MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Вона прощалася з життям, коли від авіаударів будинки складалися, наче карткові‘Мій син та чоловік були поранені під час авіаудару росіян’ Російський літак зробив три кола, стріляючи по мирних жителях‘Цей свист ніколи не забудеш…’ ‘Коли бомбили ринок Барабашова, в метро стало темно і хиталися люстри...’ ‘Брат із лежачою мамою залишився посеред вулиці...’ , — історії з Ізюма‘Я знала людей, що загинули в бородянських підвалах...’‘Стіни немає, дверей немає, нічого не залишилося’, — жителька Бородянки розповіла, як пережила бомбардування‘Війна на чотирьох лапах’ — особиста війна Сергія Небоги‘Ти розумієш, що до колодязя бігти кілометр через нерозірвані снаряди...’, — хроніки окупованого Ізюма‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіянУ Борівській громаді на Харківщині пошкоджено та розграбовано більшість шкіл

‘Коли бомбила авіація, наш будинок підстрибував’

21.12.2022   
Олексій Сидоренко

Мене звати Некрутенко Володимир Петрович. У нас трикімнатна квартира. Я мешкаю із мамою, сестрою, її чоловіком і сином, якому два з половиною роки. 24-го чи 25-го числа вночі почали їхати танки Кільцевою дорогою у Бородянці. Вони їхали у напрямку Макарова. А потім, вже наступного дня, почали їхати по центру нашого селища та стріляти. Можливо, їх хтось спровокував, що вони почали стріляти по будинках. Сусід казав, навіть кулю знайшов у себе в стіні. А потім почала авіація бомбити. Гуркіт такий страшний був! Наш будинок підстрибував.

У перший день на сходовому майданчику вибило вікно, я взяв віник, почав підмітати скло. Сусіди ідуть, посміхаються, кажуть: “Що ти робиш?” А потім було ще гірше. Бомбили, бомбили та ось таке накоїли. В останній день, десь на початку березня, поцілила ракета у наш будинок. Ми сиділи у підвалі. У сусідньому будинку підвал не дуже гарний, я їм кричав, щоб вони до нас заходили. У нас все ж таки краще, безпечніше. Ні, кажуть, ми у своєму будемо ховатися.

Вони бомбили, ми сиділи весь день у підвалі. До ночі воно начебто заспокоїлося, моя мама каже: “Піду, щось приготую”. Бо цілий день не їли, дитина мала. Теж нічого не їла. Сестра казала, що треба сина нагодувати. І вона тільки пішла нагору, через п’ять хвилин знову гуркіт, знову бомбардування.

Вже сюди вибігли, я спускаюся, чоловік моєї сестри лежить на сходовому майданчику. Його вибуховою хвилею відкинуло …

Сестра кричить: “Мамо, мамо!” Я побіг хутко нагору, рятувати. Тільки забігаю — такий сильний вибух! І меблі летять, і тиньк на неї.

Мама каже, вона тільки встигла піджарку якусь зробити. Я маму швидко дістав, а нічого не видно. Темно і пил. Як їжачок у тумані. Нічого не видно. Я її швидко витяг звідти. Двері ледве знайшов. Ми з мамою ледь утекли, а у нас ще кішка лишилася, куди вона поділася — не знаю. Ми її у квартирі не знайшли. Я спускаюся — чоловік моєї сестри лежить на сходовому майданчику. Його вибуховою хвилею відкинуло…  Малюк у сестри постраждав. Розбитий лоб у нього був. І тут якраз припинили бомбардувати. Тероборонівець за нами прибіг. Забрав нас.

Коли ми виходили, пів будинку вже не було. Пил стояв. І Лук’янчуків хата горіла. Там жінка кричала. Полум’я велике було, мабуть, газ не перекрили. Я довкола подивився. Темрява, чисте поле. Нічого немає. Я думаю: “Кінець”.

На будинок я не звернув уваги. Нас тероборонівець відвів до лікарні. Ми ночували у підвалі там. У хірургії. Будинки навпроти площі Шевченка горіли, а ми, як тільки починалися бомбардування, ховалися у підвалі. І вагітні жінки, і мами молоді, усі спускалися до підвалу. І чоловік сестри теж. Він із крапельницею спускався. Йому крапельницю поставили, тому що у нього легені були пробиті. Ми ніч пересиділи, а потім маступної ночі сестра каже: “Малюка треба нагодувати, Єгор нічого не їв”. Я побіг у “Фору”.

Я прибігаю, а там багато людей. Вибили вікно і хто що може — загрібає.  А навпроти будинки палають від бомбардувань. Я взяв стільки, скільки міг у руках донести. Хутко до лікарні прибіг і харчі у лікарні людям роздав. Я хотів ще раз бігти, але мати не пустила, бо знову бомбили там.

І потім, я телефоную колишньому шефу, кажу: “Так і так, що нам робити?” Він каже: “Виходь, коло лікарні, там капличка є”. Так ми поїхали у Загальці. Нас там нагодували, а потім, десь за годину, ми поїхали у Пісківку. Дві доби ми там у коледжі прожили, а потім тікали, бо там було небезпечно. А над Варшавкою вже літаки їхні літали. Ми боялися, бо хто знає, що у них на думці. Нам обіцяли, що повезуть до Коломиї, а коли ті автобуси приїдуть — невідомо. А тут випадково автобус з’явився, забрали нас у Городницю, Новоград-Волинського району. Їхали ми хащами, не їхали трасою, щоб нас літаки їхні не виявили. Слава Богу вирвалися звідси. Жили в монастирі, там прихистили нас.

Скільки пробули в евакуації?

— Два місяці у монастирі прожили, а потім вже знайшли собі хатинку, бабуся нас прихистила. Взагалі там люди добрі. Вони нам і продукти якісь приносили, і молоко приносили. Повернулися додому, хоча вона нас благала залишитися. Живіть, каже, у цій хаті. Там і ремонт зробили. Вони за пів кілометра з дідом жили. Казали: “Ви тут залишайтеся, садіть город, вам безкоштовно дрова привезуть і будете тут жити. Куди вам їхати, нащо вам та Бородянка. Тут і ліси, і річка, купуйте вудку, рибалитимете”. Така добра бабуся. Вона часто телефонує нам. Каже: “Коли ви приїдете? Я нікому хату не здаю”. Я кажу: “Якщо люди приїжджають, то здавайте. Якщо людям немає де жити”.

Нам тут хоча б вагончики дали. У модульному містечку живемо. Поки живемо. Повернулися ми на початку червня, здається. Не пам’ятаю. Мати казала, картоплю потрібно саджати. Ми півтори сотки посадили. Але картопля виросла дрібна, як горох. Прийшли вчора, а хтось вже краде. Прямо зі чубом вириває і краде. Велику вибере, а дрібну залишає. І отак живемо. Слава Богу, волонтери підвозять продукти якісь. Може трохи компенсацію дадуть, оформлювали нещодавно.

— Чи очікували, що буде повномасштабна війна?

— Ні, не думав. Щось у мене якесь передчуття було. Я завжди їх очікував з іншргр брку. А вони з’явились з цього, з боку Білорусії. Я працюю, машина у мене ночувала на заправці тут. Коли я зранку вийшов, Юра, чоловік моєї сестри, каже: “Бомбили Гостомель”. Я кажу: “Юра, як завжди, жартує”. Коли я вийшов за машиною, на трасу виходжу, неможливо дорогу перейти. Я ще стільки машин не бачив, усі їдуть на захід.  Я приходжу на заправку, там дуже багато машин заправляється. Я заправив машину, телефоную шефу, не відповідає. Я доїхав до Катюжанки, коли він зателефонував: “Володю, повертайся, бо війна!”

— Що ви робили? 

— Трохи продукти та теплі речі зібрали, до підвалу спустилися. Ми сиділи у підвалі вдень, ночували вдома. Невдовзі вночі почали бомбардувати нас. Ми тільки лягаємо спати — починають бомбардувати. Гуркіт такий… Єгорка, наш малюк, ліг спати, раптом сильний вибух. Він прокинувся, почав кричати. І ми потім почали спускатись до підвалу.

Вже небезпечно було сидіти у квартирі. А потім воно як гупнуло! Повилітали і вікна, і двері. Геть усе повилітало.

Вже небезпечно було сидіти у квартирі. А потім воно як гупнуло! Повилітали і вікна, і двері. Геть усе повилітало.

Вже небезпечно було сидіти у квартирі. А потім воно як гупнуло! Повилітали і вікна, і двері. Геть усе повилітало. Коли ми на Житомирщині були, показували, що Бородянка повністю розбита. Є кадр, коли росіяни їдуть танками, по цій дорозі вертаються. Показали, що пів будинку зруйновано й наш будинок. А праворуч показали поле. Голе поле, нічого не має.

Я взагалі думав, що коли приїду, це жах для мене буде. Але я приїхав, трохи заспокоївся, що не вся Бородянка розбита.

З нашого будинку, слава Богу, ніхто не загинув. Але один хлопець, тут на п’ятому поверсі жив, його чомусь із бабусею немає. Бабуся окремо жила. Мабуть, вона його забрала. Куди вони поділися, досі ніхто не знає. Багато людей у сусідньому будинку загинуло. І наша сімейна лікарка загинула. Вони жили там навпроти площі Шевченка. Гарна лікарка була. Царство їй небесне.     

— Що плануєте робити далі?

— Не знаю. Не знаю, що ми плануємо. Поки ми живемо у модульному будинку. Чекатимемо кращого. Поки житла нам не обіцяють ніякого. Спершу, у червні, нам обіцяли будиночки дерев’яні ставити. Але щось, поки, жодних рухів немає. Поки живемо у вагончиках. Батареї там є. Люди там активні. Трохи допомагають. Іноземці приїжджають, допомагають. Якусь їжу, якусь гуманітарку привозять. Поки слава Богу! Але далі — не знаємо.

— Змінилось ваше ставлення до росіян?

— Змінилося. Що стосується керівництва, я їх просто ненавиджу. А що до росіян, вони самі винні. Особливо я засуджую тих, хто обирав цю владу. Зараз показують, як росіяни тікають від мобілізації. На кордоні Казахстану, на кордоні Дагестану, в Естонії. У мене теж там родичі живуть. Мати в мене з росії. Теж до війни спілкувались із нею, буває через Інтернет спілкуємось, але намагаємося політичні питання не обговорювати. Вони, схоже, розуміють у чому справа.      

Володимир Некрутенко, Бородянка

Володимир Некрутенко, Бородянка

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися