько дійшов – йому годину йти.

І постійно, поки він йшов, ці вибухи було чутно. Прийшовши додому, ми сіли на дивані, а звуки – дедалі ближче... Донька телефонує, каже: «Мамо, йдіть у метро. Не сидіть удома, не дай Бог, впаде щось, вибухне, і ви загинете».

Саша вирішив: поки що побудемо вдома. Спершу я не хотіла йти в метро, ​​все ж таки вдома є вдома. Не могла в це повірити.

– Як минули ваші наступні дні?

– Чоловік спав у одній кімнаті, мені постелив біля ванної. У нас там такий бордюрчик був у куточку, і я там спала... Я почала читати молитви. З’явився такий тваринний страх, коли звуки дедалі ближче і ближче. Адже почали трястись вікна, і земля теж. Три дні я провела вдома. Але вже не витримала, не спавши...

Після трьох днів проведених у будинку, чоловік мене відправив у метро. Воно знаходиться неподалік нас. Ми з чоловіком зідзвонювалися. Я йому кажу : щогодини тобі дзвонитиму. У нас, льох є. Спочатку Саша не хотів і в льох іти. Але цього разу довелося залізти, бо сильні звуки були...

Сашко привів мене в метро. Я зайшла, людей було багато. Як заходиш в метро, вниз сходинки. Спускаєшся. Усюди люди лежали на ковдрах, мабуть вже приносили з дому. З собою у мене була одна тоненька ковдра. Я спустилася сходами вниз, і на останній сходинці розстелила собі ковдру. Так і присіла.

Дуже хотілося їсти. Я попросила хліба, запила водою. І сиділа там довго. Дуже довго. Заснути не могла. Саша каже: тобі треба спати. Я на цій вузенькій сходинці розстелила ковдру, прилягла. Там були волонтери. Я попросила, чи немає в них бодай якогось поролону. Вони сказали — на даний момент немає.

Я розстелила ковдру, а іншою стороною на цій сходинці я боком лягла і заснула… А  як у мене нічого не було, мені дали одноразові тарілку і ложку. Насипали суп. Поїла, знову присіла на сходинку. Обдзвонила своїх рідних.

Саша зняв зі старого дивана такі три квадратні подушки і мені приніс. Я перебралася трохи вище, розстелила собі ці подушки, розстелила собі ковдру. Можна сказати, це було моє місце...

Їсти нам давали о десятій годині, і о шостій годині вечора. Ті крупи, що залишалися в нас вдома, варив мені чоловік і приносив. Приніс мені зубну щітку і рушник. У метро можна було почистити зуби. Душ – був там, чи не був – я не знаю, я не ходила.

Щоб якось себе тримати в порядку – там був чайник, – я гріла воду, наливала в пляшку, і ходила в туалет, щоб якось себе привести в порядок.

За ці двадцять днів голова була немита. Не купана. А так можна було помитися і зробити свої жіночі справи.

Прийшов чоловік, вийшов зі мною у передбанник. І тут ми почули сильний вибух. У мене навіть цигарка вискочила з рук. Цигарка вискочила! І він сів. Це виявляється, як ми пізніше дізналися, біля нас на Московському проспекті знаходиться Академія при Президенті. І там був вибух. І коли Саша мене вже проводжав у Львів, ми йшли через Центр, через Московський проспект. Ми бачили цю Академію. Скинули туди таку бомбу… Там ніби вирваний шмат будівлі. Напевне, вибухова хвиля була, дуже радіус великий, бо вікна і двері повилітали. Чим далі проходили до Центру, тим більше було зруйнованих магазинів. Скло скрізь, валялося. І руйнування були.

– Чи зустрічалися вашим знайомим, родичам інші події, в яких вони бачили злочинні дії проти мирних жителів?

– Люди в метро розповідали, що жінка вийшла на вулицю, замести біля свого будинку. І впав снаряд. Уламки потрапили їй у живіт. А донька її працювала медсестрою, в цей час була в лікарні. Цю жінку не довезли до лікарні – вона померла.

Чоловік мій хотів піти у Тероборону вступити. Пішов не до військкомату, а до адміністрації. А перед цим, на нашу Харківську облдержадміністрацію скинули бомбу. І очевидці, які були там, розповідали, що від цієї бомби, від цієї вибухової хвилі, людей кидало як листочки. Як листочки вони літали у повітрі, такий сильний вибух був.

Мені чоловік розповідав, як він ішов і вибух стався недалеко. Дівчина навпроти тримала в руках телефон, і телефон випав. А в нього кепка розвернулась в інший бік. Від цієї вибухової хвилі...

У мене в Харкові свекруха. Вона знаходилася у приватному секторі – вдома. Ми з нею зідзвонювалися. Вона мені каже: «Олена, бачу дим іде від заводу Шевченка. Горить завод Шевченка, потрапив туди снаряд. Бачила цей дим, бачила вогонь». 

– Коли ви вирішили залишити місто? Як ви їхали з Харкова?

– У метро провела двадцять днів. Потім чоловік каже: давай може ти вже сходиш додому, може найелементарніше, помитися. А я просто вже боюся виходити з метро. Перебіжками, зігнувшись, бігла. Він каже: на кого ти стала схожою? А я уже не могла все це чути, чути всі ці вибухи. Перебіжками добігли додому. Я викупалася. Привела себе до ладу. Подзвонила Дарина, моя дочка. Вона поїхала з маленькою дитиною до Тернополя. Тому що у Києві вже було нестерпно. Дитині рік та три місяці. Дочка каже: мамо, приїжджайте сюди, буде їхати машина. Я кажу: машиною боюся їхати. А раптом дорогою що трапиться? Говорили, що вбивали людей. У машинах прямо. І мені було страшно їхати. Якось вона мене переконала поїхати потягом. 

Мій чоловік провів мене на вокзал. Поїзд ішов, Інтерсіті «Харків - Львів». О восьмій ранку. Чоловік не поїхав. Каже, ні, комусь треба бути вдома. Може я комусь буду потрібен. Може чимось допоможу.

Я сіла в поїзд – дуже важко було розлучатися. Дуже. Він плакав – казав: може, я тебе більше ніколи не побачу.

Їду поїздом, і думаю: а куди я їду? Нікуди. Де я буду жити? Донька в Тернополі, а я до Львова. Потім вона мені все сказала. Мовляв, приїдеш до Львова – там намети з волонтерами, підійдеш до них і спитаєш, де можна оселитися.

– Що кажуть ваші родичі із Росії?

– У нас, по-перше, чоловікові є родичі у Москві. Це моєї свекрухи рідна сестра. Має дітей, є чоловік, онуки. І свекруха їм пише: «Таня, почалася війна. Ваш путін почав бомбити Україну...»

Вони в це й досі не вірять. І її сестри онука пише: «Ми вам не віримо. Ти підійди до вікна та “зніми”, чи йде у вас війна, чи ні». На цьому їхні родинні зв’язки припинилися. Свекруха каже: «Я не хочу більше вам писати і з вами спілкуватися. У мене вже немає сестри».

І скільки ми їм не писали, скільки ми їм не говорили, що таке відбувається в Україні, а ви там сидите і мовчите, і не можете хоча б встати і вийти. Якби кожна людина вийшла в росії у вас і масово, можна було б чогось запобігти.

Але вони навіть не хочуть чути. Вони не вірять, що росіяни почали бомбити нашу Україну.

– Можливо, ви хотіли б звернутися до росіян?

– Мені б дуже хотілося, якби зібрати всіх матерів і, щоб хоч якось припинити цю війну, я стала б на коліна і просила... Ну щоб їм донести. І щоб вони донесли своїм синам, аби ті не йшли воювати... Як мати, я би попросила їх на колінах, щоб хоч якусь частину правди, того, що твориться в нас, донести їм. 

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися