Всесвітній день дитини за умов повномасштабної війни викликає дивне відчуття тривоги. Таку готують батьки напередодні зимових свят: дають страху підійти, додають дрібку щему, ховають в теплі, не можуть дочекатися ранку, а вранці бояться розплющити очі й побачити — невідкриті подарунки під ялинкою, забуті сюрпризи під подушкою. Бояться дізнатися: чи їхня дитина прокинулася ще дитиною? Чи вже подорослішала на цілу недовіру світові? Бояться побачити, що їхня дитина вже доросла.
24 лютого 2022 змінило рецепти зимових свят і батьківської тривоги. Українські батьки якнайскоріше розплющують очі, щоби побачити, що їхня дитина все ще жива. Й відсвяткувати ще один день поруч.
Або бачать порожню подушку й заходять на сайт “Діти війни”. Дивляться свіжі цифри: з 24 лютого до 20 листопада [це такі числа] в Україні [а це країна]: 437 дітей загинуло [а звідси й надалі — несполучувані слова], 838 поранено, 11 225 депортовано. 299 дітей зникло безвісти.
7 628 дітей знайшли, 103 дитини повернули.
У перекладі на людську мову це означає, що цього ранку 7 628 + 103 родини не заходили на сайт, не гортали телеграм-групи, не шукали власних дітей серед вбитих, живих чи викрадених. Російською Федерацією.
20 листопада 1959 року світ трішки подорослішав — й прийняв Декларацію прав дитини.
20 листопада 1989 подорослішав ще — й затвердив Конвенцію про права дитини.
20 листопада 2022 року світ чи не вперше відчув себе безпомічним. Раніше він дорослішав, але продовжував вірити в дива. Вірив, що зможе гарантувати права дитини.
З 24 лютого 2022 року він не міг гарантувати більше нічого.
Знав лише одне: навіть якщо старі механізми не працюють, дещо лишається незмінним. Непокаране зло зростає. Справедливе покарання рятує. А людяність перемагає морок. Бо це єдиний рецепт дорослого світу.
