‘Я залишилася в окупації, бо не могла покинути собаку’

Мене звати Вітковська Наталія Федорівна. Я вчителька у ліцеї. Проживаю у Бородянці на Київщині, тут пережила російську окупацію.

— Яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення РФ?

— Пам’ятаю, що весь час ходили, дивилися, де засвітки. У нас будинок дворівневий, на другий поверх весь час хтось виходив і дивився, де заграва, з якого боку, що і як. Тому що з одного боку у нас Гостомель, а росіяни йшли на нас з іншого боку — з півночі. Чули гуркотіння, звук літаків, а потім почалися вибухи. Родиною ми організували чергування, щоб знати, де і що гупає, звідки летить. Річ у тім, що у нас двоповерховий будинок, з нами тоді ще був онук, йому 2 рочки. Щоразу бігати до льоху, а потім підійматися назад було складно, тож, ми чергували, щоб розуміти, коли є небезпека і треба йти до льоху.

Також ми поставили металевий захист на вікна про всяк випадок, а ще з сусідами створили спільний чат, щоб ділитися інформацією. Але, за великим рахунком, нам він не знадобився, адже майже одразу зникло світло і зв'язок. А ще перший день мені запам’ятався тим, що ми вийшли з будинку з надією купити продукти, але магазини вже були практично пусті. Тож, далі ми просто сиділи у льосі, виглядали, щоб дізнатися, що відбувається, де гупає і звідки летить.

— Як для вас почалася окупація?

— Окупація почалася пожежами. Пам’ятаю, що сьомого березня моя колега писала, що у них по вулиці вже ходять окупанти та перевіряють житло. Це було останнє листування, потім вже зв’язку не було. А до нас окупанти прийшли 9-го березня, така собі міні-колона зачистки та небагато техніки, на якій сиділи снайпери. До нашого будинку увійшло вісім чоловіків: буряти та один росіянин. Оглянули весь будинок. Казали, що шукають бандерівців. Я їх запитувала, навіщо вони взагалі прийшли в Україну, втім у дискусії вони майже не вступали. Але була у нас розмова з російським офіцером, і він знову ж таки розпитував, де “нацики”, а також цікавився нашим побутом, а ми вкотре запитували, чого вони прийшли. Ми намагалися йому пояснити, що нас звільняти не треба, і що російськомовних тут ніхто не дискримінує, казала, що сама колись викладала російську. А вони все про Бандеру згадували та націоналістів. Таке враження, що він дійсно не розумів, що тут їх ніхто не чекав.

Їх було три хвилі. Перша — проходили їхні колони повз Бородянку. І вони до нас не поверталися. А числа приблизно 15-20-го березня прийшла друга хвиля. Вони були одягнені не з голки, як у першій хвилі, а вже такі трохи пошарпані.

Шукали, де зігрітися, стягували з будинків ковдри по підвалах і там влаштовували свої лежбища. А третя хвиля — це були взагалі обірванці, це жах просто, словами не передати. Як безхатченки лазили по сусідах, по будинках. Нас вони в цілому не чіпали, лише перевірили будинок. Але сусіда побили за те, що курив вночі у вікно. Думали, що таким чином - вогником від цигарки він подає сигнал партизанам чи ЗСУ.

— Чи були ви свідком злочинів російських військових?

—  Вони мародерили. Ось, наприклад, обчистили будинок сусіда на вулиці Нова, 7. Також залазили у вікна будинків, брали майно і вантажили його у машини.

— Чи бачили ви, як російські військові катують чи вбивають цивільних?  

— Ні, адже ми майже ніколи не виходили з будинку і були завжди тільки на своїй вулиці.

— Чому ви не евакуювалися з Бородянки?

— По-перше, у нас не було пального, усе пальне ми з чоловіком віддали своїм дітям, щоб вони могли поїхати. А по-друге, у нас собака, алабай, ми не могли його покинути. По-третє, ми не хотіли їхати до когось і когось об’їдати, коли в мене є майно, є якісь запаси. І головне — це моя земля, чому я маю поступатися тому, хто лізе на мою територію?

— Ще до війни, чи могли ви подумати, що буде повномасштабне вторгнення?

— Я розуміла, що стосунки з росією вже псувалися, але у те, що вони аж на таке підуть, я не вірила до останнього. 

— Чи готувалися ви до можливого повномасштабного вторгнення?

— За день до вторгнення чоловік із сином почали говорити, що треба якісь речі скласти, а вже 24-го у мене була і тривожна валізка складена, і всі документи. А до цього особливо я ніяк не готувалася.

— Що ви можете розповісти про бомбардування Бородянки російською авіацією?

— Жах! Літало, було дуже несподівано, такого звуку літака, коли він заходить на бомбардування, я раніше не чула. Було страшно, ми бігли у льох. Коли ми сиділи у льосі, можу сказати, що у нас все тремтіло всередині. Бомби падали приблизно за 400 метрів від нас, а відчувалося дуже, дуже сильно. Моя невістка закривала немовля собою, було страшно, я вам не зможу цього передати. Потім наші діти з онуками евакуювалися, а ми з чоловіком якось адаптувалися до цього способу життя.

— Що з вашим майном?

— Частково пошкоджене. Дякувати Богу, будинок вистояв, але у дах прилетів уламок: побитий шифер, прибудова пошкоджена, там суцільні тріщини. Жити є де, але від вибухових хвиль також утворилися щілини біля вікон. Я не знаю, як пережити зиму. Але порівняно з іншими постраждалими людьми, які взагалі втратили все, нас Бог милував.

— Що ви відчули, коли Бородянку звільнили?

— Велике щастя. Але велика тривога, маю сказати, всередині у мене досі залишається: що вони були тут, що потопталися нашою землею, що наробили лиха.

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Навіть попри те, що у моїх друзів є там родичі і я дуже добре з ними знайома, я не знаю, як вчиню колись, але зараз з ними спілкуватися не хочу. Поки не знаю, що має трапитися, щоб я з ними сіла за один стіл. Мені шкода матерів російських солдатів, але, з іншого боку, якщо вони відпустили своїх синів нас убивати, значить, вони не заслуговують співчуття. І земля їм бетоном.