Житель Тростянця Ігор Іванов говорить, що досі не може збагнути, що його дружини більше немає. Під час російської окупації міста жінку несподівано затримали, після чого про неї довго нічого не було відомо. Уже після деокупації Тростянця правоохоронцям вдалося виявити закопане в землі тіло, яке, за словами Ігоря, було важко впізнати.
Ігоре, розкажіть, будь ласка, як відбувалася для вас окупація у Тростянці?
Неочікувано. Вранці у вікно дивлюсь, а в мене перед вікнами танки йдуть. Ми на вулиці Луніна живемо, 5-6 метрів [від нас] — і танки. Техніка, бронетехніка, бензовози. Діти жили на паралельній вулиці, а ми жили в іншому будинку. Ну і ходили туди-сюди через город, не видно було. Я і не помітив як вона [дружина] вийшла, куди вийшла, для чого вийшла. Потім зв’язок зник. Не було зв’язку три дні взагалі. Електрику вимкнули, вежі не працювали. Ходив шукав, де можна було. Коли зайшли українські війська, напевно, дні через три трішки налагодилась у нас тут робота поліцейського відділку, написав я заяву про зникнення. І пройшло трішки понад два місяці, зателефонували мені, викликали на впізнання.
Випадково виявили, на пів метра під землю прикопали. Важко було впізнавати, але були характерні риси, які я знав.
То вашу дружину затримали?
Так, їх не одну людину в той вечір [затримали], я точно не знаю, може, чоловік 10-15. Що там трапилось, я не знаю. Її застрелили пострілом у голову. Є висновок медиків. Що трапилось — це знає той, хто стріляв.
Де її тримали?
На елеваторі, сховище зерна у нас тут у Тростянці. Сушки, склади. Зерносховище.
Ким була ваша дружина?
У торгівлі працювала. На той час квітами займались. Квіти вирощували, продавали. Був у нас квітковий бізнес трішки. Не дуже великий, тільки почали розвиватися. Та її тут весь Тростянець знає. Вона і в господарському магазині працювала довго. Я сам колись у міськгазі працював.
А які могли бути взагалі мотиви затримувати її?
Я не знаю. Можливо, вже комендантська година була, я не знаю. Вона вийшла приблизно о 16, а комендантська година тоді, здається, о 17:00 починалась. На той момент, на період окупації. І я не пам’ятаю до котрої, до 8:00 ранку, напевно. Взагалі пересування були небажані, можливо [вона] десь затрималась, я не знаю.
Чому ви вирішили залишатися в місті і не намагатися виїжджати?
Я сподівався, що вона повернеться. Я чекав. А куди мені йти? Їхати куди? Батьківщина моя на Уралі. Мама в мене жива ще там. Туди я ніяк не поїду. А куди мені ще їхати? Вже тут буду якось. Можливо діти повернуться. Можливо, ближче до весни. Зараз в евакуації знаходяться. Аж на півночі глобуса.
Як взагалі жилося під час окупації? Чи були перебої з продуктами, наприклад?
На початку пересувалися в денний час. На початку ходили так, щоб проблем не було. Та й були, я так зрозумів, строковики. Видно було, молоді хлопці. Трішки за 20 років. І старші були. Можливо, дійсно є деякі екземпляри: у перший день у нас машину розстріляли на вокзалі. Три дні машина стояла, не могли забрати поховати: не віддавали. Там снарядом десь зачепили, десь сліпа куля. По можливості намагались тільки за необхідності [виходити], якщо [треба] щось купити. У перші дні ще можна було щось купити, а десь через тиждень вже магазини всі повідчиняли, люди все забрали звідти. Там вже порожні були магазини.
А ходили по домівках?
Одразу я не чув, не було. Колони тільки їздили. Це вже 16 числа, здається, зайшли донецькі. Зайшли, перевірили в мене паспорт. Телефон перевірили, фотографії. Висотні міста займали. Де снайпер сидів, кажуть. Я сам не бачив, а по сусідству були у нас [військові], те я бачив, так. І в будинок ходили. Але у нас, так сказати, “полюбовно” було. Тихо було. Ніяких наїздів, брехати не буду. А в інших містах, я чув, що були знущання з людей. Бувало, ходили щось забирали, тому що в них постачання погане було. А що забирати, коли все так неочікувано почалось, у людей теж запасів не було. Ну як, те що у льоху було: картопля, морковка і закатка. І все. А так, люди не готувались до таких дій. Не готувались.
Харківська правозахисна група надала Ігорю Іванову матеріальну допомогу та взяла документи для передання справи до міжнародних судових органів. Під час поїздки до Тростянця на прийом до адвокатів прийшло понад півсотні людей, які втратили близьких, власні оселі або були скалічені через дії росіян.
