MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Добровільно, але в кайданках: кримську журналістку Ірину Данилович засудили до 7 років ув’язнення

29.12.2022   
Марина Гарєєва
Так званий “Феодосійський міський суд” проігнорував усі невідповідності у версії слідства. Кримську активістку й громадянську журналістку Ірину Данилович, викрадену й незаконно затриману ФСБ, засудили до семи років позбавлення волі.

Фото: Кримський процес

Фото: Кримський процес

Самопроголошена влада окупованого Криму засудила громадянську журналістку та активістку Ірину Данилович до семи років позбавлення волі з відбуванням покарання у колонії загального режиму. Журналістку також зобов’язали сплатити штраф у розмірі 50 тисяч рублів. Злочинний суд у Феодосії звинуватив Ірину у носінні вибухового пристрою.

За інформацією журналістів “Кримського процесу”, Ірину Данилович було визнано винною в скоєнні злочину, передбаченого статтею 222.1 КК РФ (“Незаконні придбання, передання, збут, зберігання, перевезення, пересилання або носіння вибухових речовин або вибухових пристроїв”). Перед тим як ухвалити вирок, так званий “суд” перебував у нарадчій кімнаті 17 годин. З цих 17 годин лише дві години припадало на робочий час суду.

Ірина Данилович працювала в Коктебелі та займалася громадянською журналістикою, висвітлювала життя окупованого півострова.

29 квітня 2022 року жінку викрали ефесбівці. Того ж дня обшукали будинок її батьків у селі Владиславівка та вилучили телефон Ірини, книжки та документи, а також забрали телефони рідних. Сам обшук відбувався з грубими порушеннями: батьку Ірини навіть не віддали копію “постанови суду”, лише зачитали ухвалу про проведення обшуку. Броніславу Даниловичу, батькові Ірини, повідомили, що його доньці призначили 10 діб адміністративного арешту — нібито за те, що вона передавала інформацію “недружній державі”. Батько Ірини підкреслив, що під час обшуків ефесбівці шукали саме “джерела інформації”, аж ніяк не вибухівку, тому він переконаний, що це від початку було політичне переслідування. Ефесбівці шукали літературу й забрали навіть несправні телефони. 

Броніслав Данилович казав, що його донька була незручною для окупаційної влади, адже ще під час пандемії коронавірусу вона скаржилася на те, що медпрацівникам не сплачували всю заробітну платню і разом із профспілкою “Альянс лікарів” відстоювала їхні права. Власне, через це її звільнили з роботи.

13 днів Ірину таємно утримували у підвалі ФСБ, не повідомляючи рідним, де перебуває жінка, і не надаючи адвоката. Коли адвокат Ірини Айдер Азаматов звертався до СІЗО в Криму, йому відповідали, що Ірина Данилович там не перебуває.

Батько Ірини був змушений звернутися до так званої “поліції”: він подав заяву про викрадення, аби відшукати доньку. Чоловік переконаний, що якби він тоді не розпочав пошуки доньки, вона б зникла безвісти, як і безліч інших кримчан. При цьому, за словами батька, так звана “поліція” окупованого півострова не розслідувала викрадення Ірини.

Під час незаконного затримання співробітники ФСБ вдавалися до фізичного насильства: Ірина Данилович розповідала, що її били та намагалися задушити.

Кримський адвокат Айдер Азаматов розповідав, що Данилович 8 днів утримували в будівлі ФСБ. За цей час ефесбівці тестували Ірину на поліграфі та вдавалися до погроз. Бранку годували один раз на день і змушували зізнатися у зв’язках з українськими спецслужбами.

Після тривалих знущань один зі співробітників ФСБ прийшов до ув’язненої вночі. Ефесбівець приніс купу паперів, включно з незаповненими бланками, і сказав, що це все потрібно підписати, бо Ірину буцімто збираються відпустити додому. Коли Данилович намагалася прочитати, що їй пропонують на підпис, ефесбівець почав погрожувати Ірині, казав, що якщо вона не підпише все зараз, він вивезе її до лісу і вб’є: “бо час вже звільняти камеру для наступних в’язнів”. Коли Ірина підписала папери, новоявлені чекісти змусили жінку заявити на камеру, що в неї немає претензій до співробітників ФСБ і що вони не вчиняли нічого протиправного щодо неї.

Після цього Ірині повідомили, що в її сумочці нібито знайшли 200 грамів вибухівки й відвезли до незаконного суду — обирати запобіжний захід.

Окупаційна влада призначила журналістці “державного адвоката”, попри те, що адвокат Ірини шукав свою підзахисну вісім днів поспіль, звертаючись і до ФСБ, і до адвокатської палати окупованого півострова. 7 травня незаконний “Київський райсуд Сімферополя” обрав Ірині запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на два місяці.

5 липня так звана “суддя” Ольга Кузнєцова подовжила термін утримання під вартою ще на два місяці, проігнорувавши той факт, що затримання Данилович відбулося на тиждень раніше офіційного оформлення документів. Наприкінці липня Данилович повідомляла, що у СІЗО на неї продовжують чинити тиск співробітники ФСБ. Під час етапування до чергового судового засідання Ірині нанесли тілесні ушкодження. Через те, що журналістка регулярно скаржилася на порушення з боку представників пенітенціарної установи, адміністрація СІЗО також вдавалася до тиску на ув’язнену.

За пів року незаконного ув’язнення стан здоров’я Ірини Данилович відчутно погіршився. Через утримання в камері, де немає опалення, у журналістки почався отит. Оскільки під час перебування в СІЗО медичну допомогу Ірині фактично не надавали, хвороба прогресувала.

Під час так званого “судового засідання” 27 грудня Данилович стало зле. Засідання перервали, аби надати Ірині невідкладну медичну допомогу, але підсудній не покращало. Попри це засідання продовжили й розпочали дебати сторін, проігнорувавши заяву підсудної, що вона нічого не чує і не розуміє, що відбувається.

Сумнозвісна “суддя” Наталія Кулінська, якій давно було винесено підозру про державну зраду, проігнорувала як очевидні факти фальсифікації, так і заяви про тортури. Так, 7 листопада Кулінська відмовила в допиті 15 свідків з боку захисту журналістки, дозволивши допитати лише одного свідка. В той самий час “свідки” з боку обвинувачення безперешкодно зачитували “власні” свідчення з папірця. Так звані “свідки”, які нібито були присутні при обшуку Данилович і “бачили”, як в її сумці виявили вибуховий пристрій, не могли пригадати чимало подробиць і говорили різне. Один із них повідомив, що буцімто нещодавно потрапив у ДТП, тому в нього трапляються провали в пам’яті, інший взагалі відмовлявся відповідати на запитання захисту... При цьому обидва ховали власні обличчя за медичними масками.

Костянтин Високогляд, який нібито бачив, як в Ірини Данилович знайшли вибухівку, виявився співробітником окупаційної поліції. Згідно з інформацією, розміщеною на сайті міста Бахчисарай, людина з ідентичними персональними даними працює “заступником начальника відділу з питань міграції ОМВС Росії у Бахчисарайському районі”. Даючи свідчення у суді, Костянтин Високогляд зазначив, що він самозайнята особа, фактично надавши неправдиві свідчення.

За версією слідчого 534-го відділку військово-слідчого комітету РФ Тімофєєва, Ірина Данилович добровільно поїхала з представниками російських спецслужб. Слідство стверджувало, що коли співробітник ФСБ Чевалков разом з двома іншими співробітниками “для силового забезпечення проведення оперативних заходів” побачили на зупинці громадського транспорту Ірину Данилович, яку нібито підозрювали у співпраці з української розвідкою, силовики підійшли до жінки. Чевалков показав своє посвідчення і пояснив, що щодо Ірини проводять оперативно-розшукові заходи, не уточнюючи, які саме. Після цього Данилович нібито добровільно сіла в автівку. При цьому журналістка “добровільно поїхала” не до Сімферополя, а спочатку завітала до Феодосії, де ще один співробітник ФСБ Руслан Наріманов оглянув її речі, знайшов саморобний вибуховий прилад у футлярі для окулярів і пояснив, що треба проїхати до Сімферополя. Знову ж таки, Данилович нібито добровільно на все це погодилася, а, прибувши до Сімферополя, так само добровільно написала розписку, що не має жодних претензій до силовиків, і підтвердила, що згідна брати участь в оперативно-розшукових заходах стільки, скільки буде потрібно…

За версією слідства, Данилович могла піти з приміщення ФСБ, однак, “у зв’язку з тим, що вона не мала місця постійного проживання на території Сімферополя, вона самостійно і без жодного примусу лишалася на території ФСБ протягом усього періоду проведення оперативно-розшукових заходів”... Журналістка буцімто воліла лишатися в приміщенні ФСБ, адже їй було “надано спальне місце, душову кімнату, їжу”, а під час допитів, що тривали тиждень, співробітник ФСБ Олег Савченко не вдавався до фізичного і психологічного насилля. Редакція “Крим Реалії” детально описала злочинний судовий процес і наголосила, що має аудіозапис оголошення матеріалів так званої перевірки під час судового засідання.  

Так звані “свідки” з боку обвинувачення стверджували, що під час проведення обшуку Ірина Данилович не мала статусу підозрюваної і могла піти в будь-який момент. При цьому ті ж само “свідки” стверджували, що Данилович була в кайданках. Це кілька разів підтвердив “свідок” Данило Самохін, який стверджував, що був присутнім під час обшуку Данилович. За словами Самохіна, він два дні поспіль бачив журналістку в кайданках. Людина в кайданках, яка перебувала в приміщенні ФСБ добровільно, не викликала здивування в так званого “суду”. Власне, як і відверто абсурдний цинізм версії слідства. Крім того, один із “понятих” приховав той факт, що на слідство його запросив викладач, який співпрацює з ФСБ...

Записи з камер спостереження також спростовують версію слідства. На відеозаписах зафіксовано, як декілька чоловіків хапають жінку за руки й за ноги, а потім кидають її в салон автівки. Такий відеоряд аж ніяк не відповідає твердженню, що журналістка “прослідувала в автівку самостійно”.

Злочинний “суд” навіть не вивчав речового доказу — самої вибухівки — під час постановчо-судового засідання. Так звана “суддя” Наталія Кулінська вилучила “придбання вибухівки” зі звинувачення, але винесла вирок за епізодом перенесення пристрою. У рішенні “суду” зазначено, що жінка (рос.) “приискала” вибухівку в невідомому місці, в невідомий час і за невідомих обставин.


У своєму заключному слові, звертаючись до суду, Ірина Данилович згадала десятки кримчан, які безвісти зникли від початку повномасштабного вторгнення. Наприкінці промови вона розплакалася. Ми наводимо повну версію її виступу, який говорить сам за себе:

(рос.) “Я — не первая, по отношению к кому сотрудники ФСБ применили грязные методы, чтобы заставить замолчать и посадить за решетку.

Но такова реальность — мы живем в эпоху репрессий, тотального цинизма, лицемерия и подмены понятий.

Люди без лиц и имен, уверенные в своей безграничной власти и безнаказанности, похищают людей, незаконно лишают свободы, подвергают пыткам, занимаются грабежом их домов. А потом, чтобы скрыть или оправдать свои зверства, заводят на этих людей уголовные дела, подбрасывают в их личные вещи или дома взрывчатые вещества, наркотики или на что у них там фантазии хватит. Так называемое следствие при этом действует исключительно в интересах обвинения. Проводить объективное всестороннее расследование отказывается.

Прежде чем суд будет выносить мне обвинительный приговор, я хочу напомнить вот эти имена — мы уже вспоминали о них на прошлом заседании, но я повторю: Ризван Абдураманов, Марсель Аляутдинов, Эскендер Апселямов, Арсен Суюнов, Шевкет Арипов, Иван Бондарец, Валерий Ващюк, Максим Каплиенко, Федор Костенко, Екатерина Клапова, Василий Черныш, Арсен Алиев, Мухтар Арисланов, Руслан Гениев, Ислям Джеппаров, Сейран Зинединов, Эрвин Ибрагимов, Джевдет Ислямов, Арлен Терехов, Тимур Шеймарданов, Решат Аметов.

Все эти люди были похищены в течении последних восьми лет так же, как и я. Только их до сих пор не нашли, вот в чем разница.

