Друга світова війна: як національні міфи перетворюються на зброю

70 років тому завершилася одна з найбільш кривавих воєн у людській історії. Від 50 до 85 мільйонів людей у світі були вбиті. Здавалося б, після такого потрясіння людство назавжди відмовиться від вирішення конфліктів військовим шляхом. Але і сьогодні ми ховаємося від обстрілів і бомб, беремо до рук зброю, як це робили наші пращури. 

Україна і війна

За даними Інституту національної пам’яті, у вирі світової війни загинули 5 мільйонів цивільних українців (з них півтора мільйона — жертви Голокосту) та до чотирьох мільйонів військових. Українці воювали як у лавах радянської армії, так і у збройних силах союзників. Воїни УПА відчайдушно билися на два фронти. Після поразки нацизму війна для українців не закінчилася, радянська влада розгорнула репресії проти українців на Заході України, проти кримських татар, болгар, вірменів, греків. Чи можна вважати, що Україна була повноправним суб’єктом на тій війні? Чи українці стали лише пішаками у всесвітній колотнечі?

— Україна точно була суб’єктом, — упевнений спеціаліст з конституційного права, доцент Українського Католицького Університету Всеволод Речицький. — За даними генерала Сергія Штеменка, автора книги “Генеральний штаб у роки війни”, 80 % вищого командного складу Червоної армії становив український генералітет.

З такою думкою не погоджується директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров:

— Я вважаю, що Україна була об’єктом. Суб’єктом вона бути не могла жодним чином, оскільки українці не вирішували, кому воювати, скільки, що робити. Україна дуже сильно постраждала від цієї війни. Якби вона була суб’єктом, вона, можливо, могла б зробити так, щоб ці страждання були меншими. Радянський Союз її використовував у своїх інтересах. І в наслідок цього дуже багато українців загинуло. Я не бачу жодних ознак суб’єктності. Так, воїни УПА билися і проти Союзу, і проти німців. Але боротьба ця була приречена, адже вони билися фактично без великої землі, їм не було де взяти кошти, зброю, боєприпаси. А жорстокість з боку комуністів була така, що просто виходу іншого не було, як братися за автомат та уходити в ліси.

Своєю чергою кандидат юридичних наук експерт ХПГ Михайло Романов вважає, що Україна отримала шанс  на здобуття суб’єктності лише у 2022 році:

— Суб’єктність зумовлена здатністю окреслити власні межі та кордони (не топографічні!) і тримати їх у свідомості. На жаль, Україна здобуває свій шанс на це через кров та втрати і якщо вдасться набути суб’єктність, то триматися вона також, на жаль, буде на ідеї України, як буфері між двома системами цінностей.

Хто є “головним переможцем”?

Перемогу над нацизмом, здобуту спільними зусиллями багатьох націй, намагаються привласнити деякі сьогоднішні лідери. Сусідський диктатор не втомлюється наголошувати на виключній ролі Радянського Союзу і Росії зокрема. А президент США Дональд Трамп нещодавно заявив: “"Перемога була здобута переважно завдяки нам — подобається вам це чи ні, — але ми вступили в цю війну і виграли її”. Та чи може якась держава претендувати на визнання виняткової ролі переможця у Другій світовій?

На думку, Всеволода Речицького, певна винятковість у Радянського Союзу була — в плані кількості жертв.

— Радянський Союз втратив диспропорційно багато своїх людей як на полі битви, так і в полоні. Солдати Червоної армії воювали в надзвичайно важких кліматичних і політичних умовах. Це добре розуміли на Заході, і тому Захід фактично заплатив за це Польщею.

Професор права Чепменського університету (Лос-Анджелес) Джон Голл звертає увагу на те, як легко національні міфи, пов’язані з війною, перетворюються на зброю:

— Існують значні відмінності в колективній пам’яті про війну, оскільки кожна нація розповідає зовсім іншу історію. Ці національні спогади часто етноцентричні, люди дивляться на події крізь призму власної історії. Це зрозуміло, якщо врахувати неймовірний масштаб війни. Як ми, прості окремі люди, можемо осягнути щось такого масштабу, складності та жорстокості? Те, що на той час було незрозумілим, заплутаним і приголомшливим, згодом може бути осмислене в легкозрозумілих національних міфах, які можуть мати мало зв’язку з реальністю. Але колективними спогадами про війну часто навмисно маніпулюють уряди для власних цілей.

— Сьогоднішня Росія є гарним прикладом небезпеки міфотворення навколо Другої світової війни, — веде далі Джон Голл. — Ніхто не може заперечувати величезні страждання народів Радянського Союзу під час війни та ключову роль, яку відіграли радянські армії у перемозі над нацистами. Але в Росії з 1945 року пам’ять про “Велику Вітчизняну війну” використовується для створення колективної пам’яті про те, що війна була моральною грою між “добром” (Радянський Союз) і “злом” (фашистами). Ніхто не може заперечувати зло нацистського режиму. Але наскільки насправді “хорошим” був Радянський Союз за Сталіна? Протягом десятиліть до, під час і після війни Сталін жорстоко кривдив, морив голодом і вбивав пригноблені народи Радянського Союзу. ГУЛАГи були переповнені жертвами сталінської параної. Мільйони людей загинули під його диктатурою. Гітлер і Сталін уклали пакт про ненапад і навіть розділили Польщу. Коли Німеччина вдерлася в СРСР у 1941 році, Сталін не міг повірити, що Гітлер зрадив його. Це не зовсім узгоджується з простим російським міфом про добро проти зла. Чому цей оманливий і спрощений наратив про добро/погано має значення сьогодні? Тому що національні міфи використовуються безсовісними людьми для маніпулювання людьми, сприяння одноманітності та відбиття критичного мислення. Це вірно в будь-якій країні, але становить особливу небезпеку в автократичних або диктаторських країнах, таких як Росія, де уряд жорстко контролює доступ до інформації. Для Путіна історія — це зброя контролю: Велика Вітчизняна війна служить для підтримки віри у винятковість Росії. Для Путіна Росія завжди “хороша”, тоді як Захід — “поганий”. Тож, коли Росія вторглася в Україну, він пояснив це як боротьбу з фашизмом — це потужний образ для росіян, яким кажуть, що Росія перемогла фашистів самотужки. Це зловісне та прораховане зловживання історією, спотворення реальності, яке використовується для виправдання дій Путіна та залучення підтримки його “спеціальної операції”.

— Нацизм — це ідея, — каже Михайло Романов. — Вона ґрунтується на винятковій ролі та цінності одних людей стосовно інших. Усі, хто зачаровується ідеєю винятковості, стає її частиною. І звісно це породжує іншу ідею — ідею героя-переможця, винятковість якого в тому, що саме він переміг нацизм. Але в кінцевому підсумку цей герой — той самий наці, бо він заражений вірусом “обраності”.

Чи вивчили ми уроки Другої світової?

— На жаль, ми не зрозуміли, що перемогу над Гітлером здобули не танки, а солідарність держав ліберальної демократії, Свободи, — каже Всеволод Речицький. — Свобода й розум, що сміється й грає, перемогла тоталітарний порядок, але Сталін так і не зміг цього усвідомити.

Нерозуміння минулих подій фактично стало причиною того, що відбувається зараз, впевнений Євген Захаров:

— Українці, як і поляки, і росіяни, не навчилися визнавати свої поразки, свої невдачі, свої злочини. Не хочуть про це говорити, а хочуть згадувати лише про свої перемоги, про подвиги. Вони кажуть про своїх жертв, але не кажуть, скільки зла причинили іншим народам, сусідам. Не хочуть говорити про Волинську трагедію, про єврейські погроми. Розподіл між Заходом України і Сходом штучно створили комуністи. Але, щоб його подолати, необхідно було визнати правдиві факти і намагатися виправити ситуацію. Цього не сталося, і цим користалися наші вороги, Росія насамперед, яка через своїх агентів в українських спецслужбах сіяла ворожнечу між населенням Заходу і Сходу, вони підгодовували деякі українські націоналістичні організації. Звідси потім і йдуть уявлення про Бандеру і бандерівців, як про людей, які несуть зло, яких треба боятися. З іншого боку, у нас ставлять, наприклад, пам’ятник лідеру УПА-Волинь, якого в Польщі вважають катом польського народу, який керував вбивством десятків тисяч поляків. Такі речі дуже шкодять розвитку України, і усвідомленню Другої світової війни. Тому що Україна і Польща по життю мають бути союзниками, у них спільний ворог — Росія. А натомість весь час відбуваються якісь конфлікти саме внаслідок неосмисленості цих речей, непроробленості старих конфліктів і відсутності розуміння спільної істини. На державному рівні Польща нас підтримує, бо Україна її фактично боронить від Росії, але з усім тим старі образи не забулися. У народу, в якого головні герої — ті, хто вбивали цивільних, а не ті, хто рятували, є певні проблеми з цінностями. І все це невивчені уроки Другої світової війни.

Основний урок, який треба було засвоїти ще 70 років назад, це урок про згубний вплив ідей про виключність, заявляє Михайло Романов.

— Нездатність жити без ідеї про те, що є щось правильне та неправильне, щось, що заслуговує на життя, і щось, що повинно бути знищеним. Ідеї про те, що існує якась винятковість та обраність. Докази незасвоєння цього уроку ми спостерігаємо зараз у діях Росії, яка вважає, що має переважні права на наведення порядку в середині іншої держави, в діях США, які вважають, що є гегемонами світу і можуть вирішувати чиюсь долю, спираючись на власні комерційні інтереси, в діях України стосовно власних громадян, на яких тиснуть на повну. Все це прояви політик “обраності”, прояви “правильного” та “неправильного”, небажання вести боротьбу заради миру та життя, а не заради перемоги (в кінцевому підсумку перемоги ідеї). Перемог не існує, існує лише потік, в якому відбуваються певні події, що мають змістовне навантаження і наш шанс в тому, щоб з цього потоку отримувати досвід людяності. Досвід того, що відрізняє людську істоту від будь-якої іншої.

А що далі?

Вражене жахіттями Другої світової війни людство намагалося змінити світоустрій, щоб запобігти їх повторенню. Були створені різні міжнародні механізми. Наскільки вони були й залишаються дієвими?

— Я думаю, що ці механізми цілком дієві для країн, що увійшли в НАТО, — вважає Всеволод Речицький. — Україна не зуміла стати членом НАТО. Але сучасна Україна поки що й не заслуговує бути країною цього союзу. Ми надто нетерпимі, хаотичні, погано освічені й мало цінуємо інтелектуальну свободу. Наша риторика “західна”, але це поки що лише риторика. Щоб Україні стати членом НАТО, потрібно скасувати цензуру, мати набагато ширший світогляд і навчитися бути терпимим “до всіх і всього”. Треба бути індивідуалістичними, довірити людині алкоголь, зброю і великі статки. Як це не смішно й не парадоксально виглядає. Треба набути культурного аристократизму, стати по-справжньому тонким і освіченим. Також потрібно навчитися стратегічно цінувати ринок. Ринок — це втілена справедливість. Конституція на Заході — це Біблія ринку. Але, на жаль, не в Україні. Це важко дається — поважати багатих людей, самому бути багатим і мислити широко. Це важче, ніж здобути сучасне озброєння...

— Будь-який механізм в певний момент дає збій, — заявляє Михайло Романов. — Ті ж механізми, які були створені після Другої світової належать переможцям. Тобто державам, які визначили себе як володарів та впорядників світу. Це велика спокуса. Звісно, що за таких умов ці механізми не будуть працювати відносно тих, хто їх створив. Для створення дієвих механізмів у світі повинно панувати глибоке усвідомлення необхідності, назвемо це так, “об’єктивного балансу”. Тобто такого балансу, який буде орієнтований на справедливе вирішення конфліктів та забезпечення суверенних інтересів та прав. Чи можливо це сьогодні? На мою думку, ні. Світ, який ґрунтується на глибоких колоніальних традиціях і на пануванні “капіталістичних” цінностей не здатен відмовитися від загарбництва та отримання прибутку від будь-яких дій.

— Певний час створені після війни міжнародні механізми, дійсно, були дієвими, для Європи зокрема, — наголошує Євген Захаров. — Проте розвиток авторитарної Росії, розвиток імперського комплексу там призвели до того, що ці тенденції у них перемогли. Росія стала як мінімум авторитарною, якщо не тоталітарною. І оскільки Росія була одним із переможців у Другій світовій війні, входить до Ради Безпеки ООН, має право вето і контролює майже всі основні процеси в ООН, то Організація Об’єднаних Націй припинила бути тим запобіжником війн, яким вона була раніше. Насправді майже з самого початку ця структура почала руйнуватися, оскільки світ був поділений на дві частини, був залізний занавіс, дві сили, які були в опозиції одна до одної. І після того, коли, здавалося, демократія перемогла і держави Варшавського договору стали переходити до демократії, виявилося, що все значно складніше і не всі держави на це здатні, і Росія перша. І тепер маємо ситуацію, коли наявна система міжнародного права фактично не діє. Вона безсила зупинити збройні конфлікти. Я думаю, що це призведе до того, що доведеться заново переробляти систему міжнародного права, бо та, що сьогодні існує, працювати в такому вигляді просто не зможе. Але це буде можливо лише після того, як Росія програє цю війну, а я певен, що так воно і буде.