MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Російський літак зробив три кола, стріляючи по мирних жителях‘Цей свист ніколи не забудеш…’ ‘Коли бомбили ринок Барабашова, в метро стало темно і хиталися люстри...’ ‘Брат із лежачою мамою залишився посеред вулиці...’ , — історії з Ізюма‘Я знала людей, що загинули в бородянських підвалах...’‘Стіни немає, дверей немає, нічого не залишилося’, — жителька Бородянки розповіла, як пережила бомбардування‘Війна на чотирьох лапах’ — особиста війна Сергія Небоги‘Ти розумієш, що до колодязя бігти кілометр через нерозірвані снаряди...’, — хроніки окупованого Ізюма‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіянУ Борівській громаді на Харківщині пошкоджено та розграбовано більшість шкілНа Харківщині російські окупанти розстріляли волонтерів – розвідкаУ міськраді Дергачів показали, що зробили російські війська з громадою (фото)

‘Мій син та чоловік були поранені під час авіаудару росіян’

17.12.2022   
Олександр Васильєв

Ірина Олійник, Бородянка

Ірина Олійник, Бородянка

Мене звати Олійник Ірина Петрівна, мені 49 років. Я жителька селища Бородянка у Київській області. До війни була у декреті, моїй дитині — два з половиною роки.


Яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення РФ?

 — Я не одразу дізналася. Телевізор не вмикала, була заклопотана дитиною, новини не дивилася. А потім мені мама сказала, що почалася війна. Але я не думала, що повномасштабна. Чомусь не було страху. І на третій день війни, коли у Бородянці з’явилися російські танки, теж страху не було, хоча я їх бачила зі свого балкона. Однак тоді я не знала, що таке справжній страх, страх за дитину. Справжній жах почався першого березня.

Що сталося першого березня?

— Напередодні всю ніч ішли російські танки. Нам не було куди діватися. Вони їхали та стріляли, спеціально обстрілювали будинки з танків, цілилися у вікна. Я домовилася із подружкою, яка живе на іншому боці Бородянки, щоб вона нас прихистила, однак вийти з будинку під обстрілами ми не наважилися, злякалися. Вирішила, що зранку може буде менше обстрілів і ми підемо. Але не вийшло. Нас розбомбили. А до того, ще вдень, першого березня, коли я гуляла з маленьким сином, тут гелікоптери літали, потім літаки. Багато будинків, що були поруч із нашим, вже тоді розбомбили. Знайомий наш також пропонував пожити у нього. Але ми відмовилися.

А ввечері піднялися до квартири, поїли, Єгора спати поклали. О 18:00 ми спустилися до підвалу. Сиділи, чекали, поки танки проїдуть, потім чуємо — тиша. Ані літаків, ані танків. Моя мама пішла приготувати їсти. А через хвилин двадцять чи тридцять пролунав потужний вибух, потім — знову вибух, а потім ще один. Мій син і чоловік були тяжко поранені. Тоді прибіг якийсь чоловік із Тероборони й провів нас до лікарні. Пам’ятаю, що о 22:00 нас оглядав лікар.

Які поранення отримали ваш син та чоловік?

— У сина — черепно-мозкова травма, я знайшла його непритомним, весь час по дорозі до лікарні син непритомнів… Наступні три місяці, коли ми були в евакуації, він не їв нічого, його постійно нудило, як бачив їжу якусь — це викликало у нього огиду. А коли повернулися до Бородянки, у Єгора повернувся апетит. А у чоловіка були зламані чотири ребра та пробита плівка у легенях.

За яких обставин ваш син та чоловік отримали поранення?

— Ми саме вийшли з підвалу і були у під’їзді, коли стався вибух. Хто був у підвалі — не постраждав. Ми виходили з під’їзду, адже я думала, що вже не буде ударів. Якби ми встигли вийти у двері, нас би не було в живих. Ще два, три кроки й усе… В сусідньому будинку, кажуть, десять осіб загинуло. Я коли вийшла, побачила, що половини сусіднього будинку немає. Про те, що там були жертви, я дізналася вже потім.

Зруйнований будинок у Бородянці

Зруйнований будинок у Бородянці

Як ви дісталися до лікарні після того, як ваш чоловік та син отримали поранення?

— Ми пішки йшли, через двори. Нам у лікарні надали медичну допомогу та ми переночували там у підвалі. Другого березня почалася евакуація, ми майже останні евакуювалися.

Як саме ви евакуювалися?

— Зранку ми вийшли з підвалу лікарні, на вулиці стояли мікроавтобуси. У нас навіть речей із собою жодних не було: у чому вискочили, в тому й поїхали. Водій мікроавтобуса сказав швидко сідати, адже ввечері вже евакуації не буде. Спочатку нас привезли до села Загальці в Бородянському районі. Там нас нагодували та одягнули, адже на дитині весь одяг розірвало. Далі нас відвезли до села Пісківка, це Бучанський район. Там ми були дві доби, ночували у школі. Потім ми поїхали у Городницю, у Житомирській області.

Як зараз почуваються дитина та чоловік?

— Чоловік, коли глибоко вдихає, ще відчуває біль у грудній клітці. А дитину я водила до невролога. Показувала спеціалістам, сказали, поки треба спостерігати, мовляв, якщо буде нудити, треба звертатися до лікарів.

Ще до 24-го лютого, чи думали ви, що може початися повномасштабна війна?

— Ні! Якби я таке передбачала, я б поїхала одразу 24-го числа. Були люди, які передбачали, що почнеться війна. Вони евакуювалися у перший день. У мене, на жаль, такого передчуття не було.

Чому ви не евакуювалися на початку вторгнення РФ?

— Боялися. Адже в інтернеті я читала, що росіяни розстрілювали машини. Ми не знали, куди їхати, де вони є, літаки кругом літали. Нам страшно було. Я з під’їзду не виходила, боялися навіть вглиб Бородянки піти.

Вам відомо про злочини російських військових щодо цивільних у Бородянці?

— Коли ми в Городниці жили, я чула, що у Бородянці відбувалися жахливі злочини… Росіяни ґвалтували малолітніх дівчаток, вішали їх і розстрілювали. А коли я сюди повернулася, вже ніхто нічого не розповідав про таке.

Що сталося з вашим майном?

— Меблі розбиті вщент. Усе розбито. Лише пральна машина у ванній вціліла, але ми не знаємо, чи вона працює. Усе купувати треба з нуля. Ми раніше з чоловіком їздили до Польщі, заробляли, стільки грошей вклали у квартиру, і все дарма…

Мешканка Бородянки, Ірина Олійник, на порозі зруйнованого будинку

Мешканка Бородянки, Ірина Олійник, на порозі зруйнованого будинку

Де ви зараз мешкаєте?

— Зараз у Бородянці, у модульному будинку. Там вода гаряча є, на кухні якісь умови є, вісім конфорок на 22 кімнати. Кімната маленька, шість метрів, двоярусні ліжка. З дитиною мені дуже тісно. Дуже важко, немає відчуття, що я вдома. Я коли проїжджаю повз наш дім, я хочу плакати. Я хочу додому!

Чи допомагає вам зараз держава?

— Що стосується житла, нам сказали ставати у чергу та чекати, що може десь будуть давати якісь квартири у новобудовах на Київщині. Але я хочу жити тут, у Бородянці, чи принаймні на такій самій відстані від Києва. Коли закінчиться війна, я хочу поїхати з України. Бодай на певний час, аби заробити на житло. Я не хочу, щоб моя дитина безхатченком росла. Пізня дитина і така доля… 

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Так! Дуже негативне. У мене родичі у Росії. Тепер ми з ними не спілкуємося. Вони навіть не цікавляться, як ми тут. Це близькі родичі, не дальні… Я навіть фільми їхні дивитися не хочу. І мультики, які я раніше включала сину, зараз не хочу включати.

Що ви плануєте робити далі?

— Не знаю. Чекатиму на Перемогу!

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися