MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Ми нарахували 56 гвинтокрилів’, — житель Мощуна розповів, як росіяни захоплювали село

31.12.2022   
Олексій Сидоренко

Мене звуть Ігор, мені 35 років, ми тут мешкаємо 8 років із жінкою та дітьми. У нас двоє дітей: Микола та Іванка. Миколі — 7, а Іванці — 6. Дідусь у нас з інвалідністю. Я будівництвом займаюсь, їжджу звідси на роботу. У Київ, Ірпінь.


 Чи очікували, що буде повномасштабна війна?

— Ми не думали, що буде війна. Лише коли почули 24-го вибухи, тоді вже все зрозуміли. Ми сподівалися, що росіяни сюди не зайдуть. 24-го, коли все почалося, багато людей із Києва до нас повернулося. Думали, що тут безпечніше. А виявилося, що тут небезпечно. Тому що 26-го лютого по хаті вже один приліт був.

28-го ми поїхали до школи у бомбосховище. Я дітей відвіз із жінкою та дідусем. Потім я повертався, військовим цигарки купляв. 28-го вже три хати горіли. Стріляли багато, снаряди літали. Першого березня ще “спокійно” було, можна сказати.

А от третього, хлопці, які тут залишилися, розповідали, жерсть була. Наші військові сказали евакуюватися за дві хвилини, тому що пекло буде.

Російські танки з БМП вже 27-го лютого зайшли. У нас саме міст залишився, який не підірваний був, [росіяни] проїхали і полем пішли. Потім частина залишилась, а частина втекла назад. Казали, що якась частина зайшла у Горенку, але там їх швидко знищили. Якраз наші підбили БМП. Ми туди ходили, щоб якісь трофеї підібрати. БМП ціла була, але ми її завести не змогли.

 Яким був перший день війни? 

— Ми прокинулися від вибухів. Почули, як у Києві голосно бахнуло. Це було приблизно, якщо я не помиляюсь, о п’ятій. Жінці з роботи зателефонували та сказали, що це вторгнення. Ми тоді почали збирати валізи, документи. Потім наче тиша була. Почули, як з нашого боку літало туди. Ми вже на другий день звикли, знали: якщо постріли звідси — усе гаразд, це наші. А якщо звідти летіло, тоді ми ховалися у підвалі з дітьми. 

24-го лютого найстрашніше було, коли гелікоптери їхні, “Алігатори”, літали  над хатами дуже низько. Ми нарахували приблизно 56 штук. Вони до Гостомелю в аеропорт летіли. Аеропорт бомбили, помітно було, як вони бомбили. І було дві “СУ”, літали також над Гостомелем і Бучею. У Бучі колись була військова частина. Вони літали, а ми думали, що це наші. А виявляється, що ні. 24-го кум дзвонив, каже: “Тікайте звідси!”

Він запитав, які гелікоптери літають. Кажу: “Сякі-такі”. А він: “Та ти що, це ж російські!» А ми не знали зовсім, ми думали, що це наші полетіли у бік Гостомелю. Дуже низько вони літали...

А 26-го у дяді Миколи горіла хата. Швидше за все з БМП її підбили. Хата була дерев’яна та спалахнула. У гаражі невеликий отвір, якби щось серйозне прилетіло, то цей металевий гараж рознесло б. Значить, щось меншого розміру прилетіло. 26-го багато дахів уже було прострелено. Один приліт був у поле, бо такий великий стовп диму стояв. 

Коли вирішили евакуюватись?

— 27-го, коли вже танки зайшли, я казав жінці, що тут щось недобре. Були сильні обстріли, вже сюди залітало. Коли бігали до військових наших, чули, як над головами кулі літали. Вже тоді дуже страшно було. Я зрозумів, що ми то таке… А от дітей треба вивезти. Тому ми одразу вивезли.

 Як вам вдалося вибратися?

— Тоді ще можна було виїхати. Ще не так страшно було. Бахкало, особливо у полі, але 28-го лютого ще нормально було, коли ми своєю машиною виїжджали звідси. Тоді ще на машині можна було їхати. А вже приблизно шостого березня  небезпечно стало. Бо шостого тут були сильні бої. Вони вже поставили свою техніку отам за річкою Ірпінь і сюди стріляли. Ми поїхали у Пущу, у сховище. Я своїх відвіз, і ми потім повернулися з сусідом моїм, щоб воєнним цигарки привезти, вони попросили.

 Врешті ви залишилися тут, чи також поїхали?

— Ні, ми виїхали. На Хмельниччину поїхали. Були там приблизно два місяці. 14-го квітня я сам повернувся сюди, бо у нас мародерства почалися. Я мусив їхати, щоб подивитися на все це. Ми приїхали, я тут кілька днів побув, сховав усе цінне, бо у нас ворота були відчинені.

Усе відчинено було. У підвалі я знайшов їхню якусь штуку від розвантаження. Вони у підвалі точно були. Ось тут у мене ще був навіс, там їхні бронежилети валялися. Скарбничку дістали, висипали її... У мене вкрали електробайк, прямо із зарядкою. Як вони ту зарядку знайшли? І безперебійник вкрали. У сусідів багато чого вкрали. Шурупокрут вкрали, електроінструмент.

Що з вашим майном?

— У нас був будинок. Там мала кухня бути. Це у нас другий поверх був. Отут, де стіна розвалена, Миколина кімната була. Там — Іванкіна, там — наша. Повністю усе зруйновано. Усе це потрібно розбирати. Бо тут цілого нічого немає. На даху теж нічого цілого не залишилося. Ми поїхали практично першого березня звідси, бої були десь приблизно 17-18 березня. За мною будинок зруйнований, казали, що десь 17-го влучило. Десь так само у нас. Скоріш за все — артилерія.

Зруйнований будинок Ігоря Непевного, Мощун

Прильоти були, я уламки знаходив. Але тут не один був приліт. Тут прильотів, на дах точно два було. Будинок повністю зруйнований. Діти мріяли про свою кімнату, але …

 Коли повернулася дружина та діти?

— Діти з дружиною повернулися десь у травні. З того часу ми тут. Спершу декілька днів у сусіда були, у Сергія, бо в нього хата була більш ціла. А потім вже прибрали у себе й тут залишилися.

 Скільки будинків в Мощуні зруйновано?

— Я думаю, приблизно 80% зруйновано. Добряче, можна сказати. Що Мощун, що дачі — однаково. У нас трохи більше будинків, ніж у Мощуні. Ось, трьох будинків немає. За ними теж немає. Далі вулицею взагалі вщент розбили. Там чотири поверхи було — повністю розбили. Загиблих багато. Орки повбивали. У нас тут дідусь Олексій був... Він тут залишився і загинув. Чи орки вбили… Ніхто нічого не каже. Дідусь такий...  Він тут ходив увесь час. І ніхто його не встиг забрати.

 Чи ходили російські військові селом?

— Ходили, так. За село я не знаю, але у нас на дачах вони в будинках були. Мене друзі попросили подивитися за будинком, він у них цілий залишився. Росіяни там мешкали. Там таке наробили! Це жах! Ну, от є унітаз, а вони у ванну чомусь ходили. У сусіда також були. Прямо в хаті порося закололи. Калюжі крові, голова від свині, шкіра лежить. Це не наші зробили, це точно росіяни, бо тут десант був. 331-й полк їхній був. На БМП була написана нумерація їхня.

Цю хату обікрали, а у цих двох хатах вони жили (показує). Далі є жовтий будинок, там у них штаб був. Вони здебільшого ховались там, де були підвали. Але наробили вони там таке…

Баба Ніна каже, що тут були кадирівці, але їх небагато було. А бурятів — дуже багато. Ця дорога, якою ми заїжджали, уся була ними встелена. Вони там і лежали. Баба Ніна, яка тут була, бачила тіла, які валялися. У нас приблизно, якщо не помиляюся, закінчилося тут усе десь 22-го березня. Їх [російських військових] тут уже не було, вже наші звільнили село, зачищали. Але вони ще потроху вилазили. То в селі пару орків, то у лісах. Один ще загубився, валявся.

 Що плануєте робити далі?

— Та що… Буду далі будувати, далі житимемо тут. Ну, а що робити? Тут у нас дуже гарне місце. Ну, були орки,  наробили лиха.... Нічого, помаленьку якось відбудуємося. У нас тут дуже красиве місце, тихе. А те, що вони наробили, нічого, ми відновимо.

 Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Звичайно, змінилося. Вони що думали, що ми гірше живемо, так? Навпаки: вони коли прийшли сюди, вони побачили, що у кожного своя хата. Скрізь порядок. Ставлення до них таке: побачу — битиму. Якщо вже діти мої так кажуть, то вибачте. Діти сказали одразу: побачимо росіян, битимемо їх. Тому що вони, наволочі, таке наробили, звільнили… Від чого ви нас звільнили?! Від хати, що зруйнували?     

Непевний Ігор, Мощун

Непевний Ігор, Мощун

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися