MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Один із рушницею проти зграї загарбниківВона прощалася з життям, коли від авіаударів будинки складалися, наче карткові‘Мій син та чоловік були поранені під час авіаудару росіян’ Російський літак зробив три кола, стріляючи по мирних жителях‘Цей свист ніколи не забудеш…’ ‘Коли бомбили ринок Барабашова, в метро стало темно і хиталися люстри...’ ‘Брат із лежачою мамою залишився посеред вулиці...’ , — історії з Ізюма‘Я знала людей, що загинули в бородянських підвалах...’‘Стіни немає, дверей немає, нічого не залишилося’, — жителька Бородянки розповіла, як пережила бомбардування‘Війна на чотирьох лапах’ — особиста війна Сергія Небоги‘Ти розумієш, що до колодязя бігти кілометр через нерозірвані снаряди...’, — хроніки окупованого Ізюма‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіян

'Дали сходити додому на 8 березня'. Росіяни місяць утримували мешканців Чернігівщини у підвалі

28.12.2022   
Андрій Діденко

Ганна Янко — одна з тих, кого росіяни на місяць закрили у підвалі місцевої школи в Ягідному на Чернігівщині. Їй та іншим постраждалим Харківська правозахисна група надала юридичну та гуманітарну допомогу.


24 лютого ми виїхали з Чернігова і поїхали до бабусі до села Ягідного. А 3-го березня у село зайшли російські війська. У нас відразу зник зв'язок. І поїхала колона їхньої техніки по трасі Чернігів-Київ. Потім почалися вуличні бої, обстріли. Російські військові вмовляли нас піти до підвалу школи, але ми вирішили залишитися. Наступного дня прийшли люди більш схожі на казахів. Теж дозволили залишитися. Але сказали: “Только в подвале”.

Потім прийшли вже буряти на підпитку. Зайшли до нас у підвал, почали автомати перезаряджати. Ми попросили їх цього не робити. Вони сказали, що в нас є 5 хвилин зібрати речі та до школи.

Я запитала, чи можна зайти до будинку. Забрати хоч якісь речі та поїсти. Сказали, що нічого не можна, треба швидко збиратися та йти. Ну, ми й пішли. Спочатку вони нас вести не хотіли. Ми просили відвести, бо ми не знаємо, що у селі. І вони нас повели. Підштовхували, щоб швидше йшли, автомати спрямовували. Нас повели у підвал школи. Телефони забрали, розбили. Зайшли туди. Там пройти було неможливо. Люди просто спали вже на підлозі.

Нашу бабусю раніше туди привели, ми до неї в кімнату пішли. Кімната маленька, там 18 осіб було. Зранку нас випустили на вулицю, дозволили жінкам сходити додому. Оскільки це було 8 березня, вони дозволили взяти якісь речі, поїсти. А що там було брати, якщо вони вже помародерили. Майже нічого не було. Так місяць ми жили. Іноді випускали на вулицю. Іноді зовсім не випускали. Просилися до туалету, стукали, щоб відкрили. Через раз із матюками іноді випускали.

Тобто місяць ви фактично перебували в полоні. Скажіть, будь ласка, чи застосовувалося безпосередньо до вас катування чи жорстоке поводження? Або, може, ви були свідком таких дій щодо інших людей?

— Стосовно мене — ні. А батьки відпросилися піти жити до хати. Наша бабуся сидіти не може, у неї проблеми із суглобами, а там усі спали сидячі. Її відпустили. До батьків моїх приходили, маму мою за волосся тягнули гвалтувати до сусіднього будинку. Тата били постійно прикладами. Тож, до них — було. У школі було таке частенько. Виводили, до себе забирали.

Що ви їли, що пили?

— Наші чоловіки ходили до села брати воду. Спочатку нормально ходили, а потім буряти, які жили у будинках у селі, не дуже цьому радили. Не дозволяли. Навіть російські військові боялися бурятів. Вони напивались і один в одного стріляли. Просто відкрили свердловину й звідти воду качали. Іноді російським військовим їжу привозили, вони нам давали.

Наші односельці зробили польову кухню і під обстрілами варили їсти, коли було з чого. Дітям манну кашу варили. Поки корови ще в селах були, люди наші ходили доїти корів, приносили молоко. Потім корів убили, деякі на мінах підривалися, тоді вже просили у росіян згущене молоко, щоб варити дітям.

Одного разу нам макарони дали російські військові: усі в солярці, їсти неможливо. Вівсяну кашу дали таку, що у всіх діарея почалася.

А вони на вулицю відпускати не хотіли. Ми з шостої ранку стояли, стукали. До туалету на відра ходили. Там три відра стояло. На 360 осіб 3 відра — це взагалі нічого. Стукали, грюкали так, що відкрили.

Скажіть, будь ласка, протягом цього місяця, коли ви перебували в полоні, відбувалися вбивства чи жорстокі побиття людей?

© Андрій Діденко/ХПГ [анна янко ягідне чернігів]

© Андрій Діденко/ХПГ

— Були. Якось чоловіка привезли з Золотинки, здається. Він весь побитий був. На початку, коли ми зайшли, вони стріляли по людях. Знайомого вбили. За те, що він вийшов у свій двір, коли вони зайшли, і сказав: “Навіщо ви сюди прийшли? Слава Україні!” Його вбили одразу. Люди похилого віку помирали у самому підвалі.

Чи ви пам'ятаєте прізвища цих людей або адреси, де це відбувалося?

— У підвалі вони помирали. Там дихати не було чим. Залишали їх на ніч із людьми живими, а потім виносили до кочегарні. Складали трупи й просили російських військових, щоб на кладовищі їх поховати. Вони спочатку дозволили, але потім обстріляли кладовище. Люди повезли померлих на кладовище, а вони обстріляли.

А не пам'ятаєте, коли це було?

— Не пам'ятаю. Напевно, десь у середині березня.

А з ваших рідних, близьких, знайомих хтось постраждав або був поранений?

— Знайомого Толіка вбили. Потім хлопчика Сергія Сорокопудіва поранили. Його відвезли до Білорусі, щоб операцію зробити, бо там дуже сильно поранення було. Кров'ю харкав. Лопатка повністю розірвана була. Таке знаю. А загалом, люди своєю смертю помирали. А кого хотіли вбити, вони застрелили як тільки зайшли в село. Різних людей привозили до підвалу. Потім кудись ця людина зникала. Чи то його вбили потім, чи ще що трапилося, цього ми вже не знаємо.

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися