MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Необхідна умова

11.07.2022
Олександр Черкасов

Олександр Черкасов, фото: Радіо Свобода

Ред.: Аспірант механіко-математичного факультету МГУ Азат Міфтахов був засуджений до шести років позбавлення волі за звинуваченням у нападі на офіс партії «Єдина Росія». 6 червня відбулася конференція організована Комітетом математиків та Правозахисним центром «Меморіал» на підтримку молодого вченого. На цьому заході голова Ради ПЦ «Меморіал» Олександр Черкасов говорив про зв'язок політичних репресій усередині Росії та агресивної війни проти України.


Дякую вам за запрошення. Наша зустріч присвячена справі Азата Міфтахова, але я не говоритиму власне про цю справу: присутні, гадаю, знають і це ім'я, і ​​цю справу.

І взагалі, після 24 лютого 2022 року, після початку Росією масштабної війни в Україні, навряд чи можна говорити про щось інше, окрім цієї війни. Або якщо це надто сильне твердження, то: навряд чи можна, говорячи про щось, не говорити про війну в Україні. Але вірно й інше: говорячи про війну в Україні, про десятки тисяч загиблих та мільйони біженців, про військові злочини та злочини проти людяності, не можна забувати про причини війни. Про умови, які уможливили цю немислиму війну.

Тим часом політичні в'язні, політичні репресії в Росії – одна з таких умов.

*****

Держава, яка грубо і масово порушує права людини всередині своїх національних кордонів, рано чи пізно стає загрозою миру та міжнародній безпеці. Це, якщо завгодно, теорема, здавалося б, остаточно доведена досвідом Другої світової війни. На фундаменті цього досвіду за десятиліття було збудовано систему міжнародного співробітництва, систему міжнародних організацій, яка мала запобігти повторенню 1939 року. Запобігти не вдалося: знову в центрі Європи розв'язана війна. 

Сьогодні наївними видаються питання: чому в самій Росії не було запущено процедуру імпічменту? Чому немає яскравих виступів опозиційних лідерів у парламенті, ані антивоєнної кампанії у загальнонаціональних мас-медіа? Парламентська та партійна системи у країні давно демонтовані, залишилися лише декорації. Медіа контролюються державою і перетворені на зброю пропаганди. Не спрацювали зворотні зв'язки, які мали запобігти війні. Як і чому не змогли, не встигли, не намагалися зупинити процес трансформації Росії в агресора, в «хвору людину Європи» – окрема болюча тема.

Але ось питання, яке постійно ставлять усі ці місяці: чому в Росії немає масових вуличних антивоєнних виступів? У чому причина такого ефективного контролю держави над суспільством? Причина не в останню чергу,  – ті самі політичні репресії, кримінальне засудження та ув'язнення за мирну діяльність. Але є також і важливий контекст цих репресій, який робить їх такими ефективними.

*****

Це, по-перше, політичний терор.

Так, з 1996 року в Росії не діє смертна кара. Але я назву кілька імен: журналіст «Нової газети» Ганна Політковська, адвокат та лівий активіст Станіслав Маркелов, співробітниця «Меморіалу» Наталія Естемірова. Усі вони боролися з насильницькими зникненнями людей у ​​зоні збройного конфлікту на Кавказі, у Чечні, – і всі вони були вбиті. Опозиційний політик Борис Нємцов, з 2014 року – один із лідерів антивоєнного руху в Росії. Вбито. Здавалося б, ці та інші смерті журналістів, активістів, опозиційних політиків можна було віднести на рахунок маргінальних груп чи влади Чечні. Але після спроби отруєння іншого лідера опозиції, Олексія Навального, та багато в чому завдяки йому була розкрита справжня система політичних вбивств з використанням отрут, які здійснюють агенти російської центральної влади. Навальний вижив після отруєння, разом із Христо Грозєвим розслідував це отруєння, повернувся до країни, і зараз ув'язнений.

Навіщо я кажу про політичні вбивства, – здавалося б, зовсім іншу і зовсім особливу тему? Але ця «зовсім особлива тема» надає важливого значення всьому іншому,   –  так само, як «суттєво особлива точка» функції багато говорить про поведінку цієї функції в інших точках, і по всій області визначення. Ці вбивства накладають відбиток на суспільство. Так само, наклали свій відбиток на сучасну Чечню насильницькі зникнення людей, що стали поширеною та систематичною практикою в ході та після Другої чеченської війни. «Інерція страху» - так радянський вчений та дисидент Валентин Турчин назвав свою роботу про радянське суспільство післясталінського періоду, що вийшла в самвидаві в 1968 році. Але й тепер, розмірковуючи, наприклад, про Чечню, про «кадирівців», про всевладдя Рамзана Кадирова, треба пам'ятати про багато тисяч зниклих людей, смерть яких лягла в основу нинішньої «стабільності» та керованості Чечні.

*****

У Росії арештовують і судять тих, хто відкрито виступає проти війни.

Інший російський політик, який вижив після двох спроб агентів російської влади отруїти його, – Володимир Кара-Мурза, – найактивніше займався просуванням у світі теми російських політв'язнів, яку ми обговорюємо сьогодні. Тепер його заарештовано за виступ про війну в Україні. Виступав він у американській глибинці, в Аризоні! – і зараз перебуває у російській в'язниці.

Завтра, 7 липня, у Москві відбудеться чергове судове засідання у справі московського муніципального депутата Олексія Горінова. На засіданні муніципальної ради він заговорив про війну, про жертви війни, про вбитих дітей – і був за це заарештований. Найближчими днями буде винесено вирок, і він, швидше за все, буде суворим [8 липня Горінова було засуджено до 7 років ув'язнення].

Його і ще десятки людей звинувачують за новою статтею кримінального кодексу про «фейки про армію». Математики оцінять логіку: будь-яке твердження, яке не відповідає офіційним заявам офіційних представників міністерства оборони, оголошено в Росії хибним. За це можна отримати до 10 років ув'язнення.

Або ще один московський депутат, Ілля Яшин, що всі останні місяці прямо і систематично висловлював свою антивоєнну позицію. Зараз його заарештували за сфабрикованою адміністративною справою. Але, найімовірніше, адміністративна справа тут – така поліцейська «лема» перед доведенням «теореми», вже з використанням статті 207.3 кримінального кодексу. Людину спочатку затримують за адміністративною статтею, а поки вона під арештом, готують підстави для порушення кримінальної справи: «фейки про армію, до 10 років».

Тут я хотів би звернути вашу увагу на другий важливий момент – на співвідношенні та взаємозв'язок адміністративних та кримінальних репресій у сучасній Росії. Це співвідношення, цю структуру можна порівняти з тим, що вже було в пізньорадянські роки – з кінця 1950-х до кінця 1980-х.

У післясталінський час влада Радянського Союзу постала перед проблемою: як ефективно контролювати соціум (нехай і такий, що перебуває в стані «інерції страху»), не використовуючи при цьому масові репресії? Люди, котрі стояли при владі, добре пам'ятали власний страх. Вони пам'ятали, що репресії легко виходять із-під контролю. У результаті 1959 року було запроваджено систему «профілактики», коли він одного засудженого «за політику» за кримінальною статтею припадало близько ста осіб «профілактованих», підданих репресіям позасудовим, адміністративним, неофіційним, але з очевидною загрозою репресій кримінальних у разі продовження діяльності.

У вибудованій останні місяці та роки репресивній системі вгадується якщо не та сама, то схожа логіка. 

За вихід на мітинг чи пікет належить стаття адміністративного кодексу 20.2.5, зі штрафом у кілька десятків тисяч рублів. За повторний вихід на пікет - стаття 20.2.8 того ж кодексу, до 300 тисяч рублів штрафу, або до 30 діб арешту. А якщо Ви тричі затримані протягом півроку, то може бути кримінальна відповідальність за статтею 212.1 – до п'яти років позбавлення волі. Цю статтю ще називають «дадінською» - на прізвище активіста Ільдара Дадіна, який був першим за нею засуджений.

На самому початку війни в Україні, 4 березня 2022 року, було запроваджено спеціальні статті про «дискредитацію російської армії»: стаття 20.3.3 адміністративного кодексу (штраф до 50 тисяч рублів, або до ста тисяч, якщо ви закликаєте до публічних акцій), та стаття 280.3 кримінального кодексу (до п'яти років ув'язнення).

Тобто, хоча ніде тут немає слова «профілактика», перспектива кримінального покарання у разі продовження діяльності в обох випадках явно прописана.

У ході протестів минулих місяців було складено адміністративні протоколи на багато тисяч осіб [на 10 липня, за даними ОВС-Інфо, «16334 затримання за антивоєнну позицію починаючи з 24 лютого»], в основному, за «мітинговими» адміністративними статтями. «За дискредитацію армії» – понад дві з половиною тисячі [2876 справ у першій інстанції на 10 липня]. Всі ці люди не засуджені і навіть не звинувачуються за кримінальними статтями, але вони вже під загрозою «посадки», якщо ще раз вийдуть на вулицю або будуть висловлювати свою думку.

При цьому навіть не обов'язково, щоби на вулиці їх затримали поліцейські. Ми живемо в XXI столітті, прогрес не стоїть на місці, а в Москві діє система розпізнавання облич: камери встановлені на вулицях та в метро. Минулого року записи з таких камер використовували під час оформлення адміністративних справ «за мітинги та ходи». Місяць тому, 12 червня, за даними таких камер, поліцейські зупиняли людей, які не вийшли на жодний мітинг, а просто лише заходили в метро, ​​щоб їхати в центр міста.

Відзначу ще один момент, який особливо розважить математиків. У разі такої «ступінчастої» відповідальності – спершу адміністративні справи, і лише потім кримінальні,   –  на другому етапі, у суді за кримінальною справою, рішення за першими, адміністративним справам (тобто докази, явно «слабіші»), використовують як докази для наступного кримінального засудження. В адміністративному судочинстві для захисту немає таких можливостей, як у кримінальному процесі, а звинувачення представляє сам суддя (тобто він і прокурор ніби виступають в одній особі). Суди конвеєрним способом штампують рішення на основі сфабрикованих у поліції протоколів, але далі ці рішення враховуються як повноцінні докази: діє «адміністративна преюдиція»!

Тобто, говорячи про політичні репресії, ми маємо враховувати цю «підводну частину айсберга» – тих, хто не засуджений, але перебуває під загрозою.

*****

Третя, – за порядком, але не за значенням, – важлива обставина: умови утримання під час слідства та після засудження. Простіше кажучи, тортури, жорстокі, такі, що принижують людську гідність способи поводження та покарання. Ось кілька прикладів із того, що відбувається в ці дні.

Згаданий вище депутат Олексій Горінов, визнаний «Меморіалом» політичним в'язнем, після арешту був поміщений до чотиримісної камери, де перебувало семеро людей. Він не міг нормально спати, і, будучи хворим, не отримував необхідного лікування та догляду.

Другий приклад. Вченого-фізика Дмитра Колкера 30 червня заарештувало ФСБ. Ми не встигли включити його до списків політв'язнів. Він мав четверту стадію раку, його забрали з лікарні, і на третій день він помер у Лефортовській в'язниці.

