На побитих машинах було написано ‘Діти’

Я з Чернігівської області, смт Куликівка, 40 км від Чернігова. До війни не була готова, я її не чекала, не думала, що таке можливо. І навіть коли вона прийшла, неочікувано вночі, я ще довгий час не могла прийняти, що це вже війна.

— Як війна 2022 року увірвалася у Ваше життя?

— Я прокинулася вночі від того, що тремтіла земля. Подумала, може, війна? Відкрила Facebook, нічого не побачила. Почала себе заспокоювати, що не може бути ніякої війни, це все якісь страхи, неможливо. Але я вийшла на світанку та побачила, що повітря наче наелектризоване. Якийсь гнітючий стан. Побачила свою клієнтку. Я працювала вдома масажистом реабілітологом, моя клієнтка [кухарка] їхала на ранкову зміну до школи готувати сніданки. Вона мене зустріла, почала дзвонити та питати у своїх, що трапилося. А їй кажуть, на аеродром у Ніжині скинули бомби. На військову частину. Це війна. І ця картина …

Я живу на центральній вулиці, їде жінка на велосипеді зигзагами й каже: “Дівчата, війна!”

Це для мене якийсь фільм жахів. Війна. Що робити, куди бігти? Я сирота, батьків немає, є молодший брат. Я йому дзвоню до Києва, кажу: “Брате, ти де? Давай щось робити! Що робити?” Він спокійно каже: “Я сплю”. Хоча потім я зрозуміла, що він вже все знав, тому що він військовозобов'язаний. Але мені спокійно сказав, що відпочиває. А я кажу: “Брате, треба тікати. Давай до тітки поїдемо під Прилуки ховатися”.

— Чи виникали у Вас труднощі з доступом до продуктів харчування?

— Перші години стояли вже великі черги на заправки, до магазинів. Буквально за кілька годин усе розмели. З Чернігова їхало багато машин. Вже навіть були машини обстріляні, заклеєні скотчем. Тільки починало світати, через Куликівку [це об'їздна] йшла евакуація з Чернігова. На побитих машинах часто було написано “Діти”. Усі ці машини зупинялися у нас.

Усі продукти за декілька днів розібрали. Магазини були порожні, порожні банкомати. У нас не було світла. Готівки не було. З’явилися величезні черги. Якщо щось довозили, ми годинами стояли в чергах. Було безкоштовне молоко, можна було взяти. Тому що фермам нікуди було свою продукцію збувати, потрібно було хоч населенню це молоко роздати.

— Чи були Ви свідком руйнувань цивільних об'єктів?

— Ми чули, що гуркоче дуже голосно у Чернігові. Літаки ми чули, але вони розгорталися над нами та поверталися до Чернігіва. Сильно громили Чернігів, це не висвітлювалося на телебаченні. Дуже швидко настала у Чернігові гуманітарна криза. Вони розбомбили всі мости.

Не було ані світла, ані води, ані газу. Я підтримувала зв’язок з моїми подругами, які залишались у Чернігові, в багатьох із них повибивало від удару все скло. Я їм казала, приїжджайте до мене, але вони казали, що свої квартири не кинуть. Мої знайомі з одного району Чернігова переїжджали в інший, але туди теж прилітало.

Потім мене брат попросив прийняти біженців: сім дорослих, двох собак, трьох малолітніх дітей. Їх привезла Тероборона у багажнику.

Двоє були у багажнику з собаками, інших у салоні Тероборона вивозила. Їх вивозили в останню мить, коли всі мости вже були підірвані. Залишився тільки один пішохідний міст. Тоді ще примерзло, їх швидка вивозила. Підвезли до цього моста. У їхній двір прилетіла ракета, застрягла там. Це кум мого брата, його трохи контузило. По Чернігову дуже часто гатили. Вони мені хотіли показати фотографії та розповісти, як це було, але я відповіла, що не можу це слухати. Як вони ножем викопували людей з-під завалів. Один із них був фельдшером. Швидку допомогу, на якій він працював, у перші години розбомбили. Постійно були авіанальоти, скидали бомби. Деякі мешканці Чернігова ображалися, що Чернігів не був захищений, не був готовий до оборони. Дуже пощастило, що Бог моє село захистив. А навколо всі села постраждали.

Людей, які тікали з Чернігова, розстрілювали. Танками переїжджали, розстрілювали. Розстрілювали волонтерів, які намагалися вивезти звідти людей. По головних лікарнях завдали ударів.

Біля мене була православна церква, пастир зробив зі свого будинку волонтерський центр. І я пішла туди допомагати. З Західної України їхали мікроавтобуси, хлопці везли звідти гуманітарку. У мене є фото, що вони привозили: місцеві жінки ліпили вареники, налисники, сало, закрутки. Вони усе це привозили до нас, потім їхали до Чернігова, забирали звідти людей. Привозили до нас, потрібно було швидко когось погодувати, когось вдягнути. Їх вивозили спочатку до Києва, там церква їхня знаходилася, я там була пізніше, тому що через якийсь час довелося так само виїжджати. Але я не думала, що я буду виїжджати. Я не планувала тікати. Я казала, що це моя земля, моя оселя, моя робота, я не поїду. Потім я почала писати списки на евакуацію. Деякі люди завмерли в такій ситуації, а в мене, навпаки, відкрилися приховані резерви. Одночасно потрібно було одягати та годувати [людей].

Дуже запам'яталось, як із Чернігова приїжджає п’ять мікроавтобусів. Виходять хлопці у бронежилетах, із раціями, та кажуть, що люди можуть кілька хвилин погуляти, в туалет сходити. А ми бігом чай приносимо, потім вони сідають у машини, доки є коридор — їдуть. Була така гордість за наших чоловіків. Такі орли, справжні чоловіки. І ще теж запам'яталося: людей було так багато, що вони сиділи на підлозі. У першій машині [у колоні] біля водія ніхто не сідав, бо обстрілювали й люди боялися. Часто були дороги заміновані. Ніжин у той час був замінований.

— Як Ви евакуювались із вашого населеного пункту?

— Спочатку поруч села обстрілювали. По школах гатили, ще десь. А нас це минуло якийсь час. Якось увечері, якраз після волонтерської роботи, стояла з сусідкою під квартирою. Мої переселенці гуляли з собаками на вулиці. І тут ми чуємо свист. Сирена не спрацювала. Такий гуркіт був, таке враження, наче впала п’ятиповерхівка, що видно з нашого вікна. Така потужна сила була. Ми з таким страхом бігли у підвал разом… Потім дитину одну Корвалолом відпоювали. Потім ще дві ночі дуже близько все гуркотіло, тому що вони по фермі та лісу вдарили, якесь, мабуть, наведення було, що у будинку лісника хтось ховається. І потім ми часто чули якийсь гуркіт поруч. Коли я вперше за 7 місяців їздила додому на декілька днів подивитися, що в мене вдома відбувається, сказали, що біля нас стояли буряти, але наші ЗСУ їх відбили.

Велике щастя, що ЗСУ наше село відбило. Бо якби вони зайшли до нас... 

У нас у селі стоять заправки, були великі бочки заправлені соляркою на посівну. Якби вони туди попали… Часто через наше село наші військові танками проїжджали, над нами літали дрони. Ми розуміли, що вони [росіяни] усе це бачать, що повз нас проходить об'їзна дорога. Я розуміла, що це питання часу, коли вони по нас почнуть стріляти. Але коли вже поряд почалося, мої біженці сказали: “Оксано, у тебе є п’ять хвилин подумати, їдеш ти чи не їдеш. І година на збори. Доки є зараз можливість їхати до своєї тітки під Прилуки (якась агрофірма своєю машиною приїхала у справах), ти можеш із ними виїхати”. Я стою і думаю, що мені робити? Бо немає з ким порадитися. Так і в Чернігові було: спочатку пристрілювалися, а потім точковими пострілами завдавали ударів.

Ми просто перед цим ще дві ночі ховались у туалеті. Тричі вставали та ховалися. Це дуже неприємне відчуття, коли літак над тобою. Починає тиснути своєю масою. І ти розумієш, що від нього ні в який підвал не сховаєшся. Марно ховатися. Я вирішила поїхати до тітки. Там у Прилуцькому районі глухе село. Ніхто туди не поїде. У мирні часи я доїжджала 140 км за 4 години, а зараз їхала два дні. Мені ці люди незнайомі через Бахмач везли, залишили, дали квартиру, нагодували. Дуже директор цієї агрофірми турбувався, телефонував. Приємно була вражена, що люди, які мене не знають, турбуються. Потім він сказав, що рано вранці, поки буде коридор на Пирятин, ми спробуємо прорватися й тебе вивезти. Начальник безпеки буде вивозить.

Я не спала всю ніч. Приїхав начальник безпеки. Я за наївністю масажний стіл взяла, все для масажу. Думала, приїду, буду тітку оздоровлювати, село оздоровлювати. Я ще не розуміла весь масштаб цього всього. Поки ти живеш у своєму світі, у селі, ти ще не зовсім орієнтуєшся. Весь час була надія, що все скоро скінчиться. Думаєш, от провидець там сказав “до цього дня дожити й закінчиться”. Ми доживаємо, але нічого не змінюється, навпаки, навіть погіршується. Рано вранці ми під'їхали до роботи, виїхала велика цистерна з молоком на Пирятин із Бахмача, ми та мікроавтобус. У мікроавтобусі був дрон. Ми зупинилися в полі, у посадках. Запустили спочатку дрон, а ми стояли та чекали, що він покаже. Мені сказали, що це село Дмитрівка, там перехрестя. З одного боку наші їздять, а з іншого — орки.

Це місце обстрілюється, у будь-який час може виїхати танк і все. Люди зникають. От тоді я злякалася.

Стояла та молилася, бо розуміла, що це може бути останній мій час. А потім кричить начальник безпеки: “Бігом у машину”. Я сідаю, він мчить, за нами мчить цистерна з молоком і ми пролітаємо. Летимо по посадках. Я бачу, що він зблід і я сиджу як миша. У такому темпі ми їхали, бачили обгорілі машини.

— Що Вас спонукало виїхати з України?

— Начальник безпеки, який працював раніше в поліції, сказав, що краще мені поїхати. Бо мене нічого тут не тримає: ані сім'я, ані діти. Оскільки можуть орки прийти будь-якої миті, забрати паспорт і відправити на Урал, він свою сім'ю вже вивіз. Невідомо, коли та як це скінчиться. А я кажу, що в мене немає грошей, я ніколи за кордоном не була. А він мені сказав, що краще там, аніж тут під бомбами. Буде добре — повернешся. І ця розмова була для мене поштовхом. У нашому регіоні всі тримаються за свої домівки, за свою землю. Мало хто де був за кордоном. Вважали, що грошей немає, ми нікому ніде не потрібні. Це був такий відчайдушний крок — що буде, те й буде. Не потрібні вже ані квартира, ані ремонт. Головне, залишитися живою.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.