‘До останнього не хотілося вірити, що люди у 21 сторіччі можуть так чинити…’

Мене звати Світлана Бородіна. До війни мешкала у Харкові. Працювала дизайнером у рекламній агенції. Від початку березня я у Дрогобичі.

Як війна  увірвалася у Ваше життя?

На початку лютого я прочитала у знайомої пост, у якому вона написала, що вони дитину вітали не із Днем Святого Валентина, а дали йому листівку, в якій були поради, як поводитися, якщо почнеться війна. Того дня я насправді серйозно замислилася, що так може бути. Я собі вигадала план, що я буду робити, якщо війна почнеться. Що я беру в рюкзак, що в мене де стоїть. Далі воно все якось одне на одне накладалося, тривога зростала. Потім донька прийшла зі школи, у них там проводили класну годину і теж розмовляли на цю тему. Ми з нею поспілкувалися, я сказала, що така ситуація може бути, треба бути готовими. Напередодні, 23-го лютого, донька (16 років) попросилася зі мною спати. Вона каже: “Щось я дуже хвилююся, можна я з тобою посплю?” “Та залазь”, — кажу.

Я прокинулась о п’ятій ранку. Чую — якісь звуки. У нас місто велике, дуже часто феєрверки, люди святкують дні народження, весілля. Я прокидаюсь, чую такі звуки, дивлюся на телефон, п’ята година. Подумала, що то не час для феєрверків. Я вийшла на балкон і чую, що вони не припиняються. Я мешкаю майже у центрі міста. У мене не видно, звідки воно. Люди, які мешкали у тих районах, де почалися обстріли, одразу бачили все. Вибухи й заграви в небі.

Я зайшла у Фейсбук на сторінку знайомої своєї, бачу, в неї написано: “Це що?” І відповідь: “Це воно”. Я розбудила дитину і кажу: “Доню, почалася війна”.

Потім я почала читати про Київ, Чернігів, Львів, Одесу, Дніпро. Всюди писали про вибухи. Далі ми зібрали речі, я сказала, що підемо до бабусі з дідусем. Доня сказала, що будемо орієнтуватися по ситуації. Чотири дні ми просиділи вдома, у ванній. У нас досить велика ванна. Ми там собі постелили, там і ночували. Потім страшно стало, коли вперше пролетів повз будинок винищувач. От тоді дуже страшно стало. Тоді ми спустилися у підвал і шість днів і ночей просиділи у підвалі.

Чи були проблеми у місті з харчовими продуктами?

У мене батьки залишились у місті. Мабуть, тиждень було складно з продуктами, з хлібом було складно. Але потім міський голова якось організував привіз продуктів, бо багато людей ховались у метро. У перші дні деякі супермаркети продавали батони по 150 гривень. Було таке. Потім, я так гадаю, їм сказали, що не треба так робити, хлопці та дівчата. Я знаю, що волонтери багато чого розвозили. Знаю, що деякі приватні пекарні пекли хліб, відвозили людям і не підіймали ціну. Тиждень або два була така ситуація. Як завжди, коли стається щось серйозне, а люди не знають, що робити, бо всі розгублені. Потім вже всі зібралися та почали допомагати одне одному. І потім, наскільки я знаю, в місті більш-менш нормально було. Але все залежало від району. Я кажу про райони досить спокійні, де якщо прилітало, то не дуже часто. А такі, як Північна Салтівка, Рогань — там страшне, там звичайно ніхто не працював.

Звідти не можна було виїхати, туди не їхали таксі. Якщо ти домовлявся з кимось, це коштувало від 3-х до 5-ти тисяч гривень. Виїхати з того мікрорайону до залізничного вокзалу.

У Харкові дуже багато допомоги було волонтерської, але, на мій погляд, легше [отримати її] було людям похилого віку та матусям із діточками. Майже вся допомога була розрахована на ці категорії. Інші могли отримати гуманітарну допомогу, наприклад, у відділеннях Нової пошти. Але щоб її отримати, потрібно було зайняти чергу з ранку. Комендантська година, здається, о 6:00 закінчувалась, хто поруч мешкав, ті займали чергу о 4:00 ранку. Батон, огірок могли дати. Іноді гомілку. Іноді кілограм каші якоїсь. Дуже складно було. Роботи майже не було у місті. Батьки казали, що їм простіше, бо є пенсія та гуманітарна допомога від організацій. Вони могли купити м'яса чи ліки. Деякі ліки привозили волонтери, бо, наприклад у мене матуся гіпертонік. Вона не може купити якісь ліки проти тиску. Потрібні конкретні, які підходять їй. Було таке, що я купувала тут, бо у Харкові не було таких ліків.

Чи були ви свідком руйнувань цивільних об'єктів?

Поряд із нами не було. Було десь за 2 км від нас у центрі. Тому що там у нас Держадміністрація, СБУ, Апеляційний суд. Ми все чули, відчували вібрацію і звуки. Одного разу додому піднялися помитися, поїсти й почули перші вибухи. Ми вибігли з квартири, коли вже в підвал забігали, нас вибуховою хвилею туди аж заштовхнуло. Бачила дим, коли у торговий центр “Нікольський” прилетіло. Був [у ворогів] намір захопити місто, вони десь прорвали лінію оборони й заїхали на танках, БТР та інших бойових машинах. Ми почули спочатку автоматні постріли, потім бух-бух-бух. Біля метро Київська наші військові їх зупинили, там бій зав'язався. Вони [росіяни] сховалися у 134-ій школі. Завдяки Теробороні, вони не змогли рухатися далі.

Чи руйнування міста було пов'язано з перебуванням там військових?

Ні, ані на Північній Салтівці, ані на Рогані чи у Дергачах не було військових. Це звичайні житлові масиви. Звичайні житлові будинки, в яких люди мешкали. Але це околиці міста. Увесь час їх обстрілювали Градами. Там взагалі не було спокою. Моя одногрупниця мешкала на Рогані, вони не могли поїхати, залишити маму і лежачу бабусю. Вони 38 днів просиділи у підвалі. Потім знайшли можливість перевезти маму з бабусею. Вони залишились у Харкові, але в більш спокійному місці. Ще одна моя знайома також мешкала на Рогані, близько до кордону. Вона виставляла в Instagram фото свого будинку.

У будинок двічі прилітало. У них зараз немає житла. Спочатку у сусідній під’їзд прилетіло. Хоч якась надія була, що можна повернутися. Потім — в їхній під’їзд. Тепер їм нікуди повертатися.

Моя племінниця мешкала у селищі Цупівка (Харківська область), вона взагалі опинилась в окупації. Вони теж змогли виїхати завдяки волонтерам. Допомогли їм, десь під Кропивницьким будинок дали. І ось тільки коли Харківську область деокупували, коли зачистку провели, вони змогли приїхати додому. У них на подвір’я прилетів снаряд. Немає пів даху, вікон, дверей. То ще пів біди. У їхньому будинку мешкали орки. Вона нам фотографії скидала, то страшне. То не свині, то я не знаю — хто. Люди так не живуть. Там не стільки шкоди від снарядів, скільки від того, що вони позалишали після себе. На подвір’ї стирчить снаряд.

Що спонукало вас евакуюватися з Харкова?

У Апеляційний суд прилетів снаряд. Від нашого будинку це десь метрів 300. Було дуже страшно, тоді я зрозуміла, що це не скінчиться. Весь час була якась надія, що, може, воно ненадовго. До останнього не хотілося вірити, що люди у 21 сторіччі можуть так чинити. Я весь час думала, що люди, які пам'ятають наслідки Другої світової війни, ніколи такого не зроблять. Бо скільки людей загинуло. У всіх у родині так чи інакше є загиблі.

Спочатку виїхали мої куми. Вони весь час мені телефонували й казали, що треба їхати, бо це надовго. Я казала, що не можу залишити батьків. Батькові 80 років, матуся трішки молодша. Якщо я щось вирішу з ними, тоді — поїду. Закінчилось тим, що мама сказала, що це не обговорюється. “Збирайтеся і їдьте, ми розберемося тут самі. Тобі треба дитину вивозити”. Вона сказала так. Настав день, коли прилетіло. І я вирішила, що — все. Ми їдемо на вокзал і далі їдемо кудись. Що буде перше, туди і їдемо.

Почала викликати таксі, а таксі не відповідають. Ніхто не виїжджає на виклик. Від нас до залізничного вокзалу, якщо пішки, то йти десь хвилин 45. Але страшно йти пішки. Весь час ти чуєш вибухи та постріли. Знов телефонували куми. Я кажу, що не можу виїхати. Вони кажуть, що зараз вирішать. Вони знайшли нам машину. За нами приїхали, привезли нас на залізничний вокзал. Ми прийшли, я бачу — море людей. Такої кількості людей не було, мені здається, навіть коли у Харкові були концерти на Майдані. Я кажу донці, якій потяг буде першим, у той сідаємо і їдемо. І тут об’ява, що потяг на Тернопіль. Кажу, їдемо на Тернопіль. Виходимо на перон, чекаємо дві години, потягу немає. Приїжджає електричка якась. Кажуть — на Вінницю. Ну, ми стоїмо. Підходить чоловік до нас з Тероборони, каже: “Дівчата, що ви чекаєте?” Ми кажемо: “На Тернопіль”. Він каже: “Дівчата, це ж не маршрутка, сідайте у що є”.

Ми сіли в електричку, ще думаю: “Добре, не дуже багато людей. Добре будемо їхати”. А потім оголошення було, що на Львів сьогодні скасували потяги, бо Львів переповнений, він не справляється. Усі люди, які чекали на львівський потяг прибігли в цю електричку. Ми виїхали десь о 16:00, а приїхали о 7:00. Складно, звичайно, складно було. Бо багато дітей малих. У вагоні спекотно, а ті, хто ближче до тамбура — мерзнуть. Доїхали до Вінниці, наступною електричкою поїхали до Львіва. Коли ми їхали, донька знайшла у фейсбуці оголошення, що не треба зупинятись у Львові. Дрогобич готовий прийняти, Стебне, Борислав, здається. Їдьте сюди. Тут є гуртожитки, підготовлене все. Ми зателефонували одразу, нам сказали: є, приїжджайте.

Чи змінилося ставлення харків'ян до росії?

Вони ненавидять їх, просто ненавидять. У мене залишались якісь там знайомі, які казали колись до початку війни: “Ми ж брати. У нас родичі, ще щось”. У мене теж родичі там є. Ми не спілкуємося зараз. Вони казали “ми не винні”, я сказала — винні. Ви голосували за путіна, ви підтримували. Ви — винні. Усе.

Я не знаю у Харкові людей, які підтримують. Принаймні, у моєму оточенні таких немає людей. Вони їх ненавидять. Мені здається, вони їх порвали б на шматки, якби їм дали таку змогу. Мова в цьому випадку не вирішує ставлення до цієї ситуації. Харків російськомовний, тому що нас багато років робили такими.