MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Ми — двічі переселенці...’ Луганчанам, що оселилися в Харкові, довелося знову тікати від війни

30.12.2022   
Тарас Війчук
Родина Швидких рятувалася від війни двічі. У 2014 році їх вивезли з Луганщини до Росії, де у них відібрали паспорти. Сім’ї вдалося вирватися до Харкова. Але 2022 року їм знову довелося евакуюватися.

Родина Швидких бігла від війни двічі. У 2014 році їх вивезли з Луганщини до Росії, де у них відібрали паспорти та відправили до табору. Сім'ї вдалося вирватися до Харкова. Але 2022 року їм знову довелося евакуюватися.


— Мене звати Іван. Я приїхав із Харкова. Я подвійний переселенець. З Луганської області приїхав до Харкова, а потім вже приїхав сюди.

— Як розвивалися події 2014 року у Вашому регіоні?

— Я пам'ятаю, що ми тоді у школі були. Приходить мама до школи, а там кажуть, що будуть танки їхати до нас. Швидко евакуювали учнів додому. Ми сиділи вдома, вже почалися обстріли. Було страшно. З травня сусіднє місто Первомайськ почали обстрілювати. Потім вже до нас доходило. Пам'ятаю, ще літак був. Він літав навкруги нашого міста та обстрілював саме Первомайськ. Було таке, що і нас обстрілював.

До розмови приєдналась мама Івана, Олена:

— Із травня почалось у нас. Спочатку був референдум, я на нього не пішла. Я в політиці не розуміюся. Закінчувалося навчання у школі. Дзвінок зі школи: терміново приїжджайте забирайте дітей, зараз будуть у місті танки. В паніці прибігли, забрали дітей. У мене двоє. Віддавали одразу документи. У цей час припинилися виплати в банкоматах.

Не було ані грошей, ані роботи, нічого. Ходили по будинках ополченці, набирали людей, які не мали відношення до військової справи. Одягали форму, ходили з автоматами.

Пропонували людям їхати. Ми бачили, як страждав Первомайськ, як розбомбили будинки, пологовий. У нас було відео, коли літаки кружляли над будинком: снаряд вилітає та йде на Первомайськ. Це було жахливо. У мене там ще донька була. У неї родина, троє діточок. Ми поспілкувалися та вирішили, що потрібно виїжджати, бо не знаємо, що буде далі, зважаючи, як страждає Первомайськ. Нам було страшно.

Приїхали до Ізвариного, нас там зустріли. Запропонували поїсти. Одноразові стаканчики, в яких була заварена вівсяна каша без нічого. Дітям давали печиво. Ставили намети, в яких були спальні мішки. Маленька дитина з мамою ще якось могли поміститися. На землі спали в тих наметах. Якщо дитина 8-9 років, у спальному мішку спала лише вона, а батьки в автобусі спали. Або ходили територією. Ми прожили у наметовому містечку дві доби. Потім нас вивезли до Тули. Там у нас відібрали всі документи та паспорти. Видали посвідчення, щоб ми могли працювати. Але документів на руках у нас не було. Ніякої допомоги, нічого. Люди шукали працю. Ми жили в хостелі, потім переїхали до табору. Я там працювала в їдальні, з роботою пощастило.

Потім почали пропонувати оформлювати громадянство та залишатись у росії. Тих, хто відмовлявся, відправляли додому, або люди самі виїжджали, тому що їсти хотілося.

Оскільки у мене була робота — мені було легше. Я не хотіла отримувати громадянство, але у мене не було вибору. Дітей потрібно було годувати. Коли почали оформлювати документи, виявилося, що мені 45 років, але в паспорті немає свіжої фотографії. Я їм кажу: “Давайте я поїду. Потрібно було тільки в ЛНР виїжджати”. Я пішла в посольство України в Москві, запитала: “Як я виїду? У мене недійсний паспорт, мене на кордоні повернуть назад”. Мені сказали, що раніше видавали папери, з якими можна було проїхати, і клеїли фотографії. Зараз цього не роблять. Запитала, що мені робити. Каже: “Їдьте так. Вас не мають права не випустити, ви громадянка України”.

Я не збиралась їхати до ЛНР. Я хотіла виїхати до Харкова. Ходив тоді потяг Москва-Харків. Взяли білети, сіли у потяг. Взяла багато валер'янки, розуміла, що буде щось не те. Коли під’їжджали до російського кордону, до Бєлгорода, зайшли з перевіркою документів, у мене паспорт не дійсний, все, висаджуємо. Почали скидати сумки. Побився посуд. Я була в істериці, мені було страшно, я була одна. А в посольстві мені сказали перед цим: “Ви кажіть, що вас у Харкові зустрічають, що вас там чекають”. Коли я почала кричати, що мене там чекає чоловік, мені сказали, що я можу виїхати. Коли вже приїхали до Харкова, у мене оніміли ноги. Ці дівчата-прикордонниці беруть документи. Я розумію, що не відчуваю руки й ноги.

Наші прикордонники питають: “Яка мета візиту до Харкова?” Я кажу: “На постійне місце проживання”. “Ласкаво просимо додому!” І на цьому все скінчилося.

 Як війна 2022 року прийшла у ваше життя?

— 24-го лютого Ваня хворів, Діму збирала до ліцею. Чую, десь бахкає. Наш сусід будувався, подумала, чи з глузду з’їхав о шостій ранку? Виходжу, а він вантажить машину, каже, що виїжджають, бо почалася війна. Я не розуміла, що відбувається, мені треба було на роботу. Телефоную на роботу, мені керівниця каже: “Ти що, збожеволіла? Війна”. Яка війна — не доходило. Потім вже літаки літали, бомбардування були жахливі. Ми жили біля цеху ремонту танкового заводу. Він старий, не працює давно. Там гуртожиток зробили. Це було найближче місце, де можна було сховатись у бомбосховищі. Мені потім люди сказали, що не треба. Раптом його будуть бомбити. Тому що розбомбили Інститут повітряних сил. Це все було страшно. Я розуміла, що підвал, в якому ми ховаємось, не врятує. Бо бачила, які ями залишаються.

Зруйнований спорткомлекс Політех, Харків

24 червня 2022 року росіяни нанесли ракетний удар та зруйнували спорткомплекс “Політехнік”. Фото: ХПГ

 Чи виникали у вас проблеми зі харчовими продуктами?

— Ми пішли в єдине місце, де були відчинені магазини, — це “на Солдаті”. А ми жили біля вулиці 23-го серпня, по лінії трамвая, по Клочківській. Хвилин тридцять іти моїми хворими ногами. Ми пішли за продуктами, потім за водою. Ми спускалися на Клочківську, дішли до струмка біля церкви. Раптом летить літак і кидає бомбу. Де вона там впала, ми не знаємо. Але він над нами летить, я розумію, що у нього бомба не одна. Я помітила, що якщо летить літак, він одну бомбу скидає, потім робить коло і ще скидає... А ще я чула якось, як стріляє автомат. Вийшла надвір, подумала, що мені здалося. А сусід сидить на даху, каже, що росіяни бігають, їх наші стріляють. Кажу: “Злазь, бо, не дай Боже, влучить”.

 Як ви евакуювалися з міста?

— Це було з шостого на сьоме березня, нам допомогла волонтерка. Вона була в Полтаві, сама з Луганської області, питала, чому ми не виїжджаємо. Грошей у мене не було, продукти закінчувалися, ціни жахливі. Я кажу, що не знаю, як їхати. Ми не могли навіть доїхати до залізничного вокзалу. Куди їхати, теж не знали. Вона надіслала нам гроші. Якийсь чоловік, волонтер, приїхав і забрав нас. Перед тим як приїхати, він попередив, що 20 хвилин на збір. Він приїде й одразу їдемо на Південний вокзал. Ми навіть не думали.

Було бомбардування з 5-го на 6-те. Я не знаю, танки це були чи що. Я відчинила вікна на провітрювання, таке відчуття, що вікно вилетить разом із рамою. Ми сиділи всю ніч у підвалі. Це було близько восьмої чи десятої вечора. Будинок ходуном ходив. Я чудово розуміла, що якщо щось влучить у будинок, то все. Але раптом хоч від уламків врятує. Ми відсиділи цей день у підвалі. Сини лягли спати о четвертій, а я почала готувати їсти, доки тихо. Я приготувала їсти, син прокинувся, я вперше побачила у нього чорні кола під очима. Я кажу, хоч щось треба поїсти, доки приїде той волонтер. Але він не міг їсти, розумієте. Це нервове. Майже тиждень. Не їв нічого. Каву та чай. Ще й хворів. За 20 хвилин зібралися: Марусю, кішку, — в ящик, і поїхали на залізничний вокзал. Шість годин були на вокзалі.

Завод “Машгідропривід” зруйнований російською ракетою, Харків

Завод “Машгідропривід” зруйнований російською ракетою, Харків

Страшні речі тоді відбувалися. Горіли машини з цивільними. Батько з сином їхали, загинули. Постійні вибухи. Літаки постійно літали. Йдеш, у вікнах немає скла, нічого немає. Світлофори розбиті були. Рефрижератори посеред дороги, де перестрілка декілька днів була. Кров навколо.

 Чи плануєте повернутися додому після закінчення війни?

— Плануємо повернутися саме до Харкова, тому що діти там навчаюся. Хочу, щоб вони закінчили залізничний. І пішли отримувати далі вищу освіту. Ваня хоче. А мені тільки залишається працювати та їх виховувати. Я одна, чоловіка у мене немає.

Іван Швидкий з мамою

Іван Швидкий з мамою

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися