На згарищі життя: мешканець Мощуна розповідає про зруйноване село

У пенсіонера Миколи Карпенюка було все, щоби спокійно жити в старості. Він збудував будинок, теплицю, лазню. Але все майно згоріло внаслідок ворожих бомбардувань. 

Тут я жив. Із дружиною. Пішов на пенсію та десять років тут жив. Побудував будинок, баню, гараж. Все як потрібно. Теплички… Забезпечив собі старість. І тут таке горе. Їхав я на Сквиру, мені подзвонили, 26-го числа. Сказали, що у вас влучив снаряд у гараж. Горить гараж.

Потім у будинок було багато влучань. Будинок згорів. І лазня згоріла, теж влучання було. Усе розбили, усе розтрощили. Приїхав, подивився, згарище одне. Повністю зруйновано усе. Нам надали акти огляду. Непридатне для житла — висновок. 

— Розкажіть про свій будинок

— Він невеликий. Чотири кімнати, коридор. Сходи. І веранду я прибудував. Таку, літню. Столик стояв, шафа стояла. Коридорчик. Тут були сходи на другий поверх. Там дві кімнати. Два сини, їм по кімнаті зробив. У нас із жінкою була кімната. Лежанка, грубка, тепло, конвектори газові, опалення було. Прекрасно було. І не стало нічого. А це була лазня. Напевно, щось прилетіло. Дах знесло. Але горіло також. Ось ці прильоти, хто його знає, що то за прильоти.      

— Скільки будинків зруйновано у вашому селищі?

— Відсотків 80-60 мінімум. Майже усі хати по вулиці Київській, їх дуже багато. Майже усі. Стояли їхні побиті БМД. Бойові машини десанту. Одна ще й досі стоїть. Їх багато було, вже повивозили.

— Чи очікували, що буде повномасштабна війна?

 —Навіть у голові не з’являлося думок таких. Зовсім. Попри усі новини? Ну, не думав, що так буде. Думав, як зазвичай, полякають і заспокояться. А тут… Широкомасштабна. Ну, що ж…

— Яким для вас був перший день війни?

— Я був у Києві. Син там живе. А потім об’явили, що почалася війна. Брат подзвонив зі Сквири, щоб приїжджали. І ми 26-го поїхали. Ми ще думали сюди разом із онуками їхати. А потім я кажу, там близько аеродром, я боюся, що такі точки можуть накривати. І таки не помилився. Пороз’їжджалися хто куди. Побув до травня місяця у Сквирі. 

— А коли дізнались, що вони під Мощуном?

— Двадцять шостого. Я їхав, мені подзвонили й сказали, що снаряд влучив, горить гараж. Мені показали фото у телефоні. Коли будинок руйнувався, то я вже знав. Одразу. Люди жили ще тут. Він один із перших постраждав. Ну, у селі, може, перші руйнування були, а тут на дачах — найперший, кажуть. Стрілянина була, бої йшли тут сильні. Багато людей загинуло. Батюшка з Василькова приїжджав. Відспівували. Загинув депутат, Сан Санич.

— Чи були мародерства зі сторони російських військових?

— Тут у нас навіть не знаю. У Гостомелі, мені розповідали, були. Там було таке. У підвали росіяни награбоване майно знесли. Сусід повиносив, поставив, каже: «Люди, розбирайте, де чиє. Там багато чого було. І кальяни, і техніка. Все, що хочете, — було.  

— Ви зараз живете в Мощуні?

— Так, у сестри. Вони якраз перед війною поїхали. Вони поїхали та й не приїхали. В евакуації сидять.

— Що плануєте робити далі? 

— Поки планів немає жодних. Будиночок встановили. Господарством буду займатися. Мабуть, хтось буде відбудовуватись, я вже не буду. Діти може будуть … Вік вже такий, що мені не до будівництва.

— Де зараз мешкають ваші діти?

— Один в Гостомелі, один в Києві. А дружина на роботі. Працює ще. Викликали на роботу і працює. Зараз живе у сина. Щодня складно їздити сюди. Але жила тут. Теж на пенсії була.

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Що я можу сказати. Вони варвари та й усе. Ніколи не подумав би. Весь час братнім народом вважали, а вони так вчинили. Загарбники! Я не підтримую росію.