Я — Кратковська Олена Леонидівна. Мій батько Хищенко Леонід Анатолійович. Мого батька розстріляли в селі Ягідне Чернігівської області.
— Третього березня 2022 року, коли зайшли військові — тувінці, буряти, росіяни, — мій батько з рушницею пішов захищати свою рідну оселю. Додому він не повернувся. Четвертого березня моя бабуся вискочила з палаючої хати, в яку влучили снаряди. Потім росіяни, які прийшли до села Ягідне, зігнали їх в одне приміщення. У шкільний підвал. Там не було жодних умов для життя.
— Чи були ви свідками катувань, жорстокого поводження, знущання над людьми?
— Свідком я не була, оскільки мене не було в цей час в Україні. Я не встигла приїхати. Я свідок того, що будинок згорів. Нічого нема. Усе, що було в будинку та на території, вкрали росіяни, тувинці або буряти. Життя батька забрали.
— Розкажіть, будь ласка, про вашого батька.
— Батько мій був дуже чемною людиною. 15 років тому він склав зброю. Він був міліціонером [оперуповноваженим]. Потім пішов зі служби, був пенсіонером. На пенсії він працював у місті Чернігові начальником охорони магазину “ELDORADO”. Потім так сталося, що він залишився жити у селі Ягідне. Адже бабуся майже не ходила.
— Як ці росіяни знайшли вашого батька?
— Вони не знайшли, він сам пішов захищати своє місто, свою оселю.
— Розкажіть, будь ласка, як він загинув?
— У нього було п'ять пострілів у грудну клітину. Навиліт. Коли волонтери ховали мого батька, вони сказали, начебто, він відходив назад. Бо всі постріли були в грудну клітину.
— Тобто, він один пішов проти зграї загарбників?
— Він один пішов, так.
— Проти кого?
— Він зайшов до хати й сказав бабусі: “Дивись, там уже на городі горить”. Якийсь БТР там був чи щось. А вони заходили з 3-ї вулиці. І з 4-ї біля школи зайшли через село Золотинка, яке знаходиться поряд. Через ліс можна дійти до села Ягідного. Вони думали, наскільки я знаю, що село Ягідне — це якась військова частина. У них на карті було позначено село, як якась частина. Але ніякої частини там ніколи не було. Там було сільське господарство. Вирощували яблука, ще коли я була маленька. Це не село, а передмістя, де люди жили. Ніколи нічого не потребували. Працювали у місті, працювали у селі.
— Ваш батько героїчно загинув, захищаючи нашу землю. Може ви знаєте, за яких обставин це відбувалося?
— Так, я вважаю, що він загинув як герой. Тому що він не ховався у підвалі. Він один взяв свою зброю і пішов. Зі своєю рушницею, з якою він ходив на полювання. Він пішов проти танків, проти автоматів. Тому, звісно, герой. А чому пішов, досі не розумію. Його застрелили на сьомий день війни. А до того, сім днів він казав тільки одне: “Я прошу вас, будьте разом”. Щоб була я зі своєю мамою, сестрою та з її синочком, моїм племінником. Так сталося, що я була у Франції. А моя рідня була в Чернігові. І зустрілися ми з ними другого березня в Польщі.
Я прилетіла до Польщі, й батько мені постійно казав: “Ти повинна забрати сім'ю, ти повинна забрати”. Таке відчуття, що він вже був готовий до чогось. Були якісь дзвінки, які постійно перебивали, коли я йому телефонувала. Може, він з кимось домовлявся, може — ні. Він казав: “Якщо прийде сюди руський мир, якщо вони будуть лізти по хатах, я до себе не пущу, я буду стріляти і хоча б одного, але вб'ю”. Так воно і сталося. Одного вбив, другого, начебто, поранив. А третій, я так розумію, застрелив батька. Бабуся казала, що десь вона чула, що їх було троє.
