Я Заїка Надія Петрівна, 1960 року народження. Вийшла заміж і вже понад сорок років проживаю тут. Останнім часом працювала у “Лісовій поляні”, у військовому шпиталі.
— Розкажіть про свою родину.
— Я, чоловік, син, невістка і двоє онучків — 9 та 2 роки. Усі тікали до Мощуна, бо ніхто не думав, що тут так буде. Ну, Гостомель, Варшавка, але ж до нас спеціально потрібно заїхати. Ніхто не міг подумати, що ось так буде.
Гелікоптери летіли нижче сосен 24-го числа, але тоді ніхто не знав, що це за буква “V”. Думали, може, військові.
Хтось махав їм, у багатьох були відчинені дверцята, вони з автоматами там сиділи та дивилися на людей. Люди не боялися, ніхто подумати не міг, що вони [росіяни] вже тут. Люди виходили на балкони, дивилися, ми також дивилися.
— Очікували, що буде повномасштабна війна? Можливо, якось готувалися?
— У моїй сім’ї розмови були. Ми не уявляли, звісно, що 24-го це буде. Ми нічого не готували, у нас 20-го числа захворіла онука. Потрапила до реанімації. А тут таке горе, у нас усе змішалося. Дитина в реанімації, війна, комусь потрібно було бути там [із дитиною]. Я, звісно, поїхала, була у лікарні.
— Що відбувалося у селі?
— Тут були обстріли. Наталка [невістка] залишалася тут із дітьми. Не випускала дітей нікуди. Діда контузило у лісництві. Йшли обстріли, частково будинки обстрілювали до 4-го числа, а вже 5-го “Градами” накрили. Місиво було.
— Ваші онуки та діти ховались у льосі?
— Так. Вдень, коли не було обстрілів, у хаті були. У передпокої. Бо Наталка казала, потрібно, щоб було дві стіни. Вона була мамою п’ятьох діток. Четвертого числа евакуювалася Наталка, бо вже півбудинку не було. Будинок поряд палав, деякі ще стояли. Ми виїжджали п'ятого, Горенка теж вже палала. Коли ми їхали, паркан з профілю перелетів просто через машину.
Я ніколи не була парафіянкою церкви, але я стільки молилася, що сама була шокована.
Ми приїхали на вокзал, там був величезний натовп. Діти почали плакати. У мене температура тоді була тиждень — 39. На потяг сісти неможливо було, ми не знали, куди їхати. Стояли… У нас не було до кого їхати. Хтось каже: їдьте в Ужгород. А що в Ужгороді? Уявіть… Гості усі до нас завжди їздили, а ми не їздили. А зараз нам потрібно до когось їхати. Ми втиснулися в потяг і поїхали до Ужгорода. Вийшли на пероні, нас зустріли волонтери, поселили у садочку. Ми там дві доби побули та потрапили до лікарні. Мене повезли в одну лікарню, а Вероніку [онуку] — в іншу. Ми лежали в Ужгороді, а діда забрали (мали ампутувати ногу) у восьму лікарню Києва.
— Скільки ви пробули в евакуації?
— Я повернулася 29 березня.
— Що з вашим будинком?
— А що з будинком? Ми приїхали, усе розвалено. Там на газових трубах висіла кухня. У нас тут усе згоріло. У нас нічого немає. Нічого не лишилося. Ані ложки, ані виделки. Нічого. У нас було п’ять кімнат. Оце [показує] була наша з дідом спальня. Довга — старшого сина кімната. Це дитяча. Ось тут була ванна. Тут був передпокій. То для дітей кімната. Оце була кухня.
П’ять кімнат було у нас. Я приїхала сюди перед Великоднем. У мене була просто істерика. Я коли заїжджала у село, тут смерділо горілим. Зараз вже такого немає. А тоді смалений запах був якийсь. Усе було зруйноване, страшне, чорне. Коли ми прийшли у свій двір малесенький, тут усе було завалене та обгоріле. У будинок зайшли… У нас нічого не залишилося. А, залишилося! У льосі залишилася якась консервація та картопля. Він сам обгорів, але те, що було всередині, залишилося. Оце й усе.
— Де зараз живете?
— Нам зараз батюшка дав притулок. Наш отець Миколай прихистив. У його будиночок прилетіла ракета, не було стіни. Ми її зробили й живемо там. Діти знімають у Пущі-Водиці квартиру, бо куди їм подітися.
— Скільки будинків зруйновано в Мощуні?
— Майже кожен будинок. Вісімдесят відсотків села зруйновано. А якщо дачі взяти, там взагалі місиво. Це ж люди вже відбудувалися трохи.
— Багато цивільних загинуло у селі?
— Вчора ми з дідом сиділи, я нарахувала 15 людей, яких ми втратили. Сергій Швець зник. Його досі не можуть знайти. Макушенко Олександр та Макушенко Ольга: діда знайшли у лісі, а бабу — у льосі. Олександра розірвало четвертого числа. Жінка йшла (Наталя) — її на дорозі вбило. Юру розстріляли. Калініченки хотіли евакуюватися. Був водій маршрутки з Вінниці. Вийшли, почали заводити машину, а вони [росіяни] вийшли з лісу та просто розстріляли людей. Сергія поранило. Він зараз живий. Наталці влучили у сідниці. Юру убили. Вони підійшли [росіяни], потягнули його, сказали, що він неживий. Славу в льосі зі зв’язаними руками теж вони вбили. Сашу. Я просто не знаю, як його прізвище.
На тій стороні дід мешкав. Він весь час ходив у військових штанах. Він не військовий, просто так ходив, його вбили. Василь. У нього теж влучило. Отам бабця, у неї нервова система не витримала, коли вибухи були, вона повісилася у дворі на дереві. Але її син зняв, поклав у дворі, її ще й розірвало. Яремчуки (брат і сестра) теж у хаті загинули. Згоріли, їх не знайшли. Микола був після інсульту, але розмовляв. Він 62-го року народження. Влучив снаряд, він кричав сильно, горіла хата, але не було кому його витягти. Ось так я вчора лежала, поки світла не було, й рахувала. Нарахувала 15 осіб, які загинули через цю війну.
— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?
— Якби моя воля була, я б їх стерла з землі. Спершу, коли я дивилася на тих солдатів, мені було навіть шкода їх. А зараз … Щоб вони усі здохли! З путіним разом.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації 
