‘В евакуацію я поїхав у одних штанах, чоботах, курточці, з документами’

Мене звати Нещадим Петро Григорович, мені 62 роки, в Мощуні живу вже 15 років. До війни був на пенсії, але підробляв охоронцем. Оскільки наш будинок зруйновано під час бойових дій, зараз із сім’єю переїхали на Черкащину, живемо у старому будиночку, намагаємося його облаштувати.

— Яким для вас було 24-го лютого?

— Я пам’ятаю той день. Я саме завершив свою зміну на роботі, вже маршрутки не ходили, мене підвезли додому. Не сильно вірилося, що почнеться війна. А вже потім, не пам’ятаю точно якого числа, над нашим будинком у Мощуні пролітало 28 російських гелікоптерів. Я вискочив на літню кухню, щоб подивитися, діти вибігли. Вони пролетіли, я бачив, як над Гостомельським аеродромом кружляли, стріляли, бачив усю ситуацію. Летіли вони дуже низько, приблизно метр від верхівок дерев. Я сам служив в авіації, бачив літаки, які низько літають, але не так… А щойно вони пролітали ліс, опускалися ще нижче, майже до землі та летіли над річкою у бік аеродрому в Гостомелі.

— Чи бачили ви, як російські військові висаджувалися у Гостомелі?

—Так. Перші два чи три гелікоптери зависли над аеродромом, а інші кружляли, скинули десант і пішли на посадку. Це тривало хвилин двадцять, вони висадили десант, була перестрілка, потім вони улетіли.

— Чи бачили ви, крім російських гелікоптерів, їхні літаки?

— Гелікоптери бачив добре, а літаки теж бачив, але далеко, не знаю, чиї вони були, але летіли наче з боку Росії, долітали до Ірпінського мосту, і верталися назад, тож, певно, то були їхні літаки.

— Що відбувалося у наступні дні?

— Були перестрілки, військові наші стояли, техніка. Моя донька з онуками поїхали, а ми з жінкою залишилися. Самі ми вже евакуювалися шостого березня.

— Чи обстрілювали росіяни Мощун у перші дні вторгнення?

— Обстрілювали. Я ще тут був, гасив пожежу на третьому поверсі свого будинку. Снаряд влучив у балкон, палало сильно, все було посічено уламками. Я тоді зміг загасити пожежу. А зруйнувало мій будинок, вже коли нас тут не було.

— А чому ви не евакуювалися у перші дні вторгнення РФ?

— Ой, не хотів їхати. Спочатку тут багато людей залишалося. Але, коли вже наші нагнали багато техніки сюди, нам сказали, що необхідно їхати звідси. Тоді ми поїхали.

— Як ви рятувалися від обстрілів ще до того, як евакуювалися?

— У льосі ховалися з жінкою. Одного разу прилетіло в будинок сусіда, якраз коли я проходив повз.

— Як ви емоційно витримували обстріли?

— Чесно кажучи, тоді якось легше було. Це вже зараз почало накривати, а тоді не так було.

— Що з вашого майна постраждало?

— Усе! Усе, що було. Я вам скажу, що в евакуацію я поїхав у одних штанах, чоботах, курточці, з документами. Більше в мене нічого не було. Усе, що було — знищено.

— Що ви плануєте робити далі?

— Побачимо. Потихеньку будемо відбудовуватися, але насамперед необхідно, щоб закінчилася війна, щоб ми відійшли від цього. Зараз триває війна, хто його знає, що нам робити. Будемо потихеньку відбудовуватися.

— Чи вірите ви в те, що зрештою все буде добре?

— Вірю! Я сам будівельник, свій будинок побудував своїми руками, побудую ще. Головне зараз, щоб війна закінчилася і було здоров’я. Грошей не вистачає, але потихеньку все зробимо.

— Чи допомагає вам держава?

— А чим держава може допомогти? Ну, виплатили 6600 грн одноразово, ще пайки, більше нічого такого. Люди, до речі, нам дуже допомагають, меблями ось допомогли…

— Чи багато цивільних загинуло у Мощуні?

— Так, багато було. Знаю одного чоловіка, мати якого була дуже сильно поранена в голову та шию, вона через це наклала на себе руки, повісилася. Це я знаю особисто. А ще скільки мені розповідали… Багато загинуло і зникло безвісти.

— На вашу думку, росіяни навмисно обстрілювали житлові будинки?

— Звичайно! Але також тут були й наші солдати, стояла наша техніка, тож російські військові стріляли сюди. 

— Чи мародерствували російські військові в Мощуні?

— Так! У моєму будинку, наприклад, вхідні двері були вирубані сокирою, у сусіда замок простріляний, ще в одних сусідів покрали весь одяг, забрали жіноче взуття та все, що можна. Усі будинки були зламані.

— Ще до війни, чи могли ви подумати, що Росія може почати повномасштабне вторгнення?

— Не замислювався. Думав, невже він на таке піде? Вважав, що все закінчиться максимум на Донбасі.

— Чи змінилося у вас ставлення до росіян?

— Ще як. І хоча у мене там є рідні, є племінники, але ставлення змінилося повністю.