Тут я маю сказати, що навіть у темні часи, коли Радянський Союз очолював Юрій Андропов, Комітет державної безпеки СРСР намагався не заарештовувати людей із тяжкою онкологією! Коли 1983 року «громили» солженінський Фонд допомоги політв'язням, не заарештували Андрія Кістяковського, розпорядника Фонду, бо він був смертельно хворий. Я можу продовжувати цей перелік. Тоді це здавалося непристойним перед усім світом. Тепер – ні, вже не непристойно. Навпаки: всі знають, що й хворого, який вмирає, можуть кинути у в'язницю.

Третій приклад. Днями стало відомо, в яких умовах утримують політичного в'язня Олексія Навального. У колонії суворого режиму йому створено «в'язницю у в'язниці». Шестиметровий глухий паркан, сувора ізоляція. Максимально незручні умови для людини з хворою спиною – і в робочий час, і після роботи. Слухати пісні, які прославляють ФСБ. Сидіти годинами під портретом Путіна. Це, можливо, краще, ніж «особливі умови», раніше створені для Навального в попередньому таборі. Але, зауважимо, Навальний – людина, до якої прикута увага. Із «простими» політв'язнями все простіше. Згаданого раніше Ільдара Дадіна в ув'язненні катували співробітники табірної адміністрації. Це зовсім не виняток: тортури в російських місцях ув'язнення давно вже стали системою – не для «політичних», а для всіх, кого не вдається зламати. Так само, системою давно вже стали тортури під час дізнання та слідства. Я вже згадував знищення КДБ Російського громадського Фонду допомоги політв'язням у СРСР: 1983 року іншого його розпорядника, Сергія Ходоровича, після арешту півроку катували в центрі Москви, на Петрівці, – але робили цю «чорну роботу» його співкамерники. Карні злочинці, які співпрацювали зі слідством. Це називалося прескамера, таке є і тепер. Але в наші дні, на відміну від пізньорадянських часів, системою давно вже стали тортури «без посередників», які застосовують «люди у формі», дізнавачі та оперативники.

І це не секрет: про те, що в Росії катують, сьогодні загалом знають усі. Знають і ті, хто виходив протестувати проти війни в Україні.

*****

Підсумовуючи, можу сказати, що політичні репресії, – кримінальне покарання за ненасильницьку діяльність, –  стали в Росії найважливішим способом управління соціумом, «соціальної інженерії». У тому числі (а зараз – насамперед) способом придушення антивоєнного руху.

Є понад півсотні таких справ [58 справ за ст. 207.3 у різних стадіях провадження на 10 липня], але ці репресії побічно стосуються і тих багатьох тисяч осіб, які були засуджені адміністративно, –  що нагадує пізньорадянську практику «профілактики». Але така «профілактика», як доводив Юрій Андропов на Політбюро ЦК КПРС, неефективна без кримінальних репресій, що продовжуються, без таборів, в'язниць і «психушок».

Цей контекст, ці обставини дозволяють також інакше поглянути і на кількість політв'язнів у сучасній Росії – близько півтисячі. Багато це чи мало? Адже, якщо ці репресії мають якусь мету, то  мета ця – не «всіх посадити», а «посадивши небагатьох, усіх контролювати».

Говорячи про «контроль», треба враховувати також такі системні чинники, як тортури і жорстоке поводження (і в ході слідства, і в ув'язненні), і практику політичних вбивств (що в якомусь сенсі замінили в Росії смертну кару, що діяла в СРСР).

Профілактика неефективна без кримінальних репресій, контроль над суспільством неможливий без репресій, війна неможлива без репресій.

І останнє. Кількість полонених і насильно утримуваних у Росії громадян України – понад шість тисяч осіб. Українські полонені сидять, хоч і окремо, але в тих же в'язницях. Їх допитують ті самі слідчі. Їх катують так само, як раніше катували громадян Росії.

Репресії є необхідною умовою війни. Катування та політичні вбивства є умовою ефективності репресій. Виходить, боротьба за свободу політв'язнів, боротьба проти тортур та політичних вбивств у Росії є невід'ємною складовою боротьби за мир.

 Поділитися