Під час окупації росіяни зігнали майже всіх мешканців села Ягідного до шкільного підвалу. У людей забрали телефони та цінні речі. Вони харчувалися тим, що вдалося принести з дому. А коли вийшли поховати близьких, їх розстріляли просто на цвинтарі. Розповідає Анжеліка Претко.
Хочу поділитися тим, що довелося пережити мені та моїй сім’ї. Ми проживаємо в селі Ягідне Чернігівської області. 5-го березня російські військові взяли під окупацію наше селище. Спочатку ми з моєю сім’єю: я, моя мама, батько і бабуся з дідусем, ховалися вдома у підвалі. Але 5-го березня десь о 16:00 до нас увірвалися російські військові та насильно почали зганяти нас у шкільний підвал. У цій школі я навчалася з 1-го по 9-й клас. Ми зібрали найнеобхідніші речі: ліки, документи.
Це все було в паніці, нас відвели у шкільний підвал, де вже перебувала більш ніж половина села. Це невелика площа, звичайний спортзал. Було приблизно 5-ть кімнат, і кожна кімната була заповнена людьми. Ми були в великій кімнаті, приблизно 80 кв.м, нас було приблизно 130 людей. Це були і маленькі діти, і пенсіонери, і лежачі, й інваліди — усі. Всі приїхали в село, бо вважали, що безпечніше буде у селі, ніж у місті. Нам сказали, що будуть нас утримувати декілька днів, тому що наші військові обстрілюватимуть наше село. Після цього пообіцяли нас відпустити.
Спочатку у нас не забирали речі, але десь через 2-3 дні почали забирати телефони. Казали, що будуть нас обшукувати, забирати золото та інше. Мої бабуся з дідусем хворіють, їм там ставало гірше і гірше. Нас не годували, ми їли те, що встигли з собою взяти. Ліки вони не приймали.
Оскільки було багато людей в кімнаті, була велика задуха. З кожним днем бабусі з дідусем ставало все гірше. Зрештою у них майже відмовили ноги, вони почали божеволіти. Тобто вони не розуміли, що відбувається, де вони знаходяться. Тоді ми вирішили під свою відповідальність відвести їх додому, хоча в селі взагалі не було нікого. Мій батько попросив односельців, вони відвели бабусю з дідусем додому. Але наступного дня, коли нам із братом дозволили піти додому буквально на пів години, щоб взяти якісь необхідні речі, ми побачили, що мій дідусь лежав в хаті мертвий. Це була не перша жертва. В підвалі вже померло близько 5-ти осіб. Це станом на 11-те березня.
Можете назвати прізвище вашого дідуся?
Дідуся звали Лудан Анатолій Васильович. Йому було 70 років. Оскільки вже було багато жертв, люди почали просити військових, щоб вони дозволили піти їх поховати. Вони дозволили, наступного дня пішло близько 15 людей ховати п'ятьох. Ми пішли на кладовище, поряд проїжджала російська техніка. Різна. Саме через кладовище. І буквально за декілька хвилин почався обстріл. Ми не встигли поховати мого дідуся.
Після обстрілу я відчула, що в мене поранення в спину та ногу. Я вже не могла йти. Так само мій батько. В нього було поранення в ногу. Мати отримала поранення, але вона могла хоча б рухатися і бігти.
Ми відразу всі почали звідти тікати. Прибігли до шкільного підвалу, тому що там були лікарі військові. Вони нам надали допомогу, зашивали нам рани. Усі наступні дні вони робили нам перев’язки, знімали шви. Усі ці дні моя бабуся була в хаті, де вікна були вже всі розбиті, дах був розбитий. Їсти теж не було чого. Нам вже не дозволяли ходити й навідувати бабусю. Вона казала, що вона їла те, що іноді приносили військові.
30-го березня вони нас знову закрили у підвалі. Вони просто підпирали двері. Не дозволяли нам виходити. Ми могли днями сидіти там в підвалі. 30-го березня вони знову нас закрили, але ми почули, що їхня техніка починає рухатися. Протягом усього дня вони виїжджали з нашого села, а наступного дня прийшли вже наші військові. Вони перевірили усі хати, перевірили вулиці й дозволили йти додому. Але ми не пішли, ми евакуювалися. Мій тато ще не міг ходити, його одразу забрали наші військові в лікарню, а ми евакуювалися до родичів.
