— Чи пам’ятаєте ви, як 24-го лютого у ваш дім прийшла війна?
— Це був ранок, почалася стрілянина, я увімкнув телевізор, і там сказали, що Росія напала на Україну. Тоді я вже зрозумів, що це війна. І з кожним днем ситуація ставала все жорсткішою, почалися бойові дії, в Мощун почали прилітати снаряди, ракети, “гради”, у будинках вилітали шибки. До мене приїхав син, і ми приблизно тиждень тут жили. Практично всі звідси евакуювалися, а ми ще залишалися тут деякий час. А потім, коли в Мощуні почалися перестрілки та заїхали танки, довелося терміново евакуюватися. Виїжджали ми під обстрілами, але, на щастя, вдалося доїхати до Києва.
— Як було зруйновано ваш будинок?
— Коли ми евакуювалися, наш будинок ще був цілий, а багато будинків вже палали. А коли ми поїхали, наступного ранку снаряд влучив у будинок сусіда. А наш будинок був зруйнований десь із 11-го по 13-те березня.
— Як ви рятувалися від обстрілів, коли ще залишалися в Мощуні?
— Ракети літали в різні боки над головами й будинками: “смерчі”, “гради”, все… Особливо сховатися не було де, ховалися під сходами, там є бетонне перекриття. Але ми розуміли, що від прямого попадання це не врятує. Коли бачили літаки, то падали на землю.
— Як ви емоційно витримували такий жах?
— Емоційно, звичайно, розумієш, що це війна, я сам служив у розвідці. Намагався стримуватися, але коли думав, що все це доводиться переживати твоїм дітям, от це було важко. Думав постійно про росіян, якого біса їм тут потрібно?
— Чи є загиблі серед ваших знайомих у Мощуні?
— Так, є. Загинув товариш мого сина, який, до речі, нас вивозив з Мощуна. А вже наступного дня його буквально розірвало від вибуху снаряда. Його поховали у Мощуні. А взагалі, загиблих тут дуже, дуже багато, зокрема серед військових. Тут у лісі вже поставили багато пам’ятників, де стояла наша оборона, багато хлопців загинуло наших військових.
— Чи багато будинків зруйновано в Мощуні?
— У Мощуні відсотків 80. У нашому кооперативі, який належить до Мощуна, теж дуже багато. Приблизно 28-м сімей залишилися без даху над головою. Знищені цілі вулиці, де раніше люди нормально жили.
— Чи відбудовуєте ви зараз свій будинок?
— Так! Як то кажуть, будь-який будинок починається з туалету. Ось, власне, з цього і почав. Спочатку також побудував сарай, щоб у ньому жити, а тим часом зводжу будинок. Зараз головне пережити зиму, а потім буде видно. Дуже допомагають волонтери. Їм за життя треба пам’ятник поставити. Вони все для нас роблять.
— Чи допомагає вам держава?
— Поки — ні! Ось так, щоб на рівні держави була якась допомога, то — ні. А хотілося б, щоб у цьому брала участь і держава, а не лише волонтери.
— Чи змінилося у вас ставлення до росіян?
— Воно й раніше у мене було не дуже. Колись я часто їздив у відрядження до Москви. Так от росіяни ще тоді ставилися до нас, як до якихось молодших братів, зверхньо. Тому я розумів, що вони нас не любили. Ну а тепер 100% стало все зрозуміло.
— Ще до 24-го лютого, чи готувалися ви до можливої війни, чи була у вас тривожна валізка?
— Ні! Єдине, що купили, — кілька пачок солі, м’ясо, хоча все воно потім згоріло в будинку. Особисто я не думав, що вони зважаться на окупацію України.
— Що ви далі плануєте робити?
— Розгрібати завали, відбудовуватися. Тому що чекати допомоги поки не доводиться.
— Які у вас були емоції, коли звільнили Мощун?
— Коли ми були в евакуації в Києві, постійно у ЗМІ слідкували за подіями в Мощуні. А дізнавшись про звільнення, чимдуж помчали до рідного будинку, який, на жаль, зруйнований. Але, дякувати Богу, що ми всі живі.
— Чи вірите ви в те, що все буде гаразд?
— Мої сини, а вони в ЗСУ, вірять. А я вірю їм!
