MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘За все лихо, яке вони принесли, перед Богом відповідатимуть!’

28.12.2022   
Олексій Сидоренко

— Мене звати Яворська Зоя Іванівна, мені 71 рік. У Бородянці раніше мешкали мої батьки, а ми з чоловіком — у Києві. Там працювали. А потім повернулися сюди. На Батьківщину. І тут мешкаємо 20 років.


 Чи очікували, що буде повномасштабна війна?

— Що буде війна — не очікувала! Навіть не припускала. Хоча чоловік казав, що буде війна. Вона вже йде. Він усе життя проробив у МВС. Ситуації різні були, багато чого знав, про що не завжди говорив. Неадекватність російських правителів ми бачили давно. І розуміли, що в будь-яку хвилину може бути страшне. Але про те, що вони дійдуть до Бородянки… Думка була така, ну два-три дні, чотири, тиждень. Про те, що буде повномасштабне вторгнення, не хотілося думати. Думки такі відганяли. Було якесь внутрішнє відчуття, що будуть наступати, мабуть, з півдня, зі сходу, але тільки не з півночі. Навіть у страшних снах не думалося і не бачилося, що ми тут будемо переживати таке. 24-го о шостій ранку дзвонить онучка старша, вони мешкали у Гостомелі, тільки побудувалися, купили квартиру там.

Дзвонить і каже: “Бабусю, ти чуєш, що у нас уже війна?” — “Як війна? У нас не чутно нічого”. — “А ось так, війна! Збирайтеся, бігом збирайтеся”.

Ну, куди збиратися? Нікуди ми не збиралися. Я дзвоню одній донці, другій. Вони були у Києві. 24-го лютого приїхали сюди. Тікали з Києва до Бородянки. Думали, що тут буде спокійніше. Але, на жаль, із онуками приїхали. Старша онучка з чоловіком поїхала до Вінниці, одразу до чоловікових батьків. А ми всі тут. Старша у себе у будинку, у них тут дача трохи далі. А ми — сюди. Коли почали “бухати” у Гостомелі, ми ці вибухи чули дуже добре. Буча, Гостомель — усі вибухи чутно. І сяйво. Вибухи, вибухи, вибухи… Майже увесь час канонада. Коли були яскраві вибухи, було дуже страшно, ми тікали у льох разом із дітьми. З нами було двоє онуків: 10 і 13 років.

Першого березня почали авіабомби падати. Ми сиділи у кімнаті, онук за комп’ютером, на мене оченята підіймає, а я кажу: «Бігом!» Чую свист. Щось летить, щось падає.

Першого березня почали авіабомби падати. Ми сиділи у кімнаті, онук за комп’ютером, на мене оченята підіймає, а я кажу: “Бігом!” Чую свист. Щось летить, щось падає.

Чоловік заходить, каже: “Бігом ховаємося!” Ми вискакуємо (у нас на два входи будинок), ми з чоловіком з одного боку, а діти з іншого. Малеча перша у льох,  донька тільки вискочила на ґанок, а її наче хтось взяв, підняв за руки та поставив. Бо вже вибухова хвиля пішла. Усі вікна на веранді назовні витягло. Повністю назовні.

Таке враження, що це була вакуумна бомба. Тому що дах у нас з тієї сторони піднявся та опустився. Шифер підняло та опустило.

Було таке враження, що у нас на шифері їжаки живуть. Все у гвіздочках було. Тоді ми вирішили, що діти не залишаться тут. Потім, після цих бомбардувань, старший дзвонить: “У нас є локація, як виїхати звідси”. Тому що росіяни були навколо скрізь тут. Було дуже багато танків, вони йшли центром. Це першого числа вже було.

Куди поїхали діти?

— Діти поїхали спочатку у Вінницю. Поїхали на Тетерів Варшавкою і через Тетерів на Радомишль, на Вінницю. Старші залишилися у Вінниці. Онучка старша залишилася. Зяті там залишилися. А молодша донька з дітками, зі сватами, які з Києва вирвалися теж, поїхали до Іспанії та Португалії.

 Ви думали про евакуацію?

— Ні! Не виїжджали, хоча нам пропонували. Ми віддали бензин дітям, щоб була повна заправка. Готівку віддали дітям. 24-го, коли діти приїхали, ми пішли в Ощадбанк, щоб зняти готівку. Тому що у банкоматах не було зовсім нічого. І торбочку таку, щоб поїсти, склали. Як ми можемо усе кинути? Раніше ще з чоловіком говорили, що ми залишимось.

Ми нікуди не підемо. Нам за сімдесят. Так, хочеться жити, але ми не кинемо ані наше обійстя, ані наших двох котів, собачку, курочок і все це… Тут душа вкладена. Як можна відірвати її та виїхати?

Ми дуже раділи, коли другого березня о сьомій ранку діти поїхали. А о восьмій почалися знову авіанальоти. Ми у льосі сиділи з чоловіком і були щасливі, що діти поїхали. Оце було таке дійсно… Про те, що виїжджати, навіть думки не було. Чоловік мені запропонував їхати з дітьми. Кажу: “Як це я поїду!? А ти залишишся!? Ми з тобою одне ціле. Ми тільки разом!”

 Що було далі?

— Світла вже не було. Зникли світло, газ і вода. Але перед цим, воду діти нам набрали літрів 50. Молилися, щоб вони кудись доїхали, щоб якийсь зв'язок був. Але світла не було, телефони сідали. Вмикали тільки щоб сказати, що ми живі. А потім і зв'язок зник. Я одразу їм казала: “Не буде зв’язку, не хвилюйтесь за нас, все буде нормально. Ми своє прожили. Багато позитиву було у нашому житті. Ну найбільший позитив це — ви, онуки, це прекрасно. І єдине, що треба, це один одного підтримувати”.

 Яка ситуація була у селищі?

— Ми не виходили, але чули. Багато чого чули. У моєї однокласниці племінника вбили. Хлопці машиною їхали, їх розстріляли. І ще, сестра її поховала сина. Молоденький, зовсім молодий… Потім сусіда забирали “на яму”. Грабували, забирали усе. Теж таке було. Неможливо було вийти за межі хвіртки. Тільки ми з чоловіком вийшли, щоб поглянути на дачу доньки, гвинтокрили летять. Летять дуже низько, таке враження, що зараз чіплятимуть дроти. Або машини з військовими цими рашистськими йдуть. Або стріляють, або летять “гради”. 

Бородянка, наслідки російських бомбардувань

Бородянка, наслідки російських бомбардувань

 Скільки часу Бородянка була в окупації?

— Місяць. Навіть не з першого березня, вона раніше була окупована. До нас вони прийшли пізніше. Вуличка у нас віддалена, із Центральної вони боялися йти. Вночі вони не шастали. Тільки світанок, так вони й поїхали. У нас було радіо на батарейках. Ми раділи, що зв'язок якийсь є. Одного разу було дуже страшно, коли вони вибили хвіртку. У нас вона легко відкривається. Зайшли до нас. Зупинилася машина, чи БТР, чи ще якась… Їх там багато сиділо. І вже у двір пішли. Почали розпитувати. Офіцер представився. Я до цього часу не пам’ятаю ані звання, ані прізвища, я згадала ім’я — Олександр. Все! “Вы не бойтесь нас (рус.)”. Він росіянин був, їх троє росіян було, а ще п’ятеро бурятів. Він одразу: “Опустіть автомати”. Усі опустили.

Тут за гаражем постояв, там постояв, тут присів. Почав розпитувати: як ви тут, мовляв, ви нас не бійтесь, ми нічого поганого не зробимо. Я очі опускаю, думаю: “Так, так, так. Мала б я можливість я б вас звідси вигнала. Тільки я не маю можливості”. Почали розпитувати про сусідів: чи є хтось тут із Тероборони. Чи хтось тут, можливо, військовий був. Я думаю: “Звісно, я ж тобі не буду казати, що в мене чоловік майже військовий”. Починаю говорити, очі опускаю бо … Ви знаєте, підступав ком до горла від ненависті. От такої, якоїсь нелюдської. Було бажання вигнати їх, але не було можливості цього зробити. І страх за чоловіка був. 

 Що з вашим майном?

— Ну, от бачите, тріщина на гаражі є. І там веранда у нас трохи потріскалась. Верхні вікна усі повилітали. Дах було пошкоджено. Але прийшов чоловіка племінник і все полагодив. А у племінника прилетіли два снаряди прямо у двір. Вони через дві вулиці від нас тут. Він стояв у дворі з сусідом, а тоді каже: “Розійдімось”.

Тільки до хати зайшов, так снаряди прилетіли. Каже, там, де вони стояли. Там така вирва була. А на городі два не вибухнули. Отак стирчали два. А він сам військовий. У Гостомелі в аеропорту працював механіком. Літав.

 Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Усі люди мають право на життя, на мою думку. Але найстрашніше те, що у них зникла можливість аналізувати. Оце — страшне. Аналізувати та хоча б трошки міркувати. Тому що є і знайомі та рідня. У чоловіка сестра в Москві. У зятя внучата тітка у Твері. Вони не вірять. Вони не стільки не вірять, як не хочуть. Але все одно це рідна якась кровинка. У когось друзі та куми. Страшно за них. Розумієте, просто за них страшно.

За все лихо, яке вони принесли, перед Богом відповідатимуть. А той, хто розуміє, у того життя не буде нормального.

Ми молимося за наших хлопчиків і дівчат, які там. Завдяки яким ми ще живемо. Бажаємо їм здоров’я. Дуже боляче. Якби була можливість взяти ворогів і роздерти… Хотілося б, щоб їх судили! Кажуть, хай би він здох (путин). Так! Але хотілося б, щоб він нашу ненависть відчув. І не тільки він один, справа не лише в одній людині. Там багато таких. Я не знаю, у них страшна чорна заздрість. Як це у вас є це, а у нас немає? Чому? Я заберу! Оця чорна заздрість з’їдає людей. Страшно, шкода, боляче за тих дітей, які у нас загинули. Боляче за тих, хто воює, боляче за тих, хто залишається. Дуже боляче за дітей.

Зоя Яворська, Бородянка

Зоя Яворська, Бородянка

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися