Агрегатний завод у місті Вовчанську на півночі Харківщини став привертати увагу після заяв українських чиновників про те, що росіяни створили там «концтабір». Ми поговорили із заступником директора цього заводу та місцевим політиком Олегом Топорковим, який кілька місяців був вимушений жити в окупації та переховуватись від росіян.
— Що відбувалося на Вовчанському агрегатному заводі?
— Сформувавши базу, вони [росіяни] почали діяти. Вони почали більш широко шукати проукраїнськи налаштованих патріотичних людей — людей, котрі підтримують Україну на 100%. Об’єми людей доволі значні, і тих приміщень, які були [захоплені] спочатку, як приміщення райвідділу [поліції] — було замало. А возити на кордон було доволі ризиковано, і доволі, як я розумію, накладно. Тому вони нічого краще не придумали: є підприємство, на підприємстві є приміщення, ізольовані, які використовували під камери утримування. Частину приміщень використовували як приміщення для допиту.
Поблизу підприємства є місток, на ньому був розташований блокпост, на якому люди проходили. І якщо хтось не подобався, незалежно від статі, віку, — їх тягнули на допит, якщо щось не подобалось. Інколи не було навіть причин. Просто: «Ти мені не подобаєшся», і загрібали.
Деякі просто сиділи, деяких щоденно методично [водили] на допити, тортури, аби отримати інформацію. Питали розташування, родинні зв’язки тих чи інших атошників, військових, представників органів влади.
Це повномаштабний концентраційний табір. З усіма наслідками. І люди мені розповідали, що деякі були там день, деякі декілька днів, а є деякі люди, які сидять там із перших днів. Їх не випускають. Їхню долю можна по крихтам зібрати зі слів тих, хто виходить чи повідомляє через інших людей, через родичів.
— Хто ці люди, яких тримають там, не випускаючи?
— Це різні люди. Це, у першу чергу, атовці, націоналістично налаштовані люди, потім — колишні правоохоронці, представники органів влади, місцевого самоврядування, вчителі. Ну, щоб розуміти цей перелік, то навіть батюшку забирали і три доби катували струмом.
Дівчата, хлопці, жінки, чоловіки… Всі. Усі версти населення, сортування на якісь категорії там немає. Там все, що українське, все табу. Висловлювання, дії, участь у чомусь. Людину могли зупинити по дорозі, у телефоні знайти фотографію, переслану від когось. Чи поділився якоюсь новиною — і все.
Достовірно невідомо про факти смерті. Але є люди, з якими немає зв’язку тривалий час, котрих забирали, і їхня доля невідома. Там же не дають відповідей, там і скаржитись нікому. Там немає закону, там хаос. Ви розумієте, там немає навіть військової етики. Тому що це нелюдь. Просто нелюди. Сподіватись, що вони будуть з якимись категоріями доволі гуманними, апелювати під час спілкування, проявляти якусь жалість, коли жінки шукають своїх чоловіків чи матері дітей, — то там немає жалю. Жінки можуть прийти питати про долю чоловіків і їх також посадять туди.
— Була інформація про те, що агрегатний завод вивезли до Росії. Чи правда це?
— Ну, знаєте, для мене, як для особи, яка в керівництві цього підприємства, стан підприємства і його цілісність мають велике значення. Наскільки мені відомо, плани були, тому що ми розуміли, що матеріально-технічна база — вона завжди може бути кимось забрана.
Але 7-го квітня зникла електрика, її не було тривалий час. А без електрики навіть здійснити демонтаж технологічного обладнання в цехах доволі складно, тому що щоб демонтувати обладнання, станки — треба запустити кран-балки, які їздять цехами. Тому що заїхати і вийняти станки не вийде. Можна розламати будівлю, але тоді постраждає обладнання. Тому воно стояло.
Якісь непершочергові матеріали може і забирали, але такого прямо цілеспрямованого вивозу обладнання підприємства не було. Тобто завод на теперішній час на 99% цілий. Поки що. Його декілька разів обстріляли (посміхається, — ред.) Ну так, шибки повилітали. Але значущих пошкоджень немає. Він, дякувати Богу, цілий.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації 
