MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Коли бачили літаки — падали на землю…’

28.12.2022   
Олексій Сидоренко

Чи пам’ятаєте ви, як 24-го лютого у ваш дім прийшла війна?

— Це був ранок, почалася стрілянина, я увімкнув телевізор, і там сказали, що Росія напала на Україну. Тоді я вже зрозумів, що це війна. І з кожним днем ситуація ставала все жорсткішою, почалися бойові дії, в Мощун почали прилітати снаряди, ракети, гради, у будинках вилітали шибки. До мене приїхав син, і ми приблизно тиждень тут жили. Практично всі звідси евакуювалися, а ми ще залишалися тут деякий час. А потім, коли в Мощуні почалися перестрілки та заїхали танки, довелося терміново евакуюватися. Виїжджали ми під обстрілами, але, на щастя, вдалося доїхати до Києва. 

Як було зруйновано ваш будинок?

— Коли ми евакуювалися, наш будинок ще був цілий, а багато будинків вже палали. А коли ми поїхали, наступного ранку снаряд влучив у будинок сусіда. А наш будинок був зруйнований десь із 11-го по 13-те березня.

Зруйнований будинок Віктора Наймибутько, Мощун

Зруйнований будинок Віктора Наймибутько, Мощун

Як ви рятувалися від обстрілів, коли ще залишалися в Мощуні?   

— Ракети літали в різні боки над головами й будинками: смерчі, гради, все… Особливо сховатися не було де, ховалися під сходами, там є бетонне перекриття. Але ми розуміли, що від прямого попадання це не врятує. Коли бачили літаки, то падали на землю.

Як ви емоційно витримували такий жах?

— Емоційно, звичайно, розумієш, що це війна, я сам служив у розвідці. Намагався стримуватися, але коли думав, що все це доводиться переживати твоїм дітям, от це було важко. Думав постійно про росіян, якого біса їм тут потрібно?

Чи є загиблі серед ваших знайомих у Мощуні?

— Так, є. Загинув товариш мого сина, який, до речі, нас вивозив з Мощуна. А вже наступного дня його буквально розірвало від вибуху снаряда. Його поховали у Мощуні. А взагалі, загиблих тут дуже, дуже багато, зокрема серед військових. Тут у лісі вже поставили багато пам’ятників, де стояла наша оборона, багато хлопців загинуло наших військових.

Чи багато будинків зруйновано в Мощуні?

— У Мощуні відсотків 80. У нашому кооперативі, який належить до Мощуна, теж дуже багато. Приблизно 28-м сімей залишилися без даху над головою. Знищені цілі вулиці, де раніше люди нормально жили.

Чи відбудовуєте ви зараз свій будинок?

— Так! Як то кажуть, будь-який будинок починається з туалету. Ось, власне, з цього і почав. Спочатку також побудував сарай, щоб у ньому жити, а тим часом зводжу будинок. Зараз головне пережити зиму, а потім буде видно. Дуже допомагають волонтери. Їм за життя треба пам’ятник поставити. Вони все для нас роблять.

Зруйнований будинок Віктора Наймибутько, Мощун

Зруйнований будинок Віктора Наймибутько, Мощун

Чи допомагає вам держава?

— Поки — ні! Ось так, щоб на рівні держави була якась допомога, то — ні. А хотілося б, щоб у цьому брала участь і держава, а не лише волонтери.

Чи змінилося у вас ставлення до росіян?

— Воно й раніше у мене було не дуже. Колись я часто їздив у відрядження до Москви. Так от росіяни ще тоді ставилися до нас, як до якихось молодших братів, зверхньо. Тому я розумів, що вони нас не любили. Ну а тепер 100% стало все зрозуміло.

Ще до 24-го лютого, чи готувалися ви до можливої війни, чи була у вас тривожна валізка?

— Ні! Єдине, що купили, — кілька пачок солі, м’ясо, хоча все воно потім згоріло в будинку. Особисто я не думав, що вони зважаться на окупацію України.

Що ви далі плануєте робити?

— Розгрібати завали, відбудовуватися. Тому що чекати допомоги поки не доводиться.

Які у вас були емоції, коли звільнили Мощун?

— Коли ми були в евакуації в Києві, постійно у ЗМІ слідкували за подіями в Мощуні. А дізнавшись про звільнення, чимдуж помчали до рідного будинку, який, на жаль, зруйнований. Але, дякувати Богу, що ми всі живі.  

Чи вірите ви в те, що все буде гаразд?

— Мої сини, а вони в ЗСУ, вірять. А я вірю їм! 

Віктор Наумубутько, Мощун

Віктор Наймибутько, Мощун

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися