‘Ми нарахували 56 гвинтокрилів’, — житель Мощуна розповів, як росіяни захоплювали село
Мене звуть Ігор, мені 35 років, ми тут мешкаємо 8 років із жінкою та дітьми. У нас двоє дітей: Микола та Іванка. Миколі — 7, а Іванці — 6. Дідусь у нас з інвалідністю. Я будівництвом займаюсь, їжджу звідси на роботу. У Київ, Ірпінь.
— Чи очікували, що буде повномасштабна війна?
— Ми не думали, що буде війна. Лише коли почули 24-го вибухи, тоді вже все зрозуміли. Ми сподівалися, що росіяни сюди не зайдуть. 24-го, коли все почалося, багато людей із Києва до нас повернулося. Думали, що тут безпечніше. А виявилося, що тут небезпечно. Тому що 26-го лютого по хаті вже один приліт був.
28-го ми поїхали до школи у бомбосховище. Я дітей відвіз із жінкою та дідусем. Потім я повертався, військовим цигарки купляв. 28-го вже три хати горіли. Стріляли багато, снаряди літали. Першого березня ще “спокійно” було, можна сказати.
А от третього, хлопці, які тут залишилися, розповідали, жерсть була. Наші військові сказали евакуюватися за дві хвилини, тому що пекло буде.
Російські танки з БМП вже 27-го лютого зайшли. У нас саме міст залишився, який не підірваний був, [росіяни] проїхали і полем пішли. Потім частина залишилась, а частина втекла назад. Казали, що якась частина зайшла у Горенку, але там їх швидко знищили. Якраз наші підбили БМП. Ми туди ходили, щоб якісь трофеї підібрати. БМП ціла була, але ми її завести не змогли.
— Яким був перший день війни?
— Ми прокинулися від вибухів. Почули, як у Києві голосно бахнуло. Це було приблизно, якщо я не помиляюсь, о п’ятій. Жінці з роботи зателефонували та сказали, що це вторгнення. Ми тоді почали збирати валізи, документи. Потім наче тиша була. Почули, як з нашого боку літало туди. Ми вже на другий день звикли, знали: якщо постріли звідси — усе гаразд, це наші. А якщо звідти летіло, тоді ми ховалися у підвалі з дітьми.
24-го лютого найстрашніше було, коли гелікоптери їхні, “Алігатори”, літали над хатами дуже низько. Ми нарахували приблизно 56 штук. Вони до Гостомелю в аеропорт летіли. Аеропорт бомбили, помітно було, як вони бомбили. І було дві “СУ”, літали також над Гостомелем і Бучею. У Бучі колись була військова частина. Вони літали, а ми думали, що це наші. А виявляється, що ні. 24-го кум дзвонив, каже: “Тікайте звідси!”
Він запитав, які гелікоптери літають. Кажу: “Сякі-такі”. А він: “Та ти що, це ж російські!» А ми не знали зовсім, ми думали, що це наші полетіли у бік Гостомелю. Дуже низько вони літали...
А 26-го у дяді Миколи горіла хата. Швидше за все з БМП її підбили. Хата була дерев’яна та спалахнула. У гаражі невеликий отвір, якби щось серйозне прилетіло, то цей металевий гараж рознесло б. Значить, щось меншого розміру прилетіло. 26-го багато дахів уже було прострелено. Один приліт був у поле, бо такий великий стовп диму стояв.
— Коли вирішили евакуюватись?
— 27-го, коли вже танки зайшли, я казав жінці, що тут щось недобре. Були сильні обстріли, вже сюди залітало. Коли бігали до військових наших, чули, як над головами кулі літали. Вже тоді дуже страшно було. Я зрозумів, що ми то таке… А от дітей треба вивезти. Тому ми одразу вивезли.
— Як вам вдалося вибратися?
— Тоді ще можна було виїхати. Ще не так страшно було. Бахкало, особливо у полі, але 28-го лютого ще нормально було, коли ми своєю машиною виїжджали звідси. Тоді ще на машині можна було їхати. А вже приблизно шостого березня небезпечно стало. Бо шостого тут були сильні бої. Вони вже поставили свою техніку отам за річкою Ірпінь і сюди стріляли. Ми поїхали у Пущу, у сховище. Я своїх відвіз, і ми потім повернулися з сусідом моїм, щоб воєнним цигарки привезти, вони попросили.
— Врешті ви залишилися тут, чи також поїхали?
— Ні, ми виїхали. На Хмельниччину поїхали. Були там приблизно два місяці. 14-го квітня я сам повернувся сюди, бо у нас мародерства почалися. Я мусив їхати, щоб подивитися на все це. Ми приїхали, я тут кілька днів побув, сховав усе цінне, бо у нас ворота були відчинені.
Усе відчинено було. У підвалі я знайшов їхню якусь штуку від розвантаження. Вони у підвалі точно були. Ось тут у мене ще був навіс, там їхні бронежилети валялися. Скарбничку дістали, висипали її... У мене вкрали електробайк, прямо із зарядкою. Як вони ту зарядку знайшли? І безперебійник вкрали. У сусідів багато чого вкрали. Шурупокрут вкрали, електроінструмент.
— Що з вашим майном?
— У нас був будинок. Там мала кухня бути. Це у нас другий поверх був. Отут, де стіна розвалена, Миколина кімната була. Там — Іванкіна, там — наша. Повністю усе зруйновано. Усе це потрібно розбирати. Бо тут цілого нічого немає. На даху теж нічого цілого не залишилося. Ми поїхали практично першого березня звідси, бої були десь приблизно 17-18 березня. За мною будинок зруйнований, казали, що десь 17-го влучило. Десь так само у нас. Скоріш за все — артилерія.
— Коли повернулася дружина та діти?
— Діти з дружиною повернулися десь у травні. З того часу ми тут. Спершу декілька днів у сусіда були, у Сергія, бо в нього хата була більш ціла. А потім вже прибрали у себе й тут залишилися.
— Скільки будинків в Мощуні зруйновано?
— Я думаю, приблизно 80% зруйновано. Добряче, можна сказати. Що Мощун, що дачі — однаково. У нас трохи більше будинків, ніж у Мощуні. Ось, трьох будинків немає. За ними теж немає. Далі вулицею взагалі вщент розбили. Там чотири поверхи було — повністю розбили. Загиблих багато. Орки повбивали. У нас тут дідусь Олексій був... Він тут залишився і загинув. Чи орки вбили… Ніхто нічого не каже. Дідусь такий... Він тут ходив увесь час. І ніхто його не встиг забрати.
— Чи ходили російські військові селом?
— Ходили, так. За село я не знаю, але у нас на дачах вони в будинках були. Мене друзі попросили подивитися за будинком, він у них цілий залишився. Росіяни там мешкали. Там таке наробили! Це жах! Ну, от є унітаз, а вони у ванну чомусь ходили. У сусіда також були. Прямо в хаті порося закололи. Калюжі крові, голова від свині, шкіра лежить. Це не наші зробили, це точно росіяни, бо тут десант був. 331-й полк їхній був. На БМП була написана нумерація їхня.
Цю хату обікрали, а у цих двох хатах вони жили (показує). Далі є жовтий будинок, там у них штаб був. Вони здебільшого ховались там, де були підвали. Але наробили вони там таке…
Баба Ніна каже, що тут були кадирівці, але їх небагато було. А бурятів — дуже багато. Ця дорога, якою ми заїжджали, уся була ними встелена. Вони там і лежали. Баба Ніна, яка тут була, бачила тіла, які валялися. У нас приблизно, якщо не помиляюся, закінчилося тут усе десь 22-го березня. Їх [російських військових] тут уже не було, вже наші звільнили село, зачищали. Але вони ще потроху вилазили. То в селі пару орків, то у лісах. Один ще загубився, валявся.
— Що плануєте робити далі?
— Та що… Буду далі будувати, далі житимемо тут. Ну, а що робити? Тут у нас дуже гарне місце. Ну, були орки, наробили лиха.... Нічого, помаленьку якось відбудуємося. У нас тут дуже красиве місце, тихе. А те, що вони наробили, нічого, ми відновимо.
— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?
— Звичайно, змінилося. Вони що думали, що ми гірше живемо, так? Навпаки: вони коли прийшли сюди, вони побачили, що у кожного своя хата. Скрізь порядок. Ставлення до них таке: побачу — битиму. Якщо вже діти мої так кажуть, то вибачте. Діти сказали одразу: побачимо росіян, битимемо їх. Тому що вони, наволочі, таке наробили, звільнили… Від чого ви нас звільнили?! Від хати, що зруйнували?
