У березні 2022 року російські військовослужбовці вивезли 12-річного Олександра та його маму Сніжану з Маріуполя та направили до так званого фільтраційного табору. Під час фільтрації родину розділили. Тоді Олександр бачив свою маму востаннє. Росіяни не дозволяли дитині зателефонувати рідним і розповідали, що Олександра всиновить нова родина у Росії. Проте хлопцю вдалося зв’язатися з бабусею й уникнути депортації.
Свою історію війни Олександр розповів під час Всесвітнього економічного форуму у Давосі.
На початку повномасштабного вторгнення 12-річний Олександр разом з мамою Сніжаною та сестрою Вікторією мешкав у Маріуполі.
“24 березня я потрапив під обстріл і отримав поранення під око. Ми з мамою пішли шукати наших військових, щоб вони відвезли нас на комбінат Ілліча — там у них були фельдшери”, — пояснює Олександр.
Родина дісталася комбінату, де Олександру надали необхідну медичну допомогу. Мати з дитиною певний час перебували на заводі. Однак російські військові оточили завод Ілліча і наказали здаватися.
“Вони нас вивезли на КамАЗах і повезли у фільтраційний табір. Це був останній раз, коли я бачив маму, — каже Олександр. — Коли мене від мами забрали, нам навіть не дали попрощатися. Я питав, куди мене везуть? Вони казали, що в дитячий будинок. Казали, що мене вже всиновлять інші люди”.
Олександр згадує, що росіяни говорили, нібито його мама в полоні. Розповідали, що він не потрібен рідній матері й вона за ним не приїде. Загарбники навіть не дозволяли зателефонувати рідним, хоча хлопець просив про це:
“Я казав їм, що знаю номер бабусі, що вона в Україні й що я хочу до неї, але вони не дозволяли їй зателефонувати”, — розповідає Олександр.
Росіяни відвезли дитину до Донецької обласної травматології. Вже у лікарняній палаті Олександр попросив в іншого хлопця телефон і списався з бабусею у вайбері. Бабуся Олександра одразу почала діяти, аби повернути онука.
Про свою боротьбу за онука Людмила, бабуся Олександра, розповідала журналістам The Washington Post.
На час повномасштабного вторгнення Людмила мешкала у Чернігівській області, у місті Ічня. Аби забрати онука з окупованого росіянами Донецька, їй довелося здолати довгий шлях. Жінка мусила уникати місць, де велися активні бойові дії, тому їхала через Польщу, Литву, Латвію та Росію — й зрештою дісталася Донецька.
Російські представники так званого соціального захисту намагалися відмовити жінку від наміру повернути онука. Окупанти казали, що це буде непросто: мовляв, потрібно буде зібрати чимало документів, пройти бюрократичні процедури… Та бабуся не відступала.
“Вони сказали, що віддадуть його в дитбудинок або знайдуть родину в Росії. Я відповіла їм: ‘Я ризикуватиму життям. Я приїду і заберу його’. Я благала їх не відправляти його в Росію”, — розказувала Людмила журналістам.
Коли всі необхідні документи були зібрані, силовики довго допитували жінку й тиснули на неї, аби вона залишилася в підконтрольному росіянам місті. Проте бабусі з онуком вдалося виїхати з тимчасово окупованого Донецька.
Зараз Олександр живе з бабусею Людмилою на Чернігівщині. Його сестра Вікторія мешкає разом з іншими бабусею та дідусем, батьками її батька. Доля мами Олександра Сніжани досі невідома.
13 січня посол США при ОБСЄ Майкл Карпентер заявив, що лише від початку 2023 року росіяни могли викрасти й вивезти не менше 2 000 дітей з України. Росіяни відверто засвідчують злочин геноциду, який вони чинять стосовно українських дітей, адже зовсім не приховують ані викрадення, ані незаконного “всиновлення” українських дітей.
Згідно зі ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, геноцидом вважаються дії, “вчинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку”. До таких дій належить і “насильницька передача дітей із однієї людської групи в іншу”, яка стала однією з реалій російсько-української війни.
