«Ані домовлятися з росіянами, ані вірити їм не можна…» – мешканець Маріуполя
Віталій Бандрушків – мешканець стражденного Маріуполя, який був вимушений з дружиною та дитиною шукати прихистку в Дрогобичі. Поки готувалося це інтерв’ю, наш співрозмовник встиг не лише стати на облік у військкоматі, але вже й піти воювати з загарбниками.
– Пане Віталію, розкажіть, чим займалися у мирний час?
– За фахом я – інженер-конструктор, але майже весь час працював викладачем у Приазовському державному технічному університеті.
– Коли вперше стикнулися з війною?
– 2014-го року було захоплення мого міста бойовикам так званої «днр» під керівництвом росії. Й була надто напружена фаза, поки не звільнили місто, відтак, відповідно була фаза війни, коли Маріуполь намагалися захопити, й була загроза, що місто потрапить у кільце. Ми з дружиною і маленькою дитиною не витримали й у вересні 2014-го року виїхали. 2015-го повернулися. Відтоді жили, знали, що поблизу лінія фронту, та все ж місто було на підконтрольній території.
Намагалися всіляко українізувати місто, допомагали військовим, словом, брали активну участь у волонтерстві.
– Чи готувалися ви до подій, які сталися 24 лютого?
– Нас попереджали військові, аналітики, що це станеться, тобто ми знали й були морально готові. Хоча підготуватись фізично й матеріально було майже неможливо.
В грудні-січні вже воно назрівало й могло бути – могло не бути. І зрештою 24-го трапилось те, що найбільше прогнозували: ракетні обстріли, на всій території авіація тощо…
Ми сподівались, що росіяни зрозуміють, що ми маємо допомогу й чинитимемо опір.
24-го лютого зранку почули, що по всій Україні є обстріли, потім вже почули, що бомблять і нас. Це були околиці – Східний район з боку села Широкіне та аеропорт. Ми знали, що місто укріплене, особливо саме з того боку, але очікували, що буде важко, що буде потрібна допомога. Але, що нас оточать, – не очікували. Тому ми, хоч і знали що буде війна, не готувалися виїздити, адже в нас із дружиною батьки похилого віку.
– Якими були ваші дні до виїзду з міста?
– Першого дня я ще на півдня сходив на роботу, другого дня намагалися піти в магазин, щось купити, адже почалися проблеми з постачанням: всі купляли, як потім виявилось, це було правильно – набирали продукти…
Потім зрозумів, що роботи нема й дома сидіти важко, пішов до знайомих до найближчого волонтерського центру й там допомагали, щось вантажили. Були там і нічні чергування для того, щоб оберігати це місце. Допомагали військовим, поліції. Адже почалися проблеми в них з постачанням, принаймні бракувало їжі гарячої. А працювали поліціянти та пожежні постійно. Тож вони робили свою справу, ми – допомагали, наскільки могли.
За три-чотири дні з’явилися перші проблеми з електрикою, яку нарешті вирішили й світло увімкнули. Служби відповідні в місті ще працювали.
Але за деякий час не стало світла, відтак зникла вода, джерела якої ми почали шукати. Бо в нас немає, як в деяких інших містах, колонок. Комунальні служби почали привозити цистерни, але були величезні черги, й люди згадували, де є бодай якісь джерела чи криниці, адже, зрозуміло, що перша необхідність – це вода.
Потім за декілька днів зник газ. Не миттєво – спершу в тих районах де були обстріляні водогони. Почали люди мерзнути. Наш район, на щастя, був один з останніх, де припинилось газопостачання. Щодо нашої родини, ми з сім’єю сестри, з якою разом виїхали, мешкаємо в одному будинку, але маємо різні входи. Стало холодно, ми з’їхались усі до однієї кімнати, щоб дихати та грітися. Три-чотири дні ми так витримали, потім знизилась температура, й ми переїхали до моїх батьків, які живуть на околиці Маріуполя, й у них пічне опалення, а дрова тоді ще можна було знаходити.
З того моменту, як зник газ, все місто взяло пилки та сокири в руку й пиляли, рубали, щоб готувати їсти, щоб грітися. Гірше було тим, хто жив у багатоповерхівках, бо всі намагались це зробити у дворі. Коли заходив до знайомих, то вони в шапках, куртках були, температура в помешканнях наближалась до нульової. Це було непритаманно для Маріуполя: протягом тижня щоночі був мороз шість-десять градусів…
Після того, як зникла електроенергія, виникла проблема зі зв’язком, почали «сідати» телефони. Легше були тим, хто мав ґенератори. Доводилося шукати знайомих та місця. Я заряджав телефон у волонтерському центрі.
Опісля зв’язок став зникати. Спочатку думали, що вишки не працюють, але військові сказали, що навколо Маріуполя стоять «глушилки», через що й не було нормального зв’язку. В деяких місцях зв’язок з’являвся, люди передавали один одному й виходили туди, щоб почитати новини, дізнатися, що відбувається навколо, бо вже почалася інформаційна блокада. Зараз, як відомо, повна блокада й ресурси російські.
Тоді ж припинилось радіомовлення з України, залишилися лише радіостанції деенерівські.
– Як вибиралися з міста?
– Ми виїздили всімох моєю автівкою: четверо дорослих і троє дітей. Їхали 11 годин від Маріуполя до Запоріжжя. Було непросто: я не очікував, що їздитиму взимку, автівка стояла в гаражі на літній ґумі, без запасу пального та газу. Але таки, хоч був мороз і починав падати сніг, все ж дісталися Запоріжжя на літній ґумі. Дивом вистачило й пального, останні буквально метри їхали вже з червоною лампочкою.
У Запоріжжі нас прийняли й нагодували в «Епіцентрі», де ми переночували.
У Дніпрі нас вже два тижні чекали в свояка. Там ми жили майже тиждень. Й шукали варіанти, щоб була й робота і житло. Йшлося про більш безпечний будь-який куточок України.
Завдяки знову ж таки знайомим знайшли тимчасове житло в Самборі й у Дрогобичі. А відтак зняли собі житло в вашому місті. Й зараз ми знову всі семеро разом.
– Яким був Маріуполь, коли ви залишали місто?
– Коли ми виїздили, ми насправді дивом оминули обстріли: й ми цілі, й автівка ціла. Лише бачили, що навколо прилітало. Ми бачили й поранених, і як їхали люди на машинах розбитих, уже починали розрізняти звуки, вже знали, коли те, що летить, буде поруч.
Що бачили? Зруйновані будинки в центрі. Ми саме в центральній частині жили. А батьки – в селища Піщане, за портом.
До міста тоді вже прилітало щодня, й ми бачили вирви.
Перший тиждень, наприклад: батьки у Піщаному, не було зв’язку, я поїхав їх відвідати, чи не прилетіло й туди, там було досить тихо. Коли за три дні я привіз бабусю дружини, я вже побачив сліди від влучань. Тобто обстріляли селище, де не було жодних військових об’єктів.
Так само до того моменту, як ми виїхали, не обстрілювали й порт, а от селище, відоме ще й своїм фестивалем, було ретельно обстріляно. Зокрема влучили рашисти в електростанцію: тобто було пряме бомбардування з моря.
15 березня я заготовляв дрова й воду для оселі батьків, бо там уже було разом 11 людей, наступного дня, за день до виїзду, ми побачили колони, що рухаються на виїзд. Це, як я зрозумів не організований був гумконвой, а люди самоорганізувались і вирушили. Вже пізніше там з’явилися блокпости.
Я проїхав вулицею Металургів, що йде через усе місто. Побачив, що всі корпуси мого університету були обстріляні з артилерії, взагалі вкрай важко – я на ровері переміщався – було проїхати центром, все було в уламках скла, десь просто не було шиб, десь були напів або всуціль зруйновані будинки. Словом, весь центр Маріуполя був зруйнований, бачив я й вирву завширшки десять метрів і завглибшки метрів чотири-п’ять на місці підземного переходу.
Це було числа десятого (березня – Ред.). Потім розповідали, що ворожа авіація почала «обробляти» центр нашого міста.
Коли я прийшов до волонтерського центру довідатись про останні новини, поліція сказала, що люди їдуть на свій власний ризик. Відтак я уточнив можливий маршрут. В цей час прийшов хлопець, який повернувся з муздрамтеатру, в який влучили…
Відтак, ми вирішили спробувати вибратися, хоча це ризик – їхати через окуповану територію.
Попри поганий зв’язок, ми отримали повідомлення про те, що є коридор для приватного транспорту за вказаним маршрутом.
І власне перед самим від’їздом я побачив місто в руїнах, а згодом довідався, що вже тоді було зруйновано 70 відсотків житлового фонду…
– Хто у вас залишився в Маріуполі?
– Мої батько з мамою, моя сестра з ними, бо батьки хворіли торік. І бабуся дружини. Батько дружини жив у селищі Талаківка, з ним припинився зв’язок 26 лютого, й відтоді ми нічого про нього не знаємо…
– Чому окупанти так чинять з Маріуполем?
– Мабуть, вони не змогли так швидко, як збирались, взяти ключ від міста, адже військові його боронили. Окупанти заходили лише на околиці, їх відбивали.
Тому й вдалися до обстрілу цивільного населення, щоб була паніка, щоб виїздили, щоб тиснули на військових, які теж мають рідних серед місцевого населення. З російських номерів надходили і військовим, і цивільним смс з вимогою здатися.
Рашисти казали, що обстрілюють базу «Азова», насправді ж першими «військовими» об’єктами, які вони розстріляли, були школа та дев'ятиповерхівка, які знаходились неподалік бази ТРО.
І важко сказати, чи не було це зроблено умисно чи помилково, адже 90 відсотків шкіл у місті зруйновані, а також всі сім маріупольських університетів.
– Чи є сенс вести перемовини й домовлятися про мир з росіянами?
– Я непогано знаю історію, а від 2014-го року став вивчати більш ретельно, тому вважаю, що з ними не можна домовлятись. Ті перемовини, що зараз ведуться, – чисто стратегічні й дипломатичні, але їм жодним чином не можна довіряти.