‘Найкраще в житті було у Харкові. Я обов’язково повернуся!’

— Як війна 2022 року прийшла у Ваше життя?

— Про початок війни я дізналася майже о п'ятій ранку 24 лютого. Я спочатку не зрозуміла, подумала, що хтось бешкетує, якщо таке слово підходить. Я живу на першому поверсі. Вийшла, у вічко подивилася. Тихо, нікого немає. Потім задзвонив телефон, я не встигла відповісти. А потім я вже не пам'ятаю. Чи телевізор увімкнула, чи зрозуміла, що це обстріли.

— Чи були Ви свідком руйнування цивільних об'єктів?

— Коли почали обстрілювати район, я майже не виходила з дому. Дивилася у вікно. 4-го березня влучило в будинок навпроти, здається у 4-й або 3-й поверх. Я з вікна бачила. Там була дуже страшна пожежа. Горіло так, що полум'я з вікон виривалося. Людей там не було, на щастя, в цей момент. Може, люди виїхали вже, може, ще кудись вийшли. У тому будинку мешкали мої онуки. І онуки казали, що влучило в перший під'їзд, а вони мешкали в четвертому. Вони мені казали, що наша кішка розігналася і двічі головою об стіну вдарилася, а потім вона забилась і сиділа там десь тихенько.  

Цього дня, це вже було четверте березня, я вперше вийшла з дому, щоб купити хліба. Коли я поверталася, потрапила біля будинку під обстріл. Мабуть, це були Гради, я так думаю. Маленьке щось летіло. Єдине, що я згадала, що треба падати. Впала, голову та плечі дерево велике прикрило, але нижче пояса мені щось влучило. Боляче було, а потім чую, що в мене там усе липне. Дірка в куртці до самого тіла була. Я обробила рану сама перекисом. Нікуди не зверталася й так вона загоїлася.

А потім, 31-го березня, це я чітко пам'ятаю, у мене день народження подруги в цей день, прилетіло до нашого будинку. На 7-й поверх прилетіло, там мешкала самотня жінка.

Волонтери якраз нам млинці привезли, а до цього нам давали борщ. Я не вийшла за млинцями, подивилася у вікно, ця сусідка моя вийшла. Якраз цієї миті у її оселю влетів снаряд. Великої пожежі не було, тому що ми вже декілька днів жили без газу. І труби були порожні. Люди казали, якби у нас був газ, воно б спалахнуло дуже сильно. А так газ був відключений. І ось так вона залишилася жива.

— Чи були Ви свідком жертв серед мирного населення?

— Стріляли по скупченнях людей. Наприклад, зарядили грішми банкомат, люди там збираються, щоб зняти гроші. І туди влучає: 5-7 загиблих і 20 поранених. По центрах видачі гуманітарної допомоги стріляли. От як це, випадково чи не випадково? У нас з 64-х квартир, 16-ти поверховий будинок, залишилось вісім осіб, які мешкали там. Волонтери, які нас обслуговували, зв'язалися з молодою жінкою й сказали: “Ми вам дзвонимо, ви кажете, скільки у вас людей, ми вам привозимо до порога пакунки з харчами, а самі швидко їдемо, щоб не було ніякого скупчення. А ви вже виходите, заносите і розподіляєте у під'їзді”. Я жила на першому поверсі, спочатку це все заносилось до мене. В тамбур заносили. А потім дзвонили з різних квартир, на кого замовляли.

— Як Ви евакуювалися з Харкова?

— В Харкові я живу на Північній Салтівці. Сказали, що танки повертаються, танки знаходяться у дворі. Я швиденько зібрала речі, спробувала викликати таксі, але це мені не вдалося. Вирішила йти пішки. Коли я вийшла, побачила два танки й машину, яка їх заправляла. Але ми не зрозуміли, які це танки, російські чи ні. У тих солдатів були блакитні пов'язки. Було вже відомо, що росіяни перехопили наш вагон з військовим одягом. Нас попереджали, щоб прислухалися, як вони розмовляють. Російська мова відрізняється від нашої російської мови. Казали, прислухатися, контрольне слово “паляниця”.

Я не знала, які це танки. Я пройшла повз, тому що іншого ходу не було. Є батьківська квартира, яка мені в спадок дісталася. Я переїхала туди, тому що вона трішки далі. Але поки я там жила, розбомбили школу № 17. А коли я вже евакуювалася, частину Педагогічного університету теж повністю розбомбили. Фармакадемія залишилась ціла. І зараз вона ціла. Дуже страшно було, а потім нас волонтер відвіз до вокзалу, а там вже безплатно потягом до Львова дісталися. У Львові був син, він виїхав із дітьми раніше. Він домовився в школі, що нас приймуть. Зустрів на вокзалі, ми вже знали, куди їдемо.

— Чи плануєте повернутися додому після закінчення війни?

— Обов'язково планую повертатися. Я не можу сказати, що моє житло сильно пошкоджене, тільки вікна вилетіли. Коли нас волонтер вивозив, я у вікно дивилась на центр міста. Дуже страшно було. Стільки руйнувань, що я їхала і плакала. Місто моє улюблене. Я його дуже люблю. Народилася там. Вчилася там. Найкраще в житті було там.