— Мене звати Галина Іванівна. Я з міста Слов’янська на Донеччині. Приїхали ми сюди, у Львівську область, у квітні. Бо вже дуже страшно було. Моя донька хвора, у неї перша група інвалідності. Вона боялася, бо вже були вибухи, літаки. Вона пам’ятала 2014 рік, коли ми в льох її спускали. Моя мама старенька жива була, ще місяць застала війни.
— Як війна 2022 року увірвалася в Ваше життя?
— У Краматорську є аеродром, нам видно було поле. Коли почалися вибухи, ми все зрозуміли. Ми були на краю міста у приватному секторі. У центрі міста у мене є квартира, але мама допомоги потребувала, боялася. Донька також боялася. Я не знала, кого першим хапати та рятувати. У нас був льох, але всього два метри вглиб. Це не порятунок, там швидше б закопало та й усе. Знесла я туди лопату, лом, бо думала, раптом доведеться відкопуватись.
Сухарі були, вода. Все було так, як радили. Оскільки дитина вже бачила, яке це жахіття, я її ховала в куточок. Там дві двері сходилися, мішок з борошном був. Кажу: “Сідай”. Курткою її накривала, вона двері зачинила і сидить там, плаче. Як мишка в нірці сиділа. Але ж вона чула вибухи.
Я у тата в гаражі взяла сокиру, великий ніж, принесла до хати, сховала. Думаю: “Будуть лізти у вікно чи кудись, хоч одного чи двох уб’ю”. Вже в мене була така злість на них за те, що вони перевернули життя догори дригом.
— Як відбувалася Ваша евакуація з міста?
— Матуся померла в березні, ми її поховали. Дуже тяжко було до кладовища довезти, бо були вибухи й мало хто погоджувався. Яму треба було викопати. Кажу: “Ну, хай дорожче, хлопці, але копайте. Я заплачу. Я ж її не залишу”. Маму поховали, дев’ять днів минуло, зателефонувала похреснику, кажу, що я виїжджаю, тому що вже не можу, я вже сама психологічно не можу. Й доньку треба вивозити, бо їй стане гірше, я з нею не впораюся. І собі не пробачу, якщо вона залишиться. П’ятого числа ми виїхали. А восьмого вгатили по Краматорську.
Це було страхіття. Люди налякані були. Ми не могли сісти на потяг ані о 15:00, ані о 18:00. Додатковий потяг дали, але попереду в Барвінковому шлях розбили.
Потяг стояв у темряві. Ми виїхали тільки о десятій ночі. Бігли на той потяг, ніде вогників немає. Йдіть далі, йдіть далі, цей вагон зайнятий. Бігли, я впала, травмувала коліно. Перед очима — старі кадри з військових фільмів, коли люди вантажилися. Мені дівчата з Харкова сказали, що виїжджала дівчинка, яка їхала в тих вагонах, у яких засуджених возять. Їх посадили до кліток, бо не було інших місць, і вони їхали в цих вагонах. Нас теж багато було, похресниця взяла свою сім’ю.
Нас шість осіб було. Натовп був великий. Але нам допомагали, тому що першими пропустили мам із дітками, інвалідів. Я навіть не уявляю, що у цей день було в Краматорську. Тоді дітки загинули. 52 людини загинуло в Краматорську. А я ще казала: може, мовляв, у Краматорську на потяг сідати, там буде легше сісти. Відвело мене якось. Отак ми виїжджали.
— Чи були Ви свідком руйнувань цивільних об'єктів?
— Прилітали снаряди, прилітали на вулицю, влучали у хати. Уламки летіли, шифер побитий, вікна у мами вибиті. Я жила на дев’ятому поверсі. Там теж вікна вибиті. Заклеїли одне вікно целофаном, а до інших дістатися неможливо.
— Чи були Ви свідком жертв серед цивільного населення?
— В одного чоловіка був гараж поруч із моїм. Він працював водієм. Вони з жінкою тікали, тільки забігають удвох у хату — двері вибиває, їй уламок у серце влучає. А йому відірвало ногу. Його вивезли, а жінка загинула. Ми знаємо тих людей. Люди на сусідніх вулицях гинули у своїх будинках. Є такий вираз — куля-дурепа. А це снаряд-дурень летить. Усі під Богом ходимо, весь час думаєш: твій час чи ні. Перед хатою прилетів уламок, і воно по дорозі як бахнуло! Це добре, що не розірвалося нічого, а то б і хати не було. Але ми вже виїхали, це було трошки пізніше, за тиждень. Було таке, що люди їдуть машиною, падають снаряди.
Кажуть, жінка їхала, її уламком вбило. Ця жінка в садочку працювала нянькою.
У мене знайома в Ізюмі, у новинах сказали, що вони [росіяни] зайшли в Ізюм. І я їй дзвоню, питаю: “Як ви там?” А вона каже: “Стріляли всю ніч. Просиділа з донькою у ванній кімнаті, зачинялися, бо скло летіло, шибки. Щоб хоч не порізало. Телефон сідає, не знаю, коли зателефоную”. І все. Ми зв’язалися з нею перед Новим роком. Вона зараз перебуває в Німеччині на лікуванні. Каже, що до травня просиділи в підвалі. Хліб їла, тільки коли вже вивезли її. А до того їла кульбабки.
Брала кульбабки, мила в дощовій воді, солила, гіркоту змивала, мастила олією. Каже, олія була на вагу золота. Бо без олії ніяк, купити ж нічого не можна було. Що продавали — вдвічі дорожче. І таке було. Знайшли братську могилу на 500 осіб. А їх, каже, по місту — сім. Люди ж знають. Каже, якщо пішов хтось шукати харчі, то вже людина не верталася.
— Чи виникали труднощі з доступом до продуктів харчування?
— У селищі ми добирали те, що було. А у місті все було розкуплено, бо там людей більше. Ціни одразу злетіли, бо не було постачання з баз. Це зрозуміло. Ми вже розуміли, що потрібно робити запаси. Кілька пачок крупи, адже все не купиш. Ті гроші, які отримували [пенсію], не такі великі. На ліки та на все інше. Мама хворіла. Ми намагалися робити запаси, але води не було, щось у воді знайшли. То ми вже воду боялися пити, купували в магазині на розлив. Світло вимикали, страшно було. Нікуди було не поїхати.
— Чи була можливість отримати медичні послуги під час військових дій?
— Ні, багато лікарів виїхали. Вони теж живі люди. Злякалися. У перші дні незрозуміло було, скільки це все триватиме. Було декілька чергових лікарів і все. Мені потрібно було купити ліки в ампулах, я на велосипеді їздила. Мама стогнала, кричала, все боліло: “Хоч щось дай мені!” Викликала я лікаря, він відкрив сумочку і каже: “Дивіться, в мене немає нічого, нічого не можу дати вам”. Просила зробити хоч щось, а він похитав головою: “Вже скоро [помре], бо її не підняти”. — А де взяти ліки? — Їхати у відділення лікарні, там щось купите, беріть хоч щось, щоб тільки зняти їй біль. Там ампулу куплю, там дві. Я приїжджала і сама її колола.
— Чи вплинули події в Слов’янську на психічне здоров’я дитини?
— Вона вже забула щось, але каже, додому не хоче. Вона пам’ятає кадри ті. Тільки побачить відео з бабусею, починає плакати. Дітки тут є маленькі, вони граються, а вона дивиться на гелікоптер, показує: “Прибери, прибери, я боюся”. Не йде до дітей, якщо бачить таке. Хлопчаки маленькі теж граються, “байрактарчики” кидають з пінопласту. Я бачу, вона у куток ховається.
У неї залишився ще страх. Чує сирену, починає плакати, кричати. Налякана дуже дівчина.
Здається, нічого страшного, але вона пам'ятала це все з 2014 року. У льох її спустиш, а назад у неї сили немає піднятися, ніжки слабкі по сходах лазити. Я зверху тягну, а мама знизу її підсаджує. Колись ми ледве витягли її, та вона сказала, що більше не хоче у льох. Налякалася дуже. Від будь-якого шереху погано спала, я поруч лягала. Засинаємо, вона одягнена лягає, бо потрібно було швидко будити, а вона не розуміє, чого її кладуть одягнену спати. Я кажу: “Швидко вставай!” А вона питає: “Чого вони [росіяни] додому не їдуть? Дядьки погані! У них, що, батьків немає? Чого погані дядьки додому не їдуть, а роблять лихо тут?” Я тоді так плакала! Для неї батьки — авторитети.
— Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?
— Хата кличе, земля кличе. Я не думала, що поїду. Все одно хочеться додому. Батьки поховані там. Хата там. Не знаю…
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації 
