MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Один із рушницею проти зграї загарбниківВона прощалася з життям, коли від авіаударів будинки складалися, наче карткові‘Мій син та чоловік були поранені під час авіаудару росіян’ Російський літак зробив три кола, стріляючи по мирних жителях‘Цей свист ніколи не забудеш…’ ‘Коли бомбили ринок Барабашова, в метро стало темно і хиталися люстри...’ ‘Брат із лежачою мамою залишився посеред вулиці...’ , — історії з Ізюма‘Я знала людей, що загинули в бородянських підвалах...’‘Стіни немає, дверей немає, нічого не залишилося’, — жителька Бородянки розповіла, як пережила бомбардування‘Війна на чотирьох лапах’ — особиста війна Сергія Небоги‘Ти розумієш, що до колодязя бігти кілометр через нерозірвані снаряди...’, — хроніки окупованого Ізюма‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіян

‘Якщо вмирати, то тільки на рідній землі’, — мешканка Ізюма відмовилася евакуюватися до Росії

25.12.2022   
Тарас Війчук

Я — Шегін Тамара Георгіївна. Членкиня і волонтерка Червоного Хреста України с 2003 по 2021-й рок. Приїхала з героїчного міста Ізюм Харківської області. Дивом вижила. Була в окупації майже чотири місяці.


Як війна 2022 року прийшла у Ваше життя?

— Вранці, десь о восьмій годині, онук, якій у Харкові навчається, подзвонив нам: “Мама, бабуся, війна почалася”. Ми ще телебачення не вмикали. Ми не повірили. Увімкнули телебачення. Так, передають сумні новини, що 21 століття на дворі, а мракобіси московецькі ніяк не можуть заспокоїтись. Дуже було страшно.

Слухали новини, благали Господа Бога, щоб швидше вигнати цю погань із нашої землі. Сподівалися, що наша міцна армія відкине ворога. До третього березня ми ще сподівалися, а коли почали цілодобово бомбити місто, зрозуміли, що це вже не іграшки. Ми живемо у Верхньому селищі, як називають у нас цей район, а місто внизу.

Бачимо в інтернеті, що підірвали магазин один, другий. По центру міста б'ють. Ми перейшли у підвал. Ніч пересиділи. Зі страхом.

А зранку зятю подзвонив його кум. Приїхав забирати свого батька хворого і каже, що є можливість трьох в автівку посадити та вивезти. Я кажу донці, зятю, онуку та його дівчині: “Стрибайте в автівку, я залишаюся. Що буде, те й буде. Буду благати Бога”. Вони виїхали у Борову. Телефонували мені з Борової, ще зв'язок був: “Мама, ми за вами приїдемо”.

А тут такі обстріли почалися. Вже не тільки з літаків бомбили, а ракетні установки працювали. Бо нас оточили у кільце. Або три, або чотири кільця було з усіх боків. І я кажу: “Ні, не ризикуйте, що буде, те й буде, я тут залишаюся”. Вони виїхали, побули трішки в Боровій у родича. Потім поїхали у бік Донбаса, через Донбас волонтери їх привезли у Львів. А я залишалася в Ізюмі чотири місяці.

Де Ви перебували під час обстрілів?

— Увесь час у підвалі. Підвал низько побудований, є плити, ми сподівалися, що вціліємо, бо у місті два чи три будинки зруйнували й людей позасипало. Десь 50-60 осіб загинуло. Місяць намагалися до них дістатися, але не змогли. Усі загинули.

Намагалися вижити. Винесли з квартир продукти. Чоловіки у нас пічечку зробили. Варили, щоб щодня хоча б щось гаряче поїсти.

По воду ходили до знайомих, бо водогони перебиті були. Дрова рубали, намагалися вижити. Хто чим займався. Хлопці рубали дрова, ми їсти варили. Я молилася Богу весь час. Один одного підтримували.

Ізюм © Національна поліція

Ізюм © Національна поліція

Наскільки складною була гуманітарна ситуація у місті?

— Десь через тиждень, як це не соромно казати, московицькі вояки почали привозити нам воду. І щось із їжі. Печиво зі складів, що захопили. Привозили хлопці молоді, більш адекватні. Вони навіть у декого просили вибачення. “Ми не знали, ми їхали на навчання, ми студенти, ми не знали”.

Чи були Ви свідком жертв серед цивільного населення?

— Розстріляли машину. З маленькою дитиною їхали, не зупинилися на блок-пості. Вони хотіли, мабуть, проскочити через міст на трасу. Розстріляли. Залишився тільки водій поранений. А жінка й дитинка загинули. Ще одна жінка з чоловіком намагалися так проскочити. Їх теж розстріляли і повісили на ліхтарях. На мосту. Це люди бачили, які мешкали біля ринка.

Багато було касетних снарядів. Коли вони розриваються, цвяхи, залізо, круглячки металеві летять на всі боки. Якщо влучило в людину, це або смерть, або поранення. Є такі випадки у нашому будинку.

У жінки доньку так із зятем поранили. Відправили їх у Купянськ. Він також був захоплений терористами. Багато поранених було: вулицею люди йдуть, а касетні снаряди літають. Багато з нашого району людей померло від серцевої недостатності, від голоду. Багато будинків було зруйновано. Стріляли з усіх боків, ми навіть не могли визначити, сирени ж не було ніякої.

У школі та садочку вояки стояли. У нас є гора Кремянець, яка ще під час Другої світової п'ять чи шість разів переходила туди сюди, бо висота там така. І стріляли з усіх боків. То касетні снаряди, то, як їх раніше називали, “Катюші”, ракетні установки. Вертольоти летять, літаки летять, безпілотники, дрони безперервно над нами літали. Я ж кажу, ми були у кільці. Це було у березні. Там мости були підірвані, у місто не проберешся, нікуди не виберешся. Неможливо було вибратися з цього кола. 15-го квітня приїхав автобус з вояками. Мовляв, хто бажає, у кого є родичі у московії — виїжджайте. Ходили по будинках, агітували виїжджати до росії.

Хворі, інваліди, пенсіонери — вам там будуть усілякі блага. Ми стоїмо, головою хитаємо. Я сама собі кажу: “Якщо вмирати, то тільки на рідній землі”. Кажу: ні.

І ми протрималися ще до 19-го. Обстріли ще були безперервні, будинки розбиті, люди поранені. Касетний снаряд розірвався поряд із нашим підвалом, дуже близько. Ми думали, що вже будинок руйнується та все на нас падає. Коли затихло, я перша вискочила у двір. Дивимося, у траві глибока воронка метри два в діаметрі, трава викошена. Усі перелякались дуже. Зубами півночі цокотіли.

Зруйнували все, всі наші ліси попалили. Водосховища усі спустошили, вся риба зникла, води немає. Там де водоканал, помпова станція трохи далі від Ізюма, там усе  заміноване. Усю інфраструктуру зруйнували. Школи порозбивали. Навіть церкви, які належали московському патріархату, й ті зруйнували.

Як відбувалась Ваша евакуація?

— Донька домовилася з волонтерами, щоб нас вивезли. Я дуже злякалася, бо до того часу ще трималася, хоча у мене є проблеми зі здоровям. Тоді вирішила: більше не можу. Якщо я там залишуся, просто не виживу. Вивозили нас через Печенізьке водосховище, через посадки, через поля. Теж ризикували хлопці. Їхали, а нас обстрілювали. Але якось ми дісталися до Печеніг. Тоді нас через водосховище наші волонтери харківські провели швидко до автобуса до Харківа.

Із Харкова доньці вже зателефонувала, бо і звязку у нас там не було. Звязок до Великодня ще був. У нас там пагорб є на околиці селища, люди звязок ловили й казали родичам, що у нас тут відбувається в Ізюмі. Тоді росіяни стали звязок глушити, щоб люди не розповідали, що тут діється. Дуже страшно було. А скільки людей із діточками малими загинуло. За що? Їм все мало. Вони раду не можуть дати у своїй московії, але на нашу землю зазіхають. Дуже страшно.

Центр Ізюма, 17 квітня 2022 року, фото: Обрії Ізюмщини

Центр Ізюма, 17 квітня 2022 року, фото: Обрії Ізюмщини

Чи знущалися окупанти над людьми в Ізюмі?

— Мій сусід по багатоповерхівці — фермер. Він тримав свиней, прийшли до нього і кажуть: “Давай, забий нам 3-4 свині”. Він каже: “Ні, беріть самі”. Вони його катували: в яму кидали, стріляли понад головою, били сильно. Я його побачила через місяць, він худючий. Я кажу: “Пашо, що з тобою?” Він каже: “Ой, краще не питайте”. Каже, і били, і погрожували.

У місті над чоловіками знущалися, роздягали на вулиці, перевіряли, чи немає синця від приклада.

Там не тільки росіяни були. Ми самі особисто бачили кадирівців, бо нас попередив один чоловік, каже: дивіться, будьте обережні, жодного слова взагалі ніде. Кадирівці, потім, ми так зрозуміли, чи з Таджикистану, чи з Туркменії. Бо говір не такий, як у кавказців. Приходили, консерви давали. Так що там багато національностей було. Буряти ще були. Буряти ходили, шукали випивку та дівчат. Оце вони приїхали так воювати.

Люди казали їм прямо у вічі: “Ви чого сюди приїхали?” А вони: “Мы не понимаем” (рус.). Українську вони не розуміють. Ми вас що, сюди запрошували? Ми жили в мирі, дружбі. Багато у нас народностей. “Мы не думали, что у вас здесь так красиво, мы думали вы в избушках живете” (рус.). Це так один хлопець сказав.

Чи плануєте повернутися додому після закінчення війни?

— Наш будинок, слава тобі Господи, уцілів. Там вибиті шибки, але то таке. Головне, що будинок уцілів. Будемо сподіватися на Перемогу нашої армії над цими недобитками. Нехай вони вертаються у свою московію, нехай стріляють у свій кремль, нехай стріляють у своїх людей та дітей. У селі Капитолівка було дуже багато їхньої техніки. Вони пропонували нашим людям, якщо людину вбивають, казати, що це Збройні сили України зробили. Людям обіцяли мільйон рублів за це заплатити. Але наші люди не погоджувалися, ні.

Тамара Шегін, Ізюм

Тамара Шегін, Ізюм

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися