Знищене місце роботи та розстріляна мати. Наслідки російської окупації для тростянчанина Сергія Пентіна

Сергій Пентін працював на шоколадній фабриці ПрАТ “Монделіс Україна” у Тростянці. Після початку окупації російські військові почали розташовуватися на підприємстві. Зрештою бісквітний цех, у якому Сергій працював обліковцем, повністю згорів, а Сергій — втратив роботу.

Але, крім іншого, росіяни розстріляли 60-річну мати Сергія, Олену, коли та намагалася потрапити до лікарні. Олена більше двадцяти років працювала керівницею місцевого комунального підприємства.

“19 березня моя мати з батьком залишились у Тростянці, вони перебували в селі Микитівка. Мати захворіла і вони вимушені були звернутися за медичною допомогою у лікарню. І на той момент вони не знали, не було ніякої інформації, що там є якісь блокпости чи військові біля лікарні, вони йшли до лікарні. І по них був відкритий вогонь із БМП. Мати загинула від стрілецької зброї. На місці”, — розповідає Сергій Пентін.

На думку Сергія, росіяни просто відкривали вогонь проти кожного, хто до них наближався, “незалежно від того, хто підходив до їх позицій”.

“Без розбору: цивільні, не цивільні, військові. Просто стріляли всіх, кого бачили. На жаль, саме коли батьки йшли, вони їх [російських військових] не бачили, військові були за деревами. А їх було видно — і по них просто почали стріляти”.

Українській армії силами 93 механізованої бригади, тероборони та інших підрозділів вдалося швидко вибити росіян із Тростянця: уже 26 березня 2022 року над містом підняли український прапор.

Хоча шоколадна фабрика відновила роботу, щодо бісквітного цеху “питання про відновлення не стоїть” .

 — Що вони робили на фабриці? Це був штаб у них, боєприпаси зберігали?

 — Не штаб, а скоріше як перевалочний пункт. Тобто там збирались боєприпаси, техніку вони розміщували на території, самі ховались. Велике приміщення, там можна розмістити багато людей, і техніку можна ховати. Ніхто там не домовлявся, вони просто користувалися тим, що територія фабрики була порожньою, заїжджали на танках, БМП, паркан зламали — “самоуправствували”. Не потрібно було ні з ким домовлятися, коли в руках зброя.

Коли ми записували інтерв’ю, Сергій ще отримував виплати від колишнього місця роботи, за що був вдячний. Під час окупації у Тростянці були перебої зі світлом та зникав зв’язок. За словами Сергія, саме відсутність інформації була одним із найбільш складних випробувань: “Коли ти не знаєш, що відбувається навкруги, коли ніхто не виходить на вулицю. І всі слухали тільки чутки. Відсутність зв’язку — найскладніше за час окупації. Слава Богу, у порівнянні з іншими випадками, вона не була тривалою”.

Незважаючи на те, що росіяни з четвертої танкової Кантемирівської дивізії пробули в місті лише місяць, наслідки їхньої присутності досі помітні всюди: центральна вулиця та вокзал суттєво зруйновані. Скручений від вогню вагон досі стоїть поряд із потягами, що приїжджають на станцію.

 — Ви із самого початку не думали виїжджати з міста?

Так, не збиралися до останнього. Я зрештою поїхав. А от батьки мої не захотіли і залишалися в Тростянці. Ніяким вмовлянням вони не піддавалися.

 — Що ви відчуваєте зараз щодо росіян — щодо армії, яка вбила вашу мати?

Питання риторичне, звичайно. Важко сказати, насправді. Не хочу узагальнювати, але в даному випадку саме колективна відповідальність всіх росіян — напевно, тільки так. Убивають військові, приїжджають сюди, стріляють. Але ж вони все це роблять за гроші держави, за гроші тих людей, які пасивно [це] підтримують. Розв’язуючи руки тим, хто віддає накази. Повинні будуть змінитися покоління людей, щоб ставлення українців до росіян змінилося. Вийшов незабутный ефект. У житті людей, які постраждали від бомбардувань, від смертей.

Сергію Пентіну, Ігорю Іванову та іншим постраждалим від війни мешканцям Тростянця Харківська правозахисна група надала матеріальну допомогу та зібрала документи для подання до міжнародних судів.

За один день на виїзний прийом прийшло 40 людей — мешканців, які постраждали найбільше. Кожна або кожен із них втратив свою близьку людину, оселю. Дехто — підірвався на міні вже після деокупації.