Решат Аметов был похищен в марте 2014 года, родственники искали его две недели. Родственники искали, не правоохранительные органы. Тело Решата нашли в Белогорском районе. Голова его была обвязана скотчем, а глаза выколоты. Все тело было порезано, а на руках и ногах были черные наручники.

Сейран Зинединов был похищен в мае 2014 года. Он не дошел до дома пятьсот метров, сразу после встречи с женой Тимура Шаймарданова, потому что он занимался его поисками. Тимура похитили за четыре дня до этого. Похищение Сейрана было зафиксировано [уличной] камерой АЗС, правоохранительные органы его тоже не искали.

Эрвин Ибрагимов был похищен в мае 2016 года, его похищение зафиксировано камерой видеонаблюдения. Родители долгое время добивались расследования похищения, но в сентябре 2017 года следствие закрыто.

Ислям Джеппаров и Джевдет Ислямов были похищены в сентябре 2014 года. Похитители были на той же машине, на которой был похищен Эрвин Ибрагимов. Свидетеля, который сообщил о похищении в Следственный комитет, пытали, после чего на него открыли уголовное дело. Таким же методом, как и в моем случае, сейчас он где-то в тюрьме.

Когда я находилась в подвале ФСБ, я была уверена, что пополню этот список, у меня не было на этот счет сомнений, если честно.

Что же в действительности нашли у меня похитившие меня сотрудники ФСБ — правду и собственное мнение. Именно правда оказывается самым мощным, самым опасным оружием против государственной машины и против лжи.

Так символично получилось, что вот эту футболку я надела в тот день в первый раз, и в тот же момент они меня похищают. На этой футболке написано то, что сейчас происходит в Крыму. То, что происходит с нашим законодательством, которое похоже на какую-то двойную бухгалтерию — есть ‘черная’ и ‘белая’. Вы только определитесь, в какую верить. На моей футболке написано: ‘Свобода — это рабство. Незнание — это сила’. Это то, во что превратили сейчас Крым, это то, что я вижу сейчас в суде.

Тоталитарному режиму не нужны люди, которые открыто говорят правду. Мы уже не раз в этом убеждались. Как и мыслящие не нужны. Такими людьми сейчас наполнены тюрьмы. В них режим видит силу, которой ему не удастся противостоять, поэтому в Крыму так часто стали практиковаться обыски, похищения, пытки, сфабрикованные уголовные дела. Не запугав одних, спецслужбы срывают зло на других, это понятно.

Репрессивная машина устроила мою показательную казнь с целью заставить замолчать не только меня, но и других людей, зародить в них страх, если в ком-то еще за эти восемь лет он не зародился. Я думаю, что эффект от этого судилища будет другой. Те, кто последние восемь лет жил в страхе, они в нем и останутся жить, тут ничего не изменишь. Тот, кто не боялся, тот не напугается никогда. Зато теперь каждый без исключения, даже тот, кто предпочитал никуда не вникать, не лезть и скрываться от реальности за дежурными фразами — ‘врут все, все врут, нас это не касается, мы все равно не узнаем правду и никогда не добьемся этой правды, лучше никуда не лезть, сидеть дома и никуда не высовываться’, — все люди теперь знают правду о происходящем в Крыму произволе. Меня здесь многие знают, и я не думаю, что кто-то, знающий меня, поверит, что я такой ерундой занимаюсь. И эти люди узнают правду, о том, для кого в Крыму строятся новые тюрьмы, почему в приоритете тюрьмы, а не больницы, школы или детские сады.

Осознание действительности — это первый шаг к излечению сознания тех крымчан, которые все это время еще верили той лжи, которой их наполняли эти долгие восемь лет. Я уверена, что все это беззаконие все равно скоро кончится. Я, и еще сотни таких же невиновных людей поменяемся местами с настоящими преступниками и мы их будем судить в настоящем, справедливом суде. И Крым снова станет свободным и безопасным для жизни местом”.

Адже злочинна діяльність Російської Федерації не триватиме вічно, а усі представники постановчих “судів” і безкарно-силових структур ще відповідатимуть за власні дії.

Матеріал підготовлено за підтримки DIGNITY — Данського інституту проти катувань, у межах проєкту “Здійснення правосуддя за міжнародні злочини в Україні”
 Поділитися