MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«Вбили сусідського хлопця і кинули в погріб...» «Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п"ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»

«Ані домовлятися з росіянами, ані вірити їм не можна…» – мешканець Маріуполя

18.06.2022   
Леонід Ґольберг

Зруйнований Маріуполь, фото: Pavel Klimov, Reuters

Віталій Бандрушків – мешканець стражденного Маріуполя, який був вимушений з дружиною та дитиною шукати прихистку в Дрогобичі. Поки готувалося це інтерв’ю, наш співрозмовник встиг не лише стати на облік у військкоматі, але вже й піти воювати з загарбниками.

– Пане Володимире, розкажіть, чим займалися у мирний час?

За фахом я – інженер-конструктор, але майже весь час працював викладачем у Приазовському державному технічному університеті.

– Коли вперше стикнулися з війною?

– 2014-го року було захоплення мого міста бойовикам так званої «днр» під керівництвом росії. Й була надто напружена фаза, поки не звільнили місто, відтак, відповідно була фаза війни, коли Маріуполь намагалися захопити, й була загроза, що місто потрапить у кільце. Ми з дружиною і маленькою дитиною не витримали й у березні 2014-го року виїхали. 2015-го повернулися. Відтоді жили, знали, що поблизу лінія фронту, та все ж місто було на підконтрольній території.

Намагалися всіляко українізувати місто, допомагали військовим, словом, брали активну участь у волонтерстві.

– Чи готувалися ви до подій, які сталися 24 лютого?

– Нас попереджали військові, аналітики, що це станеться, тобто ми знали й були морально готові. Хоча підготуватись фізично й матеріально було майже неможливо.

В грудні-січні вже воно назрівало й могло бути – могло не бути. І зрештою 24-го трапилось те, що найбільше прогнозували: ракетні обстріли, на всій території авіація тощо…

Ми сподівались, що росіяни зрозуміють, що ми маємо допомогу й чинитимемо опір.

24-го лютого зранку почули, що по всій Україні є обстріли, потім вже почули, що бомблять і нас. Це були околиці – Східний район з боку села Широкіне та аеропорт. Ми знали, що місто укріплене, особливо саме з того боку, але очікували, що буде важко, що буде потрібна допомога. Але, що нас оточать, – не очікували. Тому ми, хоч і знали що буде війна, не готувалися виїздити, адже в нас із дружиною батьки похилого віку.

– Якими були ваші дні до виїзду з міста?

– Першого дня я ще на півдня сходив на роботу, другого дня намагалися піти в магазин, щось купити, адже почалися проблеми з постачанням: всі купляли, як потім виявилось, це було правильно – набирали продукти…

Потім зрозумів, що роботи нема й дома сидіти важко, пішов до знайомих до найближчого волонтерського центру й там допомагали, щось вантажили. Були там і нічні чергування для того, щоб оберігати це місце. Допомагали військовим, поліції. Адже почалися проблеми в них з постачанням, принаймні бракувало їжі гарячої. А працювали поліціянти та пожежні постійно. Тож вони робили свою справу, ми – допомагали, наскільки могли.

За три-чотири дні з’явилися перші проблеми з електрикою, яку нарешті вирішили й світло увімкнули. Служби відповідні в місті ще працювали.

Але за деякий час не стало світла, відтак зникла вода, джерела якої ми почали шукати. Бо в нас немає, як в деяких інших містах, колонок. Комунальні служби почали привозити цистерни, але були величезні черги, й люди згадували, де є бодай якісь джерела чи криниці, адже, зрозуміло, що перша необхідність – це вода.

Потім за декілька днів зник газ. Не миттєво – спершу в тих районах де були обстріляні водогони. Почали люди мерзнути. Наш район, на щастя, був один з останніх, де припинилось газопостачання. Щодо нашої родини, ми з сім’єю сестри, з якою разом виїхали, мешкаємо в одному будинку, але маємо різні входи. Стало холодно, ми з’їхались усі до однієї кімнати, щоб дихати та грітися. Три-чотири дні ми так витримали, потім знизилась температура, й ми переїхали до моїх батьків, які живуть на околиці Маріуполя, й у них пічне опалення, а дрова тоді ще можна було знаходити.

З того моменту, як зник газ, все місто взяло пилки та сокири в руку й пиляли, рубали, щоб готувати їсти, щоб грітися. Гірше було тим, хто жив у багатоповерхівках, бо всі намагались це зробити у дворі. Коли заходив до знайомих, то вони в шапках, куртках були, температура в помешканнях наближалась до нульової. Це було непритаманно для Маріуполя: протягом тижня щоночі був мороз шість-десять градусів…

Після того, як зникла електроенергія, виникла проблема зі зв’язком, почали «сідати» телефони. Легше були тим, хто мав ґенератори. Доводилося шукати знайомих та місця. Я заряджав телефон у волонтерському центрі.

Опісля зв’язок став зникати. Спочатку думали, що вишки не працюють, але військові сказали, що навколо Маріуполя стоять «глушилки», через що й не було нормального зв’язку. В деяких місцях зв’язок з’являвся, люди передавали один одному й виходили туди, щоб почитати новини, дізнатися, що відбувається навколо, бо вже почалася інформаційна блокада. Зараз, як відомо, повна блокада й ресурси російські.

Тоді ж припинилось радіомовлення з України, залишилися лише радіостанції деенерівські.

– Як вибиралися з міста?

– Ми виїздили всімох моєю автівкою: четверо дорослих і троє дітей. Їхали 11 годин від Маріуполя до Запоріжжя. Було непросто: я не очікував, що їздитиму взимку, автівка стояла в гаражі на літній ґумі, без запасу пального та газу. Але таки, хоч був мороз і починав падати сніг, все ж дісталися Запоріжжя на літній ґумі. Дивом вистачило й пального, останні буквально метри їхали вже з червоною лампочкою.

У Запоріжжі нас прийняли й нагодували в «Епіцентрі», де ми переночували.

У Дніпрі нас вже два тижні чекали в свояка. Там ми жили майже тиждень. Й шукали варіанти, щоб була й робота і житло. Йшлося про більш безпечний будь-який куточок України.

Завдяки знову ж таки знайомим знайшли тимчасове житло в Самборі й у Дрогобичі. А відтак зняли собі житло в вашому місті. Й зараз ми знову всі семеро разом.

– Яким був Маріуполь, коли ви залишали місто?

– Коли ми виїздили, ми насправді дивом оминули обстріли: й ми цілі, й автівка ціла. Лише бачили, що навколо прилітало. Ми бачили й поранених, і як їхали люди на машинах розбитих, уже починали розрізняти звуки, вже знали, коли те, що летить, буде поруч.

Що бачили? Зруйновані будинки в центрі. Ми саме в центральній частині жили. А батьки – в селища Піщане, за портом.

До міста тоді вже прилітало щодня, й ми бачили вирви.

Перший тиждень, наприклад: батьки у Піщаному, не було зв’язку, я поїхав їх відвідати, чи не прилетіло й туди, там було досить тихо. Коли за три дні я привіз бабусю дружини, я вже побачив сліди від влучань. Тобто обстріляли селище, де не було жодних військових об’єктів.

Так само до того моменту, як ми виїхали, не обстрілювали й порт, а от селище, відоме ще й своїм фестивалем, було ретельно обстріляно. Зокрема влучили рашисти в електростанцію: тобто було пряме бомбардування з моря.

15 березня я заготовляв дрова й воду для оселі батьків, бо там уже було разом 11 людей, наступного дня, за день до виїзду, ми побачили колони, що рухаються на виїзд. Це, як я зрозумів не організований був гумконвой, а люди самоорганізувались і вирушили. Вже пізніше там з’явилися блокпости.

Я проїхав вулицею Металургів, що йде через усе місто. Побачив, що всі корпуси мого університету були обстріляні з артилерії, взагалі вкрай важко – я на ровері переміщався – було проїхати центром, все було в уламках скла, десь просто не було шиб, десь були напів або всуціль зруйновані будинки. Словом, весь центр Маріуполя був зруйнований, бачив я й вирву завширшки десять метрів і завглибшки метрів чотири-п’ять на місці підземного переходу.

Це було числа десятого (березня – Ред.). Потім розповідали, що ворожа авіація почала «обробляти» центр нашого міста.

Коли я прийшов до волонтерського центру довідатись про останні новини, поліція сказала, що люди їдуть на свій власний ризик. Відтак я уточнив можливий маршрут. В цей час прийшов хлопець, який повернувся з муздрамтеатру, в який влучили…

Відтак, ми вирішили спробувати вибратися, хоча це ризик – їхати через окуповану територію.

Попри поганий зв’язок, ми отримали повідомлення про те, що є коридор для приватного транспорту за вказаним маршрутом.

І власне перед самим від’їздом я побачив місто в руїнах, а згодом довідався, що вже тоді було зруйновано 70 відсотків житлового фонду…

– Хто у вас залишився в Маріуполі?

– Мої батько з мамою, моя сестра з ними, бо батьки хворіли торік. І бабуся дружини. Батько дружини жив у селищі Талаківка, з ним припинився зв’язок 26 лютого, й відтоді ми нічого про нього не знаємо…

– Чому окупанти так чинять з Маріуполем?

– Мабуть, вони не змогли так швидко, як збирались, взяти ключ від міста, адже військові його боронили. Окупанти заходили лише на околиці, їх відбивали.

Тому й вдалися до обстрілу цивільного населення, щоб була паніка, щоб виїздили, щоб тиснули на військових, які теж мають рідних серед місцевого населення. З російських номерів надходили і військовим, і цивільним смс з вимогою здатися.

Рашисти казали, що обстрілюють базу «Азова», насправді ж першими «військовими» об’єктами, які вони розстріляли, були школа та дев'ятиповерхівка, які знаходились неподалік бази ТРО.

І важко сказати, чи не було це зроблено умисно чи помилково, адже 90 відсотків шкіл у місті зруйновані, а також всі сім маріупольських університетів.

– Чи є сенс вести перемовини й домовлятися про мир з росіянами?

– Я непогано знаю історію, а від 2014-го року став вивчати більш ретельно, тому вважаю, що з ними не можна домовлятись. Ті перемовини, що зараз ведуться, – чисто стратегічні й дипломатичні, але їм жодним чином не можна довіряти.

 Поділитися